Skip to content

Бій у Великій Горожанні на Смикові 9 січня 1945 року: свідчення очевидців й сучасників

Зміст

Вступ

В.К. Паучок, літ. ред. В. Дудок. – Тернопіль, 2016. – 87 с. На правах рукопису.

Упорядкування запропонував Білас Остап  Данилович.

Подано свідчення очевидців і сучасників бою у Великій Горожанні на Смикові 9 січня 1945 року між військовим об’єднанням УПА й частинами військ НКВД. Ці спогади живої пам’яті показують надзвичайний героїзм і патріотизм воїнів Української Повстанської Армії, розкривають їхній високий військовий хист. Вони ілюструють нерозривну єдність населення України та її армії. Незалежність України зцементована кров’ю Героїв, які віддали за неї життя.

Мешканцям Великої Горожанни, всім, кому дорога пам'ять про Героїв Визвольних Змагань українського народу.

ОУН, УПА, Визвольні Змагання, Велика Горожанна, Смиків, 9 січня 1945 р.

Заступництвом Блаженного Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Спогади зібрано на сповнення волі Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни.

9 січня 2010 року

Отець Михайло Змроць (з Проповіді 9 січня 2011):…Як за містом упав під градом каміння архідиякон Стефан, і так під градом куль, з літака і землі, всіх снарядів, які тільки були на той час в Червоної Армії, падали наші брати. Брати, які йшли сміливо в нерівний бій, які йшли з любов'ю до свого краю, до свого народу, своєї нації. Які не любили ворогів, що посіли на наших землях і зробили нас рабами. Тому ті наші браття відважно вистояли до кінця. Комусь вдалося лишитися живим, інші – полягли. І біля них полягли також ті мешканці села, кого вбила випадкова ворожа куля.

Їм всім ‑ сьогодні поминання. Хай Господь буде ласкавим до їхніх душ. Щоб їм не пам'ятав ніякого гріха і ніякого зла.

Вони були відважні, на передовій лінії війни. Нам легко сьогодні згадувати, молитися за них. А пережити – бути в їхньому часі, в їхній шкірі, в їхньому розумі, з тою твердою ідеєю! Це були не вибрані люди, це були люди, дуже покликані в любові до ідеї. Україна й Ідея – то було для них вище всього. То були справжні хлопці, українці, воїни УПА.

Вони будуть жити в нашій пам'яті, в наших серцях.

Тому даруємо їм нині щиру молитву. Ніколи не будьмо байдужі до них, до їхніх родин. Цінуймо, що вони вийшли з родин доброго виховання. І мали добру любов до Ісуса, і до свого краю, своєї землі. Хай Господь приймає їх в Царство Боже. А нам – ніколи не забувати їх. І завжди передавати, з роду в рід, з покоління в покоління, що в нашому селі такий був сумний третій день Різдвяних Свят.

Свідчення очевидців і сучасників

Воїни УПА, які загинули 9 січня 1945 року в бою у В. Горожанні

БродкиЧичкевич Михайло Петрович 1923
Велика ГорожаннаВільховий Орест 1923
Буґера Атанас Степанович 1925
Даниловський Нестор 1924
Маційовський Іван Васильович 19**
Стріжак Іван 19**
ПаланикиКоваль Василь 19**
Коваль Петро Семенович 19**
ГорбачіГладкий В. 1921
Латківський М. 1923
Грімно
Тріль О. 1922
ГуменецьКузь Г. 1924
ДроговижПавліш М. 1***
КліцкоХолевінський Іван Степанович 1924
КолодрубиКалабай Михайло Семенович 1925
Паучок Михайло Федорович 1922
Сидорак Денис Михайлович 1923
Мала ГорожаннаВенчур В. 1920
Малий ЛюбіньГолубець П. 1922
МісткиГлуховецький Василь 1923
Панькевич Михайло Онуфрійович 1914
Панькевич Петро Онуфрійович 1917
Новосілка ОпарськаЯріш Д. 1924
ПеремишляниДоротик Б. 1***
ПоршнаМороз Данило 19**
Райтер Дмитро 19**
Чабан Олекса 19**
Чабан Павло 19**
ПустомитиАнтонів Михайло 19**
ТатаринівДенис І. 1***
Петрик М. 1929
Ґев Богдан 1***
ЧеркасиМацак Ф. 1923
Потюк І. 1925
Стельмах В. 1923
ЧуловичіПанас С. 1***

Інші люди, чиї Імена тут не записано

Укладач: ...Під час виконання бойового наказу з’єднані неповний курінь і сотня УПА 6-7 січня 1945 року були дислоковані в Новосілках Опарських, 7-8 січня - на хуторах Підлісся і Паланики. Дальше з’єднанню було наказано, залишаючи ліс між Новосілками Опарськими, Колодрубами й Татариновом, маршем рушити на північ.

Тактична складність цього маршу полягала в тому, що необхідно було перейти висоту – вододіл між басейнами потоку Спонка (котрий починається від хутора Кольонія і впадає в Дністер) і потоку (котрий втратив назву, починається у Великій Горожанні і впадає у Щирку). Ситуація ускладнена тим, що цим вододілом – пролягає дорога Комарно-Миколаїв. Тому партизанське з’єднання отримало наказ перейти вододіл в найвужчому місці – в західній частині Великої Горожанни, кутку села Смиків. І дальше рухатися маршем долинами потоків за В. Горожанною.

Партизани зустріли схід Сонця на свято Первомученика Стефана, наближаючись до крайніх осель на Смикові. В цю мить вони зрозуміли, що у В.Горожанні дислокована велика частина НКВД. Моментально, було прийняте рішення – розділити з’єднання на дві маршеві колони. Одній з цих колон наказано з боєм рухатися вліво від Смикова, через височину на північному заході від В.Горожанни в сторону долин між Горожанною та Гумінцем. Другій колоні – наказано з боєм рухатися вправо, долинами в центральній частині В.Горожанни в сторону Кагуєва. Третій, найменшій, частині дано наказ – вступити в бій з ворогом і затримати його, відвернувши від переслідування колон, котрі продовжують марші.

В цьому бою тридцять героїв – партизанів УПА зупинили частини НКВД, котрі незрівнянно перевищували чисельно, озброєнням й військовою технікою. Під час бою загинули три партизани. Війська НКВД зазнали у 100 разів більших втрат, ніж сотня УПА. На жаль, лише під час відступу сотні загинули понад тридцять побратимів. Партизани у Великій Горожанні отримали десятикратну перемогу за кількістю втрачених бійців, за кількістю ранених й стократну за кількістю знищеної техніки. Основний склад неповного куреня й сотні – рухався у визначених напрямах, не зважаючи на локальний опір сильнішого ворога. Ця перемога на десятиліття скріпила дух визвольного руху українського народу. Кров героїв, котрі в бою на Смикові віддали своє життя за побратимів, за Україну, зцементувала фундамент пізнішої Незалежності України.

Три десятки героїв бою проти полків НКВД у Великій Горожанні повторили подвиг трьохсот спартанців в бою проти армії під Термопілами, подвиг трьохсот козаків в бою проти армії під Берестечком, подвиг кількох сотень Січових Стрільців, котрі під Маківкою перекрили дорогу царській армії в Карпати. Вони зупинили ворога, котрий незмірно переважав у силі, полягли, зоставшись переможцями бою.

Герої бою на Смикові – діти заможних й убогих родин, селянські сини й сини учителів й священників, рідні брати з багатодітних сімей та єдині сини матерів, давні учасники ОУН й добровільні новобранці УПА. За неписаним лицарським законом місцевого гостиприїмства добровільно в бій на Смикові вступили хлопці з В. Горожанни, котрим було дано наказ продовжувати марш. Пройшовши місце атаки, вони вернулися в бій, щоб так, можливо, своїм життям подарувати в рідному селі життя комусь з побратимів.

Ворог, як і у всіх інших ділах цього большевицького ката, зганьбив себе підпалом села, розстрілами безборонних людей, що виходили з палаючого кутка села, розстрілами чоловіків, навмання вихоплених з В. Горожанни й близьких хуторів. Так само, як це було під час арештів та мордувань в тюрмі в Комарно 1941 року.

Переможний бій у В. Горожанні зберіг основний склад партизанських з’єднань. На довгі роки зміцнив силу духу всіх, причетних до цього бою, всіх, хто знав про нього. Став однією з добровільних кривавих жертв, принесених задля Незалежності України. В цьому бою виявився таємний, тому мало знаний надзвичайний військовий хист УПА, надзвичайне вміння українського селянства до опору перед військовим агресором, яким були війська НКВД. Так, деякі партизани, котрі вступили в бій зі стократ сильнішим противником, вийшли живими після цілоденного бою й багатоденних облав. Поранені були успішно переховані в криївках В.Горожанни, вилікувані, й це залишилося таємницею для всіх сучасників…

У В. Горожанні, в цьому селі з давньою багатовіковою традицією правозахисного руху, завжди свято берегли пам’ять про Героїв, котрі полягли у бою 9 січня 1945 року. Знаючи про Мироносиць, дівчата з Великої Горожанни відважно взяли тіла полеглих ровесників, привезли на кладовище, поховали в братській могилі. Батьки полеглих відкрито признавали своїх синів, хоч це їм коштувало життя. Довгі роки братська могила залишалася доглянутою, хоч ніхто не бачив, хто й коли її квітчає. …Громада Великої Горожанни 1989 року, разом з парохом о. Андрієм Олійником, однією з перших в Галичині відкрито вшановувала Героїв бою 9 січня 1945 року, жертв НКВД в тюрмі в Комарно.

Історичне значення великого переможного бою 9 січня 1945 у Великій Горожанні, його символізм, що охоплює подвиги Визвольних Змагань українського народу періоду ОУН-УПА, зобов’язує покоління нащадків не лише свято береги пам’ять про Героїв бою, як і всіх Визвольних Змагань, а й передавати цю пам’ять нащадкам, ширити її в Україні.

Слава Героям, котрі 9 січня 1945 року у Великі Горожанні віддали своє життя за побратимів, за Україну !!!

Історія УПА[1]: Одночасно з акцією на Галицький район, 5 січня почалася також акція ВВ НКВД Дрогобицької області під командою генерала Сабурова на Миколаївський і Рудківський райони. Погромивши раніше основно Мединиччину, москалі перейшли Дністер і почали одною групою прочісувати Миколаївські ліси, а другою – маршували на Татаринівський ліс і на с. Горожанну Велику. У Миколаївських лісах почався завзятий бій відділів УПА («Непоборні», «Наддістрянці» й інші) проти наступаючих колон Сабурова. Бій цей тривав два тижні й повстанці мали великі успіхи, виконуючи несподівані наскоки на большевиків.

Інша колона натрапила 9.1.45 в с. Горожанній на великий курінь УПА «Зубри». Москалі заатакували повстанців з трьох сторін, але зазнали поразки, втративши у восьмигодинному бою велику кількість вбитими й пораненими, один танк, одну танкетку, одинадцять автомашин. Загинув командир наступаючого батальйону ВВ НКВД.

Чотовий [Літопис УПА, 1947 р]: Бій у Горожанні Великій. Був третій день Різдвяних Свят 1945 року. Перша сотня куреня «Зубри» по цілодобовому марші відпочивала на присілку Паланики. Всі спали, по присілку ходили тільки стежі, а по краях стояли стійки.

О годині 6-ій рано стійкові заголосили, що гостинцем Горожанна Велика – Колодруби їде 10 авт. По зголошенні, сотенний зголосив поготівля і за 20 хвилин сотня маршерувала до ліса.

Коли ми зближалися до хуторів Крушенець [східна частина Палаників], на нас посипались густі ворожі тріли. Тут вже була большевицька застава, яка, пропустивши першу чоту, вдарила вогнем по другій чоті. Сотня заняла становища і сильним вогнем зліквідувала ворожу заставу. Одна чота була вже в лісі, наших дві чоти почали посуватися долинами коло присілка Галицьке [частина Палаників] в напрямі села Горожанна Велика. Коли ми прийшли до села, большевиків в селі ще не було. Зразу сотня зайняла оборонні становища на Смикові (західний край села). Перша чота зайняла оборону з півночі, друга – з півдня.

Смиків лежить на схилі горба, який простягується з півдня на північ, тому для забезпечення оборони чотовий вислав дві застави в південному напрямі, одну – в силі 5 стрільців на віддалі 100 метрів, другу в силі двох роїв на віддалі 300 метрів. Коли чоти займали оборону, зорці донесли, що дорогою Гуменець – Горожанна Велика їде 9 авт большевиків. На зустріч їм пішов стрілець Циган [Вільховий Орест], озброєний в ПТР. Не довго по його відході почули ми грубі стріли та довгі кулементі серії. Це – стріляв Циган з ПТР і наша передня оборона атакувала большевиків.

Коло години 10 рано почався бій.  Авта, якими їхали москалі з Гуменця, знищила передня застава, а москалі зайняли становища. На допомогу їм постійно прибували свіжі підкріплення. Москалі наступали з північного сходу. В той час з західного краю оборони донесли, що дорогою Грімно – Горожанна їде два авта большевиків. Стрілець Циган побіг скоро в той напрям. Двома цільними стрілами знищив він ті два авта. Тоді по цілій нашій обороні москалі відкрили сильний кулеметний і мінометний вогонь. Горою над нами кружляли ворожі літаки, які приземляюючись, обстрілювали сильним кулеметним вогнем наші становища. Ми відкрили вогонь по літаках та примусили їх піднятися високо вгору. Ми мусіли зайняти становища за будинками в селі та завзято оборонятися. Почалася страшна боротьба, боротьба на життя і на смерть. Кожний цільно стріляв, ощаджуючи при тому набої.

Наше становище було погане. Окружені зі всіх сторін большевиками, які перевищуали нас кількакратно, ми виразно бачили майже безвиглядне наше положення. Та бадьорости ніхто не втратив, ніхто не попав під зневіру.

О годині 12-тій бій ще тривав і набирав ще більшої сили. Поле вкрилося десятками вбитих і ранених большевиків. З нашої сторони крім трьох легко ранених, втрат не було. Ми хотіли перерватися на південь. Але це нам не вдалося.

Коло години 13-тої в’їхала серед наші ряди ворожа танкетка, але сильний наш вогонь змусив її відступити. Також з другої сторони нашої оборони наступали москалі при помочі танкетки. Ті знищив стрілець Циган трьома цільними пострілами з ПТР. Після цього з тої самої сторони надїхав великий танк, в якому їхав майор Муха зі своєю жінкою оглядати поле бою. Цей танк знищив курінний бунчужний Пушкар трьома пострілами з ПТР. Майор з жінкою та залогою вискочили з горіючого танка, але впали всі від наших куль.

Була вже година 15-та. Вогонь горіючих хат де дозволив провадити бою, він змушував нас  залишити становища і відступати. Крім того, в нас був сильний брак набоїв.

Ціла сотня відступала в напрямі битого шляху Горожанна Велика – Грімно. Рівночасно стягалася наша застава, що втратила трьох стрільців. Поле відступу було дуже погане. Треба було переповзти битий шлях, на який москалі сконцентрували весь свій вогонь. Відстрілюючись, вийшли ми на поле. Ще і на полі переслідувала нас група большевиків. Впродовж останньої години бою впало 20 стрільців – Героїв.

Ворожі втрати начислили: 304 вбитими, 90 ранено большевиків, знищено повстанцями 11 автомашин, одну танкетку і один танк.

Мірчук Петро[2]: На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Горожанка Велика москалі оточили одну сотню куреня «Зубри». Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення, під час того прориву впродовж години впало 20 повстанців. Москалі втратили 304 бійців вбитими і 90 пораненими; знищено повстанцями 11 автомашин, одну танкетку і один танк, в якому їхав оглядати бій майор НКВД зі своєю дружиною.

Гринчишин Володимир Іванович[3]: ...Повстанці зрозуміли, що вони оточені. Дорогу на Колодруби перекрито. З боку Підзвіринця й Татаринова наближалися ворожі ешелони. Командування повстанського угруповання приймає чи не єдино вірне рішення, – розсіюючись низинами, прорватися на світанку 9 січня через Велику Горожанну. Ворог дещо з запізненням, розгадавши маневр, кинувся навздогін. Більша частина наших вояків прорвалася з Колодрубсько-Татаринівського лісу через Велику Горожанну, і далі – через Кагуїв, Дмитря й Черкаси розчинилась у селах та Стільсько-Полянському лісі.

Лише курінь «Зубри», який відступав у ар’єргарді й прикривав відхід головних сил, не даючи енкаведистам переслідувати розсіяних полем повстанців, вступив на Смикові, у західній частині Великої Горожанни, у нерівний бій з большевицьким полком, який уже заблокував дорогу на Щирець.

Затиснені у вогняне коло, обмежені боєкомплектами, партизани боролись до останнього набою, залишаючи останній патрон, останню гранату для себе. Не вина їх, що прийняли бій у селі, адже ще до виходу з лісу була команда «У пряме зіткнення з ворогом не вступати».

Молоді хлопці, котрі загинули у Смиківському бою, – це квіт української нації, аристократи духу, голуба кров нашого народу. У них на серці немає ні крихти неправди. Кожен з них віддав найдорожче – життя, прийняв смертні муки задля щастя й волі прийдешніх поколінь, задля майбутнього процвітання України.

Заремба Степан (с. Серники): Зимою ми пішли на терен, – у села, – і заквартирували в Колодрубах, над Дністром. Там ми довго не були, пересвяткували. А була біда, короста, вуши, ...Боже, Боже, яке воно було нужденне, але перейматися і без того було чим. Комдив був такий, як то кажеться, відданий. ...Бо я член ОУН з шістнадцяти років. Був у Юнацтві [ОУН], був районовим провідником Юнацтва і багато іншого... На другий день Свят перейшли з Кододруб сюди, на Малу Горожанну. То там під лісом, недалеко.

[9 січня на Паланиках] я акурат був на стійці, і надїхали машини – москалі, одні з того, інші з тамтього боку. Я відразу забив тривогу. Вистрілив. Підіймали тривогу ще з кількома [бійцями]. Ми – до лісу, а з лісу – вже страшний вогонь на нас. Ми зачєли відступати і перейшли в Горожанну Велику.

У Горожанні вже нас переймили москалі, сильно озброєна частина, з танком. Там підбилис-мо танка. Ми мали протитанкову рушницю і фаус-патрони німецькі. Підбили танка, там загинула жінка начальника МГБ зі Щирецького району, – тоді Щирець був районом, – вона хотіла подивитися на бандерівців.

Потім ми займили оборону і так майже до вечора оборонялися на тім місці в Горожанні. Село горіло. Москалі запалили хати.

Тоді вирішили, – давай, будемо прориватися. Мені наказ був, щоби забезпечити відступ останнього відділу. Ми, трьох нас було, залягли за місток, від дороги на подвір’я. Тоді над’їхала танкетка, ми ту танкетку підбили. Побратимів моїх обидвох забили, а мене тілько поранили. Тутво в голову, маю ще знак. Тілько драпнуло, але кров текла по цілій голові. Я почав відступати, а позаду вже москалі. Я тоди, – що? Кудий подітися? Взяв тих двох своїх побратимів, що були забиті, заліз під них і сховався.

Прийшли двоє солдатів, здіймили з мене чоботи, з них поздіймали. Їден каже: «Нада посмотрєть по карманам, может у ніх єсть деньгі». А другий був мудріший: «Откуда у ніх деньгі, у ніх только уши, а не деньгі, – а вуши в нас були, – оні, – каже, – воюют за самостійну Украіну, оні ж нє бандіти».

Думаю собі, – а ну ж як інші прийдуть, і таки дійсно подивляться по кишенях? А мав я ще пістоль, і мав останній патрон. І ям перезарядив, а патрон мені впав у сніг. Хтів застрілитися і не мав чим.

Тоді втік у чиєсь обійстя, сховався до стодоли, але та зачала горіти. Я ‑ на подвір’я, на тім подвір’ї була студня ‑ копаний дерев’яний колодязь. Небуло де подітися, бо то всьо горіло, і я вскочив до нього. Думав там во-так-во [по коліна] води, пересиджу годину-дві, а потому вилізу та й піду. Я скочив у той колодязь, а там води во-так-во [по шию], і дна нема. Але я мав кожух, і так на кожусі стримався на плаву.

...Бачите, як людина має жити, то має. І були там такі колики, пливали. Ті колики я забив в кут старих дерев’яних цямрин, на них став, і над тов водов так стояв. Так всьо палало, що той верх керниці згорів. Тоди я виліз.

А сотня пішла... Підіймивсі, виліз наверха. Босий, мокрий, третя доба Різдвяних Свят. Ніч. Там навколо все догарувало. Горіла якась стодола чи хата, і я підійшов сі гріти. Але чую ‑ їхня стежа, розвідка перейшла дорогу. Та й думаю, – треба втікати. І гайда в поле. А в поле люди лежали побиті, не з нашої сотні, а місцеві. Коло них ‑ перина, така невелика, біла. Взяв ту перину і з нею пішов далі. Знайшов стіжок, намикав троха сіна, ліг, накрився тов перинов і заснув.

Заснув. Врано приходить матуся якась, мене будить і каже: сину, тікай, бо москалі. Ти не видів де мого сина». Я кажу, – не видів». І я так [уник сутички] ‑ одним долом, а москалі ішли другим. Перина була біла, і я нев накриюся, і на снігу не видно. І так я натрапив на стіжок з гречки, пам’ятаю як нині. З гречки стіжок – колуп’яток. Дивлюся ‑ там є діра, там певно хтось ся ховав. Заліз туди, накрився, і так обзираюся довкола, і дивлюся, – під лісом є хати, і там москалі стоять [розквартирована військова частина]. Думаю собі: як я не дістануся до тих людей, то пропаду.

Тоді що роблю, – вночи пустився туди йти. Прийшов, виджу, що їхній стійковий стоїть на подвіру, я заліз до стодоли. Думаю, – раз у вас тут є якась важлива частина, то в себе ви не будете шукати. Заліз до стодоли. Пам’ятаю, так як нині, що там був овес. Я так легонько зробив собі діру, накрився, вже перину тую лишив, а кожух мав. Накривсі кожухом і заснув.

Заснув-ям, врано приходить господар і каже: «Утікайте, бо мене москалі спальит». А я той пістолет, хоч без патронів, наставив, і кажу: «Слухайте, приведіть москалів, я ще постріляю на них». Далі питаю: «А москалі є». «Нє, вночи пішли», – каже. Ну слава Богу, – думаю. Прийшла його дочка: «Ходіть до хати». Прийшов до хати, мені дали якесь взуття, наляли молока пареного. Напився.

Тоді ввечері домовився про зустріч зі своїм сотенним Диром. У нас була розвідниця на псевдо Катруся з Поляни. І та Катруся підійшла до мене: «Що, каже, – друже Зелений». А мій псевдонім – Зелений. Я їй розказую, що і як. Тоді сотенний прийшов, дав мені ще патронів і каже: «Так, Зелений, якщо недалеко, то давай – додому, а весною зорганізуємо сотню і будемо далі боротися».

Так Бог дав, що я лишився живий. Якби мені патрон не впав, то був би застрілився. І ще по нинішній день живу, і ще скільки працював по тому, ‑ Підпілля діяло ще довго.

Сотня, що прийняла бій на Смикові, організована з тих теренів, де Горожанна, звідтам були хлопці.

...Я не в одній сотні був, – спочатку в одній, потім в іншій. За німців був в курені «Льви». У ньому було три сотні. Наш табір стояв тут, де Поляна. Також німці облаву на нас робили. В нас у курені було дві гармати. Ми з табору вийшли і зайшли кілька кілометрів в інше місце, і зранку, йно тільки зачало світати, вже німецькі танки били по нас. Тоди ми покинули коні, ті гармати, решту обозу і самі дебрею перейшли в дуже густий ліс і там залягли. Сказали нам не стріляти, у крайнім разі лише вдаватися до безшумного бою. Ми так пересиділи в тих корчох. А німці по чагарах не лазили, ходили по стежці і стріляли – нам листя за обшивку летіло.

А потім коло Ходорова німці не дали застави, там не було засідки, і наша розвідка доповіла, і ми вночі перейшли, зайшлис-мо аж в моє село, а потому пішли на Любешків, з Любешкова на Романів, з Романова на далі, а потім – перехід фронту. То якби почав розказувати – не буде кінця...

У нашій сотні лікарем був жид, з дитинов і з жінков був. Я ще раз, як ми переходили, ту дитину ніс десь з кілометр. Ніс на каркохах. Вони обидвоє були в однім відділі, а дитині, може, було п’ять років.

...Наше село [Серники Перемишлянського району] мало за Польщі двісті дворів. Нікого не засудили, ні один не сидів, ні одного не застрілили, хоч то також була окупаційна влада. Але була свобода, було товариство «Просвіта», інші згромадження, кооперативи. І з голоду ніхто не вмирав. А як москалі прийшли, скільки вони знищили людей.

...Що посіяли, те вродилося. Ми боролися, тепер Україна має Незалежність.

Укладач: Через тиждень після того, як були записані подані вище свідчення, Заремба Степан, відійшов у Вічність. Його останні слова: «дякую Богу, що я вспів записати цю розповідь». 

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: А ще один в керници сховавсі. Керинця така плитонька. Там замерзло було троха. Я сі в керницю дивила но не виділа нікого, може зо страху. Може він мене і видів, я його – ні.

Стець Володиир Іванович: [В бою на Смикові] був Муха. Муха – то був наш хлопець, партизан. Але то був культурний хлопець. То був такий панський хлопець. Культурний. Він не з Горожанни, звідки він – того я ніяк не скажу. Знаю, був Степан [Заремба ?], то він був десь з Пустомитівського району. Високий, здоровий, фільозоф, сміхованець такий був.

Укладач: В свідченні Грабовенського Михайла Степановича згадано такі історичні події і факти, щодо бою в Великій Горожанні. Для знищення УПА радянська влада перевела з Німеччини в Львівську область дивізію НКВД, укомплектовану переважно етнічними росіянами, сибіряками. Частини цієї дивізії квартирували за Щирцем. Вони були введені у В. Горожанну до і під час бою.

Після бою 9 січня в навколишніх селах енкаведисти проводили масові облави, вбивали всіх, хто в них викликав якусь підозру. В сотні УПА, як прийняла бій на Смикові були радянські диверсанти. Один з них себе викрив. Під час облави після бою на Підліссі він розстріляв вдома на подвір’ї мешканця Підлісся господаря Андрушка (Тьигарового), до якого напередодні приходив на обід з партизанами.

Частина УПА вдосвіта 9 січня відбила атаку енкаведистів на Паланиках. Під час цього бою на подвір’ях на Паланиках загинули воїни УПА Маційовський Іван Васильович, Стріжак Іван (на прозвисько Колесник), Василь Коваль.

Під час бою на Йордан [на Паланиках 1945 року] загинув Коваль Петро Семенович.

Грабовенський Михайло Стефанович: Там де Фальба, Соколівка, за Щирцьом, коли Никінковичок, там стояла москальська дивізія. А в нашій партизанці було купа офіцерів большевицьких.

Під Лісом був такий Гілько, Михайло там був, родич Андрушка старого, [що йому казали Тьигари]. І ті москалі приходили з нашими партизанами до нього їсти. «Партизани ?» - та то були москалі. А як той бій був – приходять на другий день, та й той [москаль] каже [до господара]: «Ти, [російська матірна лайка], мене годував», ‑ вивели з хати – «павх». Забили його. А ще перед боєм [приходили їсти].

Я знав де були партизани, в Татарнові, Грімні, як Горожанна. Я кругом то знав. Ані сі єдин наш брат не лишив [після того бою в криївках].

До Йосипа (Осипа, не Васильи) прийшла сотня пів четвертої, то було вдосвіта, зраня на Стефана. Прийшла пів четверої ночи. Залягла. На Паланиках, звідки я походжу. В нас було п'єть хатів, там вділ, він сі називав Крушинец [зі сторни Підлісся], а Фаїнти – тудий далі [в сторону Татаринова]. Вони в нас заночували. А хлопцям треба давати їсти. Хлопці голодні. Що хлопці мают. Мама варут пироги, що мают зі Свєт, всьо даєм. А їх вже обкружуют. Машини зі Щирця.

А тато мої і стрик Василь – були старі фронтовики. Мої тато дев’єть і пів року евакували з війни на війну. Були на Італійськім фронті. Були в австрійській армії, як ще сі Австрія тримала. Як сі розпала Австрія, німаки звідтий давай цафатисі. Тато каже: «Бют, італійці нас валєт, наших мало шо сі лишило». Тато прийшли на поїзд, - на Мадяри. Мадяри нас роздерли, лахи з нас знєли. Пустили голих-босих, а вже сніг падає. Потім десь ту як Лавочне, вони вже пристали, дивлються – йде ’шелон мадярів з України. Ми виставили фаму [білий прапор], що ми сі здаєм, а вони бют по нас. Чекайте, бутете сі били. Кажуть – ану давайте вагон на вагон. Їх полапали, мундури  постєгали, понабивали їх. І так пішли дальше.

В нас ще ті партизани, ми їх годуєм. А два німці було. Плєнних. В наші партизаці. Мали ті німецькі NG, gine-lente, такі довгі. До них а такі патрони як до карібіна йдут. Но вони наших хлопців, – то би боронили. То… [вони були надзвичайно віддані].

Як вони їх окружили, то теперка їдна сотня пішла на Татарнів. …А чому Татарнів назвали Рубанівка. Бо там в кінци наші партизани забили москалє Рубанова, генерала Рубанова. Вони пішли на Підзвіринец, на Ясінівські ліси, туда вже за Дністер.

А вони [москалі] – вже в Марфуні – де та гребля Горожінська, вони вже відтам йдут. А Василь каже до сотника: «Та, хлопці, вони вже фронт-лінію розпустили. Та дивітьсі, ‑ вони вже йтут». А той зазирає, - де.

Трималися [не готові до наступу большевиків] до остатнього [моменту]. Вони сі полапали бити в нас на подвіру.

Вискочили но два ті німці з тим NG [кулеметом], в нас ще був третій хлопец, у Василя і Миколи було вісімнадцях, в тих [сусідів дальше] – сімнадцять. В Яська – два. То відірвалося, то разом сто з чимось стволів було. І вийшли ще «кущі» то боївки так називалисі. Їх вигнали на толоку, звітам від Палаників, вітам їх окружили. І звідти окружили, і взили вже навхрест.

Як вони сі полапали нас бити. Йой, чоловіче. Ми позалєгали на підлогу, ще Василь сусід прилетів зі своїми дітьми, полягали ми на підлогу. А вони били. Бій був десь коло двадцять мінут. Так сі били в нас на подвіру. Впав ранений, такой звідси був хлопець, Гілька Маційовського брат – Іван. Йой, такий був бідний. Но в тих [сподніх] ногавицях, черевиках, не мав ні вонучки. Як його знєв москаль, він так впав.

За нашим подвіром зара стрика Миколи [подвірі] було. То зійшлися так-во, ближче як до того копнєчка, та ближче – на метрів пітнайцєть. І москаль хтів його [Івана] добити і забрати автомат. Ранив його. А той [інший москаль] білий, звітам видів, [з подвір’я] від стрика Василє, що той його вбив, і – шарнув йому автоматом тут-во [поперек тулуба]. Він дістав [кулею] в саму ямку. …Як він кінчив [життя] в нас на подвіру, як він сі повзав, - йой, йой, йой.

Як дали ті наші вогень! А як німаки стали, ‑ ті два хлопці, ‑ де Микола жиє, там така береза була, за нев, в ямі, ‑ шарнули з кулеметів, то вони так тікали, москалі, що вони, чоловіче, що вони потім аж через пів години зайшли. Наші цафнулисі. Наші зайшли, як долина коло Кольонії, де дорога як йдесі [з Кольонії на Паланики]. Вони аж ту зайшли, допіру москалі приходят [на подвір’я]. І приходить той, що його [Івана] вбив. І приходить, так-во стукає до стіни, показує пальцьом, щоби вийти. Ну ми вийшли. «Бандьорів нема?». «Нема». Такий білий був, як сі дивлю на нього. Такий сибіряк.

І до нього. [Потім] каже: «Ми вже мали вас через пятнайцять мінут палити». Були би палили, що то їм було. 

І так вони [партизани] сиділи до востатка, їх ’бкружили. А їден впав, тут во. Мариша Школярова жила, де сільрада, де потім ксьонз жив. Її чоловіка вбили коло ями. Там коло Йосифа така яма є. Ще мав долетіти до ями метрів 6-7. Більше нє. Він дістав три кули з автомата. І то одна коло другої так-во [5 сантиметрів]. І хоч, пробач за слово, була би прийшла, хоть го взьила. Хоть го поховала. Ньє-є!

Він два дни полежів. Ну що, треба трупи спритувати. Я його ще викладав на фіру. Він такий невеличкий [зростом] був, чорне таке волоссє мав. Йван називавсі, Колесник йому казали. Завезли, і так вони пройшли.

А тут на Смикові – тут зрада була. Вони не мали сі бити. Чого було. Ти видів, що дивізія войска йде. То була дивізія. Мені брат Йван, той що без руки прийшов, вернувсі з фронту, повідав, що їх мали цафати з Німеччини і давати сюда – на наші партизани. Але, каже, ‑ там було багато українців і білорусів, то вони вже боялисі дати ту дивізію. І дали дивізію з москалів. Щоби сі наші [з радянської дивізії] не приєдналисі до партизанів.

Що-то. Били наш народ, до нині бют.

Як вони сі били, чоловіче! Вони йшли, поперебирані наші хлопці в шалянових спідницьох, хустинах, хустках. То ми ті лахи здибали зара во - в Мархуні, перини на собі несли. Потім полишали. Ну та шо – він сі бив бідака, скільки він сі бив, скільки він тих патронів мав?... То не є, що тобі держава постачає конвеєром. Що воно мало тих пару патронів. …Як вони туй цілий день сі били.

На Стефана в бою впав Ладика Ковальового брат. Він сі Коваль писав, Василь. Якраз де та соснинка, що йдесі в великий ліс. Він там дістав з автомата. І ранений себе добив. Тамкай. То Василь там впав. 

А раньше Петро Кваль впав. Василь Коваль ‑ то Петра стрик. То сусіди були. Впали тут хлопці.

На Йордан багато впало наших хлопців. В бою на Йордан – билися в лісі. Потім ще поправили на самий Йордан. В лісі, там мій брат тройорідний впав, Коваль Петро, [вуйка] Сенька [син] Петро впав. Він там, де Йосипова будка «Барвінок», дістав в коліно саме. Але він бився разом з партизанами ще за німців. А потім – з москаліма. Як він дістав в коліно, хлопці зачєли його нести, а він видит, що вже ’бкружают. Та що – то дивізія. А він себе – з пістоєта ‑ «павх», але ще пістолєт відкинув далеко. Потім його тато найшов.

То не було безвладдє, то були партизани. Я знав тих офіцерів. Видів їх. Вони квартирували за німців. Довго то було.

Омелян такий лисий з Волині був. Був ще звідкись. То збірна була. Якби то були лише свої… Але – нє, а тим часом – понапихали [в партизани ] москалів. Ба скілько наші шпйонів москальских ту полапали. Та вони їх били.

Як ви видете, що йде навала, чо ви даєтисі на чисте поле вигнатисі. Ховаємсі в ліс. Я думаю, що в лісі сі легше бити. А ще в Махуті там такі дуби були. Йде така навала, то дивізія, то не є що-буть.

…Потім, як їх ’бкружили – то що, вибили, вибили. Задарма. А сотник винуватий. Вигнав на голе поле. Такий-во низький. Наші партизани забили його в саді на Смикові. Окружили, добили. І так в Горожанні було. Бо сотник вивів на голе поле. Ми того сотнка виділи, я го видів, стрик Василь знав того сотника. То десь певно москаль був. Офіцири були чужі, шо ту наших не могло бути офіцирів. А офіцири були чужі. Між них пхали москалів.

Стецишин Омелян до нас проходив, бо моя мама з Кольонії походить, і багато хлопці приходили. І він, те, розказував, що видали всьо москалям. І наших братів стілько лягло, задармо вони билисі. 

Москалі мали карту, що на ній навіть був позначений Крушинець Галіцкий. Навіть та дорога була позначена, що йде коло ями на долину, коло Йосипа, стрика Миколи поля. Там була така доріжка. Як вони в Гороженні сі били, потім та банда вночи машинами ‑ згори на долину. Вони тутай позастигали. Як вони там матюкали, тота банда.

Потім ше прийшли до нас на другий день. Чоловіче, вони нас там домурдовували. Прийши до нас на Паланики, то в нас сиділо десь пів сотні тих маскалів на подвіру під стіжком. Зарізали десять курий, в стрика Миколи ми то всьо годували. Вони з нас здирали останне. Вони нас так били.

В нас [на подвіру] був бій, на Паланиках всьо сі почало. [На Смикові] бій почався коло 10-ї години. Але – но сі почили дніти, ‑ машини йдуть і йдуть на ліс, йдуть і йдуть. Їдна за другою, їдна за другою. Вони войско розвезли, розпустили [в облаву], обкружили як Повергів тото всьо. І вони їх шли – аж посі [до виходу з ліса коло Палаників]. То хтось повів, що вони ту є.

На Фальбі вони [облавники] цілий тиждень сиділи. Но розвідка [звідтам] була. А наші, що – розвідки не мали. Йде така ватага войска. Чоловіче Божий, якби ти сі подивив, яке то [войско] озброєне було. А наші партизани? Що він мав, тих пару патронів. Яка бо озброєна валка, ватага войска йшла. Як бити сі подивів.

…В нас [вдома в хаті] на Стефана був хлопец. Знаєш, скільки років мав? Мав шіснайціть років. Був в нас в хаті. «Вивезли родичів на Сибір, ‑ він повідав в нас в хаті, ‑ два браття вбили, вони в партизанці були». Він коло шваґра був. Ті партизани в нас в хаті були. Його певне в Гороженні вбили. Молодий хлопака.  

Після того бою – кругом в селах не біло ні єдного партизана.

То кругом ніхто [з партизанів] не дав сі взєти.

Сиділи до востатка, - як ви сі дали бкружити, та йдіт в ліс. Чого то було в окруженію залягати в бій. Як так ‑ дати сі ’бкружити. Чого було в Горожені залягати в бій. Та той ліс сі тєгне – з Махуна переходиш і йдеш аж на Ясенів. За Комарном. А Ясенівські ліси – аж на Дрогобич. То була зрада – і до нині зрада.

Як дали окупантам голос – то вже України не буде. То окупант. Він сюда прийшов насильно. Не дати окупантам голосу. Інакше в нас не буде спокій.

Проць Тимофій: Я дивився на той бій. На самий Святий Вечір прийшли до нас облавники в село. І зразу, де більша хата, ‑ а ще був дідух, – заночували. Москалі прийшли, облавники, ту в нас на самий Святий Вечір. Вони вже в селі були. Мене навіть додому не пустили, в сусіди – Бокало Зоськи. Там я заночував. Вони там в хаті зробили собі спаньи.

Коло мене вдома, сусіда був, де хата, що їй кажуть Зелінської, Зоськи Бокалової. Я був у їх хаті. Бо прийшла її мама, і каже: «Ходи Гілько, Зосьчин брат, написав листа». Він був з двадцять сьомого року, і його забрали до війська, служив у Росії. Він писавсі Гілько Яцик Іванович, тато його був з Грімна. Він служив в Балашово, в Саратові. Я прийшов, і вже москалі мене додому не пустили з хати, но я вже там [лишився] ночувати. Но сказали – сиди тут. Вони чергували, один попід хату ходив, а ті решта спали. По черзі що дві годині змінювалися.

Прийшло десь восьма година ранку, вже на Різдво, вони зробили «Підйом!», – вйо на Смиків, і бігом туди на Паланики. А на Паланиках була наша сотня. Вони туда всі побігли. Як пішли, там на Паланиках побилися, недовго. І – тихо було. Але тут зо села Іванова [Бокала Івана ?] мама дала знати на Паланики, і та вже сотня по тривозі була готова. Тілько перестрілялися троха. Там кілька москалів вбили, може наших кілька чоловік, – і всьо. На тім затихло. Перестріляли, перестріляли, і все.

Стріжак Іван [Миколайович (1907-1945)] був там [в бою], його тоді вбили, коло Палаників. То було якраз на Різдво. Потім все втишилося. Різдво, Марії – спокійно.

А вже на Стефана десь година восьма я дивися, як їхали облавники [дорогою] зі Львова. Машинами, ‑ десь машин коло шість, повно війська. То як як нині дивлюся на то всьо. Коли вони надїхали, там де тепер ставок є при дорозі коло остановки, по них зі Смикова вдарили. Відразу по першій машині і по останній. Якраз, де тепер зупинка, коло того ставка, при селі. Зі Смикова, вдарили з кулемента по машинах. Солдати, – я дивився, – котрий впав на машині, котрий на землю, а решта – поскакали і зайняли оборону. Там був такий рів, і зайняли в нім оборону, давай стріляти. І рускі пішли в атаку, а наші ту першу атаку відбили. Зараз більша сила прийшла і зачали наступ і давай сильніше натискати. Тоді почалося. Москалі запалили першу стайню Ковальського Петра, де хата Михальської. І Парусової Йовки запалили хату. Коли зачало горіти, вони – давай наступати. Пустили одну танкетку. Наші її розбили. Я дивився на то через вікно, від Зоськи.

Потім прибули гармати, міномети і літаки, кукурудзяники два. Як запалили, пішли в атаку, там били і били, і били, стріляли до самого вечора ‑ до п’ятої години.

О п’ятій вогень притих. Всьо затихло.

Було тоді вбитих наших десь коло сорок дев’ять чоловік. Всіх було п’ятдесят три. Там на Смикові, де Янишин живе, було дуже багато таких хлопців обпалених, що обгоріло тіло. Тоді ми вже йшли, дивилися.

А решта наших хлопців з того оточення і йшли тудий-во на Грімно. Тоді їх там двадцять дев’ять чоловік вбили з літака. А там на Смикові багато не впало. Но з літака, як вдарив по них, з кулемета. Правда, одного літака вони підбили і він втік, другий раз не крутився, йно оден був.

Потім тут у нас хоронили. Я там був на цвинтарі.

У тій сотні було чотири німці. То німці самі підірвали танкетку. А Орко Вільховий був з кулеметником. Він впав на роздоріжжі, просто на дорозі його вбили. Він як з кулемета вдарив по машинах, то й там відразу загинув.

То було три сотні, вони вже збиралися переходити кордон. А німці мали провадити, бо вони знали дорогу.

Тим часом – одна сотня пішла в Карпати, друга сюди, а третя – десь за Миколаїв. Вони тут розділилися.

Стець Володимир Іванович: А в мене було псевдо Вишня.

Знаю, що під час бою на Смикові хлопці кричали: «Зрада!».

Стецишин Марян Олексійович: Пам’ятаю, що в той день такий іній на деревині був. Така стрілянина. Москалі викликали два літаки. Мар’ян Стецишин воював в тім бою, розказував, що кукурузник кидав ручні гранати. А «істребітель», чи винищувач, – як вони там ті літаки називали, – з кулемета строчив. Він багато хлопців вбив.

Цілий день тріщало, було чути вибухи, цілий день. Казали, що той сотенний мав псевдо Горлоріз, але – скілько в тім правди – хто його знає? Сотня Горлоріза там у бою була. Я як бій був [на Смикові], хлопці йшли і «Слава Україні!» кричали, і бігли в атаку. Йшли на смерть.

Укладач: Під час маршу колони через Горожанну частина бійців об’єднаного куреня перейшла від перехрестя гостинця Миколаїв-Комарно і польової дороги на Кольонію долиною до ставка біля церкви. Інша частина перейшла долинами через сад Добровольського до Слимака. Партизани, які перейшли лінію атаки, зібралися в стрій під липою, посадженою в пам’ять про скасування панщини. В цьому строю вони вирішили – повернутися на Смиків і вступити в бій з ворогом, щоб цим полегшити вперехід решти бійців куреня. За існуючими переказами вернулися в бій передусім хлопці з Великої Горожанни. Серед них був Нестор Даниловський, брати Гуменні.

З розповіді Каніковської (Бокало) Ганни: Як був той бій, сюда зі Смикова прийшли хлопці, оружні, багато їх було, може й двайцять, може більше, чи менше. Стали тут-во під липов, і старший їх став перед ними. І каже: «Ми перейшли, бо мали такий наказ. Але тепер вибирайте. Хто хоче – най вертаєся, хто хоче най йде далі». І так вони вернулися назад, тудий на Симків, і що там з ними – не знати.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Вони були в Новосілці, справляли Святий Вечір. А відтам, то було на Стефана, вони сі вибрали і пішли, мали йти на Татаринів. Але провідник їх не завів на Татаринів, йно під Горожанну. Вони зрозуміли то, і зачали кричати «Зрада !».

Начили бідні кричити, що зрада. Він, [провідник], що мав вести просто до Татаринова лісом, вивів на Кольонію, на чисте поле. І вони зайшли якраз під село, ту вже була засідка, і рускі зачєли стрілєти.

Наших була сотньи. Тоди деякі прорвалися, а деякі погинули. Але не багато, щось тридцяти п’ять полягло.

Вуйко Стефан [Бугера Стефан Атанасович, батько Буґери Атанаса Стефановича, учасника бою на Смикові], як Гатанаса [Буґеру Аанаса Стефановича] вбили прийшов – Атанас сам сі забив. І також отут-во мав рану в лівім боці в груди, коло серця.

Таку мав шинельку тоненьку. Таку шєпочку благеньку. Ту руску клапачку. А сорочка була біла.

Казали, що і [Бугера] Василь [багатольтній учасник ОУН, член СБ ОУН, двоюрідний брат Бугери Стефана Анатасовича] тут був, але вуйко Стефан повідав, що Василя ні. Що то не Василь, а інший.

А Атанас так, бідний, лежав.

І що ж – викопали могилу, настелили соломи, коци, ‑ їх люди подавали, ‑ коцами і накрили. Але нікому землі на очі не сипали, йно на коци.

То страшне було. А одному нашому, як з літака стріляли, то половину голови кулями відірвала. Твар мав, а ту-во череп літак відірвав якось.

Вільховий [Орест] був в бою, ‑ вчителів син у вишитій сорочці. Так його і привезли на цвинтар. Так бідний пропав.

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Наші хлопці, партизани, були в лісі. І мій [наречений – Грабовенський Василь Григорович (1924-1993 рр.)] був. Хлопці вийшли з лісу, їх випровадили сюди, на наше село. Тут якось облавники довідалися і рушили зі Щирця. То було чи в неділю, чи на свята, ‑ ми якраз до церкви збиралися. Чую – стріляють. Якийсь бій. А партизани вийшли сюди, на скруття на Смиків, і кричать, що зрада, хлопці, зрада! Тоді облавники над’їхали машинами, їх тут оточили і давай стріляти.

Даниловський Несторко, що був у партизанці, тут пропав. Хлопці, яких оточили, кричали, щоб решта відступали на Грімно. Оточені пустилися йти в кінець села і там знов їх почали бити.

Там Орко був Вільховий, зі мною до школи ходив. Директорів син.

У кінці на Смикові багатьох побили, деякі відійшли на Грімно.

Мого поранили, був ранений. Облавники Смиків давай палити. Вогонь несли по той бік [південний] дороги. Чепільову, Струкову хати підпалили. І щось три хати. Я з дому виділа, як вони той вогонь несли.

Деякі хлопці пішли зі села, через наше подвір’я, через город на Дмитря. А тих, що кричали «Зрада, хлопці», там перейняли і побили на Смикові всіх.

Мій Василь повідав, що тут на перехресті кулемет стояв. І як кулемет стих [коли загинув партизан – кулементик, можливо Вільховий Орест, або інший боєць з рою кулементиків], він і ще кількох їх почули, що звідтам вже захисту нема, і тоді відразу відступили городами, – на Грімно, вони встигли ще, зак не прилетів той літак.

Я виділа як палав Смиків. До кінця погорів.

...У тій сотні був Вільховий Орко і Зазуляк, ми разом до школи ходили. Орко і Зазуляк були в лісі коло Стільська. Зазуляк ще перед тим загинув у лісі коло Стільська в бою з екнаведистами.

Вільховий Орко, що з нами до школи ходив, якраз відступив звідтам. Тамту сотню розбили, а він лишився живий. Коли приїхав звідтам, зі Стільська, до Горожанни, до мене навідасвя. Прийшов до хати, до нас додому, при селі (незадовго по тому якраз тут на Смикові був бій). Казав, що він у Стільському був, їх розбили і багато хлопців погинуло, прийшов додому, бо колись в Горожанні жив. Він тут всіх знав.

Прийшов до мене і питає, – як мені добратися до наших у ліс. Я кажу: «Орку, ти дорогов не йди, бо тут їздять машини». Я його випровадила туди-во польом [через Задвір], аж під сам ліс і кажу, – ти йди, якщо до лісу, там десь знайдеш наших. Тільки він пішов, то якось було в середу чи в вівторок, на неділю вже – бій. І його забили за Смиковом, в кінці села.

Даниловського Несторко загинув тут-во на перехрестю. А хлопці тим часом відступали на Грімно. І дуже кричали: «Хлопці, зрада!!!». А звідтам, ми жили за церквою, з того боку танки їхали.

Енкаведисти пішли селом, підпалили, оточили, давай бити снарядами, з літаків. Люди почали тікати з села.

Орка забили за селом. Ми, ‑ я і Бронька Мацькова [Гловач Амбронія Іванівна], потім його й інших хлопців перетягували на цвинтар. ...А потім [перебрані москалі] Броню прийшли і вбили. 

Укладач: У лавах повстанців у бою на Смикові брали участь сім бійців, німців за національністю, які перейшли в УПА з німецької армії, вони були організовані в окремий рій. Одного з них звали Ганс.

Володимир Мороз[4]: [Микола Король, псевдо Дир], майбутній повстанський командир народився 15 квітня 1908 року в селі Дички [тепер] Рогатинського району Івано-Франківської області в родині селянина Григорія Короля. Микола закінчив сім класів народної школи, здобув фах кравця. В 1931-33 роках служив в польській армії. Від 1935 року належав до Організації Українських Націоналістів. Під час першої радянської окупації перебував на еміграції в Німеччині. Навесні 1941 року пішов в український легіон у німецькій армії – так звані «Дружини українських націоналістів», де був підстаршиною у батальйоні «Нахтігаль». Відтак перейшов до 201-го поліційного батальйону у білорусі, звідки у кінці 1942 року звільнився у ступені десятника. Наступного року долучився до підрозділів Української Повстанської Армії.

Під час створення навесні 1944 року у лісах Щиреччини (в околицях сіл Поляна, Лопушна, Селиська) куреня «Льви» (командир – Ілько Рачок, псевдо – Липей, Вільха) М. Король (Дир) очолив першу чоту першої сотні. «Льви» провели бойові акції проти польських боївок із сіл Губиська, Гута Щиренька, Березина, які тероризували українське населення. Курінь вів бої з німецькими й угорськими частинами німецької армії. Один з них – у відплату за грабежі та розстріли у селі Гуті Суходільській […], другий – у селах Мідяки і Бродки з національними відділом одного з азіатських народів у німецькій армії.

На початку червня [1944 року] сотня «Льви» під командуванням Санчо вирушила в рейд у Карпати. Під час бою з німецькими окупантами 17 червня [1944 року] у селі Сторонній на Самбірщині загинув командир сотні, хорунжий Петро Радкевич (Санчо), відділ очолив перший чотовий – Дир. «Льви-1» провели у Карпатах низку бойових акцій, зокрема роззброїли колону німецьких вояків, захопивши зброю, боєприпаси та однострої. Сотня охороняла Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, який відбувався 11-15 липня у селі Сприяня Самбірського району.

«Льви-1», разом з кількома іншими відділами 5 серпня 1944 року біля села Свитник Турківського району першими приймали присягу вояка УПА, за текстом, затвердженими УГВР. На той час сотня мала 180 вояків. Перейшовши німецько-радянський фронт в околиці села Сопіт та гори Параски на Сколівщині, Дир наприкінці серпня 1944 року привів свій відділ назад у Біберчину. Тут частину стрільців переведено в охорону крайового проводу Петра Дужого (псевдо Дорош). Інша частина потрапила у велику облаву на околиці села Свірж. Під час бою сотню було розділено на дрібні частини, які було розосереджено по навколишніх села. Проте, після цього сотня уже не зібралася. Стрільці перейшли на роботу в підпілля ОУН, або вернулися додому. В листопаді 1944 року Микола Король (Дир) був призначений командиром новоствореної сотні «Журби-1».

На початок січня 1945 року сотня становила 136 вояків, при ній перебував курінний командир, псевдо Тигр із почтом. В цей час Дир. з відділом перейшов на Комарнівщину. Де 9 січня 1945 року силами 1-ї та 2-х чот звів один з найбільших боїв УПА в селі Горожанна Велика [тепер] Миколаївського району. В цьому бою ворог стягнув великі підкріплення із навколишніх райцентрів (загалом близько 1600 солдатів), використовуючи артилерію, бронетехніку та літаки. Після п’яти-годинного бою повстанці прорвалися в бік Грімного, втративши 24 вбитими та 17 пораненими. Серед полеглих були курінний політвиховник Юрій Віщун і сотенний політвиховник Чорноморець. Ворог, - за повстанськими даними, - зазнав поважних втрат: 304 вбитими (зокрема, майор, капітан та кілька лейтенантів), 180 пораненими, 11 вантажних автомашин, 2 танкетки.

Невдовзі Дир вивихнув ногу, до липня 1945 року перебував на лікуванні. За цей час зблизився із санітарко Катериною Собчишин із села Поляна, з якою восени 1945 року одружився. Повернувшись в УПА, Микола Король зібрав в одну частину розрізнені підрозділи сотні «Журби-1» (відділ 41). На той час сотня чисельно дорівнювала чоті, складалася з трьох підвідділів. […] Під час зимової блокади 1945-46 років відділ «Журби-1» зазнав втрат, навесні 1946 року він становив менше 30 вояків. Хорунжого Дира переведено з Миколаївського тактичного відтинка 14 «Асфальт» у Рогатинський територіальний відтинок 15 «Яструб». Тут Дир очолив чоту в сотні «Сурмачі», яка діяла на Біберчині під командуванням поручника Мирона Браницького, псевдо Буря. Через кілька місяців, у вересні 1946 року відділ демобілізовано, його вояки отримали призначення для праці у підпіллі.

В листопаді 1946 року Микола Король (Дир) загинув від рук ворога у селі Лопушна Пустомитівського району Львівської області. 

Бокало Михайло Михайлович:Страшно було, коли той бій на Смикові був. Ми жили там – в полі. Там була ще одна Колонія. Наша хата була крайня від дороги. Коли почався бій, ви втікли, там були німецькі цегляні хати. Мама діточок забрали. Поки був бій, справжній бій, ми сиділи в цеглянім будиночку.

Коло нашої хати, метрів сорок від дороги стала машина. А зі Щирця їхала лікарка, жінка. Я того не розбирав, мама мені потім повідала. Звіди [зі Симова] куля її дістала. Вона вийшла з машини. А то був бій, хто розбирав, хто там вийшов.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Мій чоловік Гринів Василь сидів в криївці. Тут була за стодолою викопана. Стрик Парус Михайло був там, та багато – п’ять хлопа. Я кричу – Василю, тікай. Ми мали на П’ятій викопану криївку на нашім поле. Кажу: тікай там в поле. Він тікав, завунувсі в плахту. На нього стрільили, поранили в ногу. Дійшов до криївки. Там ногу йому перебандажували. Рано, вже сі бій скінчив, я мусіла везти його. Йти по кобилу Під Ліс і їхала [фіров]. А в криївці на поле наші хлопці були – сини Паськи, сетри Васильової. Перебандажували, завинули, змастили. Вони були партизани.

Друга була криївка, в стрика. Там був «туалет», але там не ходили. Була скринька і ту скриньку засували за собов. Там самож пару їх сиділо. Кудий вони пішли – я не знаю.

Я ходила дивитися, чи є хто в криївці, чи нема. Але потім вони повиходили, повтікали на П’яту морґу. Там, на П’ятій була криївка, викопана на нашім поле. М’ята морґа в сторону ліса. Газова будка – на Шостій, то трошка ближче.

Неназваний свідок: Казали, що ті [енкаведисти в УПА], які вивели їх на той бій, потім стали начальниками міліції. Оден став начальником, другий – замісником.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: В нас вдома, в Паруса, згорів на стриху на стайні [партизан]. Стайня зичила горіти, впала, там згорів партизан. Він був цілий бгорений. Не впізнати було.

Ту в нас якийсь хлопець сховавсі. На другий день вийшов. Сидів під шопов цілу ніч. Аж вийшла чоловікова мама на двір. А він кличе: бабцю, бабцю, ходіт сюда. Вони кажуть: що ти хочеш, йой сину, тікай бо ту война, я сі бою. А він питає, чи тихо. Та тихо, - каже мама, - не видно ні войни, ні тих, ні тих, - нікого раз не видно, не чути ніц. «А кудий мені йти». «Та кудий хочеш, сину. Йди або Під Ліс, або де». Кудий пішов – я не знаю. Так мама повідали.

Паньків Іван Онуфрійович: Хрест на тім місці стояв, його [люди] поставили, як тільки німці прийшли, як тілько москалі втікли. На честь того, що від москалів визволили Горожанну. Потім, як той бій був, Орко зальиг за тов Моголив і тут – з кулемена. Він тут багато побив. Казав Маріко [Стецишин Марян-Олег Михайлович], як зобачив, що вже кулемет затих, - він [Орест Вільховий] тоді з тої злости став на зріст – почав стрільти. Тут зі Щирця машини їхали, і танкетки. Каже: «ми чули, що вже кулемет затих, ми тогдий взяли тікати на Смиків. Тікати на Смиків». Але, каже: «ми мали раненого і ми не могли тікати. Каже, а тут – з самольота». Дорога [йшла на Грімно тоді] не там, де тепер, а трохи збоку. «[На тій дорозі], - каже, - ми встигли до того, як ті самольоти прийшли». Вони пішли на Грімно, там рів. Каже: «ми з раненим через рів перелетіли, а москалі [бігли, бігли], стрільли здалека, нам нічого не пошкодили». Через рів москалі вже не перескакували. Каже: «ми – на Гуменець і на Сердицю». Вони несли [раненого]. На Сердиці того пораненого лишили, там – в якійсь хаті. Каже: «ми вже не були [зв’язані]». Там їх щось пару лишилося. І що порадилися? «Йдем, по своїх, де хто може». І так ті там пішли, ті там (він казав, де), ті - до Грімна, ще десь. Казав, їх багато було, - щось чотири, чи п’ять чоловік. Каже: «я пішов через ліс, назад вернувся, звідки йшов, до тої свої криївки». Казав, «приходжу до криївки, - а [Тебінка] Михайло сидить в криївці». Так [Стецишин] Мар’ян розказував.

Я чув той розговор, [тоді] як Михайло помер в Миколаєві. Ми були на похороні. Я так з Марійком [до того довгі роки] нігде не був. Я його то всьо розпитав. Так він мені то всьо розказав.  

Михайло сюда приїзджав з Миколаєва.

Паньків Іван Онуфрійович: Мої тато [Паньків Онуфрій Олексійович], якраз перед Святим Вечером, дивляться, - від Яцка йдуть облавники. «Ну облавники, то облавники», - [кажуть тато, я собі думаю]. А ще ходила така польська, не поліця, їх інакше називали (що то не поляки, а рускі) [поляки в стрибках]. Прийшли, і: «документи»! Тато: «які документи»? А тоді були німецкі кінь-карти. Тато показує. «О, то не наш, - забирай». І тата забрали. [Забрали] Писаревого Івана [Гриніва Івана Олексійовича] (де Дуда живе) його забрали, і тата. І Стріжака, Мар’янового тата. На сільраду. А то Святий Вечір. Який вже то Святий Вечір. Стріжака впустили на Різдво зраня. А тата і Писаревого Івана забрали до Щирця, там де воїнська часть, там тюрма була. Забрали в тюрму.

Я ще пацан був, а Олекса, Ольга, сестра, і Марисьи, то була мама Марти і Ольги (чи як вона називалася), - поїхали до Щирцьи (якраз як той бій був). Поїхали до Щрицьи, вдосвіта поїхали. Розказували: «чуємо зраня – вже стріли». То вже бій. Вони зі Щирцьи їдуть, з звідтам – машини і танкетки. То всьо їде. І їден, каже, стримав машину і каже: «ви дорогов не їдьте» (то мені Олекса розказував, брат мій, він з ними був). І вони польом приїхали додому, щоб по дорозі не здибатися з військом.

А Стріжака, - взяли до тюрми, випустили з тюрми на Різдво, і в день бою – тут-во, коло Паруса [на Смикові] вбили. Тоді всіх били, не то шо то [когось вибирали]. А він тут жив недалеко.

Пам’ятаю. Курка Григорій був жонатий в Черкаси, порядний чоловік був. А з Черкас там тоже був в тюрмі. І жінка була його. І вони передали тов жінков до Черкас, щоб передали до Гороженни, бо їх мали вивозити зі Щирцьи. Так дали до [Курки] Гринька знати, і жінка (вже була вогень запалила, вогень загасила, всьо попрятала) і жінка Гринькова, сама з Черкас родом, прилетіла ту до Гороженної, ту – до нас, повісти: «їдьте до Щирцьи, що маєте [передати], бо нині мають вивезти». Зі Щирцьи в Новосибір, чи де-там. Їх не вивезли. …Тоді в нас коні запрягли, поїхали, а їх якраз в той момент випустили. Вони зовсім не винуваті. 

Мого тата – Паньківа Онуфрія Олексійовича і Гриніва Івана Олексійовича забрали на Святий вечір, в той рік, як бій був. Потім випустили. Іван продавцем в магазині був.

Паньків Іван Онуфрійович: Як Симків погорів, вони [родина Дубинових] жили в тій хаті, де Поглядів Стефан живе. Чотири родини жили в одній хаті. Гнатові жили, що їх хата гет за селом, - «Гнатів сад казали». Дзюма Гнат, де тепер була аміачна, сад. І жили дві родини переселенців – Ількові і Погляди.

Паньчишин Богдан: Пам’ятаю – облава йшла на ліс (а наші партизани стояли – як Марфів [ліс]). Звідтам, де могили, вони переходили через Кольонію. Дивимся зраня – войско йде. А то наші йшли, тудий – в село. А там їхали машини, на Львів, зі Львова на Колодруби. І там начилосі. Начили там бійку, стрільити. Як там було – хто його знає. Тодий партизан обложили, …скрізь палили Смиків. Ми тоді жили в тамтій стороні. То майже цілий Смиків згорів. Де-чия хата лишиласі, може. Всьо вигоріло.

Не пам’ятаю, скілько я тоді мав років [16 років]. Ми, тато і я, корови тамдий [на захід] в поле переводили, на Кольонію. Ми з коровами – я їдну корову, а тато другу, – перейшли на Колонію. А декотрих побили. А хто пізніше йшов – вони всіх стрільили. Руска засідка була в рові, де дорога на Кольнію. Тут Дзюпина вбили, Дуду, коли вони переходили. Ми ще раньше перегнали.

Тут всьо згоріло. На Кольонії заки були. Потім жили [За Двором] в Тижового, Паська там була. Без зиму – там, на горі, де Михайло живе. Потім троха у Вовка, їх були вивезли. А наверх – прийшли сюда на Колонію, о-ту. Поле обробили.

Паньчишин (Стасів) Наталія Василівна: Його [Паньчишина Богдана] тато і брат його тата, стрик – разом на однім жидлі сиділи. Де тепер хата з зеленим набризком. Потім погоріли, то вони си туво поставили. А та їхня хата згоріла.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Наші партизани йшли з ліса - на Симків. А звідти [зі Щирця] їхали рускі. І тодий зачивсі бій. Бій йшов цілий день. Почався зранку, коли люди збиралися до церкви.

Знаю, що з нашого села в бою були Плескатий [Буґера] Василь і Побігушка Михайло (Стахів). Михайло Даниловський був і Нестор Даниловський. Знаю лише тих, що були поприходили до нас.

Даниловський Михайло був ту на Смикові, його забили на дорозі, коли йшов в Гумінця. Паська Шкапякова була за ним віддана. Потім забрала його і ту коло могили поховала. Він в партизанці був. Йому хату спалили. Паську, жінку, були вивезли на Сибір. Пелагея Федорівна Макар вона з дому називалася. Cестра Макара Захарка. Даниловського Михайла вбили, а жінку Пелагею – вивезли. Вона приїхала, в Горожанні жила, померла.

Партизани цафали на Грімно. Там їх висікли з літака. Одні тікали на Кольонію, другі – на Грімно. Кудий хто міг, але більше - на Грімно. Там їх посікли. Чути було, як літав низко. Як стрільив. Хоть то горіло, я ходила по подвірю. Чути було, як літак низко стрілив.

Потім на другий день їздила фіра, їх збирали і везли на цвинтар. На другий, чи на третій день.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Зачило горіти від Лазорка. Як ту горіло, а тут страшне горіло. Я виносила лахи, хтіла закопати в скриню, то на мене [москаль] стрільив, звіди – від Кущака, Курія. Тут Курій жив. Поставив карабін – і на мене. Але шо - я [чула як] куля перелетіла, но тьовкнула. Я думала, що десь інакше. Дивлюсі – він на мене стрільиє. Я тоді сі зігнула, пішла до хати.

Хата мого тата згоріла. А в нас тут – не згоріло. Ту була така старенька хата. Така маленька, що маленька. А Василева мама ходили по подвір’ю, но сі молили, молили і молили. Все просили Бога: де я сі задіну. І так сі молили на подвірю. А стріха вже була почервоніла. Солома почервоніла, але не зайняласі. Господь Бог всеріг. 

Клуня Пікасова не згоріла, і ту наша - Васеренцьова хата не згоріли. А ту пекло страшне. Стодола сі лишила, хата така маленька сі лишила. На Тамтім Боці Кагуєва і Валькова хати лишилисі. А решта – всьо погоріло. То страшне було. Як собі нагадаю – кулі свищуть і не знаєш, кудий тікати.

В нас корову забило в стайні. Ще одна корова – Франкової (Михальсьої) Насті була забита на гною. До нас прилетіла та корова – шукати стайні. Нашій корові в стайні кулею розірвало ногу. А тамту на гною забило. Був гній коло стайні.

Потім ми були в Пікаса, та хата не згоріла. Всьих взили до тої хати. Всі зайшли. Як перейшов троха бій, нас загнали в ту хату і вивели на Тамтой Бік. Потім, вже пізніше, прийшов наказ – не стріляти, не вбивати.

Загинули в бою на Смикові у день св. Стефана 1945 року

Вільховий Орест

Вільховий Орест (1923-1945) – син січового стрільця з Комарна, директора школи у В.Горожанні. Молодий хлопець з чорним кучерявим волоссям, за що його спочатку називали циганом, потім кликали на псевдо Циган. Активіст українського культурного руху в передвоєнний час. Здобував освіту, патріот, відданий представник української сільської інтелігенції. Під час навали НКВД вступив у партизани. Брав участь в бою на Смикові у січні 1945 року у ранзі хорунжого куреня «Зубри». В бою на Смикові вів вогонь з гранатометів і кулемета. Влучними пострілами з ПТР підбив дві вантажівки, згодом – такетку. Загинув героїчною смертю, коли закінчилися набої кинувшись з вибухівкою під танк. Похований у братській могилі у Великій Горожанні.

Стециниш Мар’ян Олексійович: У бою на Смикові був Орко Вільховий. То прізвище його було, не псевдо. Його тато – директор школи в нас був, сам з Комарна, а жив тут в Горожанні, і син Орко його тут жив, вчився тут у школі.

З розповіді Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни: У Горожанні тоді директором школи був Вільховий, його син Орест, товаришував з моїми дітьми [Олегом, Левом, Остапом Луцькими].

Орест Вільховий, син директора, під час бою на Смикові кинувся під танк з гранатами. Над’їхав танк, і, якби він був прорвався, тоді багато хлопців могло загинути. Рятуючи своїх товаришів, Орест вискочив з рова коло дороги, на перехресті коло Босого, і того танка зупинив. Загинув, врятувавши багатьох своїх товаришів. Його вбило тим вибухом. Його тато так плакав. То був його єдиний син, він так його любив, все сподівався, що він вивчиться, стане визначною людиною. Потім, як ту прийшли москалі, його тато якось в Комарні сказав, що він поляк, і так врятувався, виїхавши до Польщі, а син його тут лишився похований.

Стець Володимир Іванович: Був у директора син – Орест Ольховий [Вільховий]. Він мав псевдо Циган. Він підбив ту танкетку, ‑ той броньовик, що там десь під час бою на Смикові над’їхав.

Не знаю хто, чи сотенний, чи, може, котрий четовий, крикнув – «Рancer bigca на становищі». Так називали ту танкетку – панцер-біґса.

Його тато родом з Комарна, був у Горожанні директором школи. Він мене вчив.

Паньків Іван Онуфрійович: Орко [Орест Вільховий] стріляв тут – з-за моголи. Та могила ще [довго] була. …Потім приїхав бульдозер, ту могилу розсунули, зробили городець. 

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Син учителя з Комарна, директора школи у Великій Горожанні. Загинув в бою на Симкові. Бабуся розказувала, що він кинувся з гранатами під танк чи танкетку на перехрестю доріг на Смикові. Добре вчився в школі. Гарний, стрункий, культурний. Блондин. Інтелігент.

Батько виїхав в Польщу, там представився як поляк. Так врятувався від москалів.

Кохман (Паучок) Анастасія: Після бою на Смикові один з хлопців мертвий стояв коло ясеня і штахет. В одній руці – хустина, в другій – гільза. Пів години [ми] дивилися, як так може бути. Хати горіли і люди душилися в хатах від диму. Так погинув в димі Дубинової (Франкової) Насті чоловік.

Холевінський Іван Степанович

Холевінський Іван Степанович (1924-1945 рр). Народився в селі Кліцко. Закінчив Комарнівську середню школу та вчительську семінарію у Львові, працював учителем у селі Конюшки Тулиголовські. Член ОУН з студентських років. Активний учасник діяльності «Просвіти», керівник хору та аматорського мистецького гуртка. В 1939-41 роках та після приходу радянської армії в 1944 роках перебував на підпільному становищі. Учасник УПА, командир підрозділів Партизанської армії, псевдо Шрам. Загину в бою на Смикові у Великій Горожанні 9 січня 1945 року. Похований у братській могилі у В.Горожанні.

Зіновій Холевінський (с. Кліцко):Холевінський Іван Степанович народився 9 травня 1924 року в селі Кліцко. Закінчив 7 класів в Комарнівській школі. 1937 року вступив у Львові у вчительську семінарію, яка була під опікою митрополита Андрея Шептицького. Митрополит фінансував гімназію, там виховували гімназистів в українському дусі, на діях української соборності і державності. В семінарії був осередок ОУН, там Іван 1938 року вступив в ОУН, вів агітаційно-пропагандистську роботу.

Після закінчення вчительської семінарії працював учителем в селі Конюшки Тулиголовські Рудківського повіту, заснував там осередок «Просвіти», вів просвітницьку, виховну й агітаційну роботу серед населення. Коли 1939 року встановлено радянську владу, Хлевінський І.С. перейшов на підпільне становище. Після творення УПА пройшов військовий вишкіл командирів, був командиром підрозділу УПА, в якому званні – невідомо. Його псевдо було Шрам.

Після втечі комуністів в 1941 році продовжував учителюваати в Конюшках Тулоголовських. Повернувся до агітаційної, просвітницької роботи. Відновлює «Просвіту», веде український хор, ставить вистави, дає концерти української патріотичної пісні.

1942 року був на курсах підвищення кваліфікації в державній учительській семінарії у Львові. Ці курси були прикриттям для зустрічі членів ОУН. Холевінський І.С. мав зв'язок з Центральним проводом ОУН, перебував у схроні в селі Грімно, де також перебував головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Можливо, він був сотником. Значний досвід підпільної роботи, офіцерське звання показують, що Холевінський І.С. був пов'язаний з діяльністю Центрального Проводу.

Після встановлення більшовицької влади 1944 року, – активний учасник військових дій проти військ НКВД і МГБ. Так, у жовтні-листопаді 1944 року «Шрам» і його сотня роззброїла та розігнала варту і розбила тюрму в місті Комарно, визволивши приблизно 100 політв’язнів. Потім сотня маршем з піснями пройшла Комарном до місця своєї дислокації.

Приходив [з лісу] додому в супроводі 3-4 побратимів. Завжди мав дискусію зі своїм бітьком. Тато казав: «Сину, що ви зробите з такою величезною большевистською армією»? Він відповідав: «Тату, чи тепер, чи пізніше, ми будемо мати свою державу, без поляків і комуністів». Ті його мрії та передчуття – збулися. Ми маємо свою державу. 

Іван завжди приходив додому з кількома побратимами. Тоді була велика конспірація. Бувало, що приходив з людьми, [по яких] видно було, що то – високі чини. Але то ніхто нікому нічо не повідав. І так він приходив через два-три тижні. Я так думаю, [що то були переміщення УПА]. Два-три тижні туда йшли, два-три – сюда. Вони мали бази під Болеховом. Я зрозумів, що то така їх була тактика – весь час в русі. Бо тут таких [великих] лісових масивів нема, тому вони були весь час в русі. Ніколи не сиділи на місці.

Іванів тато – Холевінський Степан Григорович, 1893 року народження, родом з Загірчиць. Мама – Холевінська Ганна Григорівна, 1885 року народження, родом з Чулович, її прізвище з дому Андрійкова [?] . Сестри Марія з 1922 року, Софія – з 1932 року. Брати Григорій – 1926 року, Богдан – 1929 року, Михайло – 1941 року народження.

Голова сімї, Холевінський Степан був заможним господарем, мав 17 гектарів орної землі, сіножать три корови, бики, дві пари коней, кінну молотарку «Керат». Він міг оплатити навчання сина Івана у Львові.

12 вересня 1949 року сім’я Холевніських була вивезена в Сибір, Хабаровський край, місто Бикін. Всі майно, худобу, будівлі, реманент, речі, меблі, навіть одяг – москалі конфіскували. Холевінський Степан помер на засланні в місті Бикін Хабаровського краю в 1953 році, там похованій. Холевінський Богдан залишився на місці заслання. Холевінська Софія повернулася на Україну, в місто Хоростків Тернопільської області. Холевінський Степан повернуся із заслання в Білорусь, місто Гродно. Іванова мати – Холевінська Ганна Григорівна повернулася із заслання в 1963 році на батьківщину в Кліцко, померла 1968 року.

На засланні родина Холевінських зазнала таких же бід, незгод і нелюдських знущань радянської репресивної системи, я і сотні тисяч українських, ні в чому не винних сімей, яких нині розсіяно по всьому світу. Кров наших Героїв пролита не дарма, нащадки мусять пам’ятати про них. 

[Татів] брат – Григорій також був в Підпіллю. Він був молодший [за Івана], з 1926 року народження. Григорій був великої відваги. [Був такий випадок], коли прийшли німці. Він прийшов з колегою [у Горожані на постерунок] і роззброїв 12 німців. Не знаю де було [становище УПА], – там десь, де Щирець, Дем’я, Горожанна. Забрав в них зброю, а німців завів туда. Сам ніс 12 карабінів. Але то були не такі німці, а фальсдочі. Ті фальсдойчі [потім] вступили в УПА.

Другий такий випадок. То вже, як прийшли «злидні» [радянська влада, після 1944 року]. Арештували і вели його [Холевінського Григорія] до Комарна. А він мав за поясом пістолет. Якось його обшукували, і не знайшли. Завели його до Розливки [куток Комарна] і він зумів втікти. Одного якось вдарив, перше – третього. І він зумів від них втікти.

[Григорій був призваний до радянської армії]. Там він агітував, щоб розвалити армію. Я так догадуюся. Чи п'ятнадцять, чи тридцять чоловік – втікли зі зброєю [з радянської армії]. Їх впіймали і перед строєм розстріляли. Він там загинув. Десь в Карпатах. То відважний був хлопець.

Чичкевич Михайло Петрович

Довгі роки на Великдень до Горожанни приїжджала висока худа жінка. Сумна-сумна. В чорній одежі. На ній була довга темно-гранатова спідниця з маленькими білими, чи то горошками, чи квіточками. Вона мовчки приходила на Братську Могилу. Ніхто не бачив, як вона плаче. Але її зустрічали всі, хто потайки у день Воскресіння приходив на цю Братську Могилу. Виділи, що то вона принесла і поставила на цій могилі маленький залізний хрестик, виготовлений з тракторної борони. Висока, струнка, так подібна на свого сина.

Одного року вона не приїхала. Це вже була, напевне, друга половина 1980-х років. Потім ще два чи три роки – її бачили. І більше не приїжджала. Постарілася. Не мала більше сили старенька мама, Скорботна Мати приїжджати на могилу Сина, котрий тут, у Горожанні віддав своє життя за Україну, за обстоювання людської гідності.

Анмаль Марія Михайлівна (с. Бродки):З великим задоволенням і пошаною повідомляємо знані нам біографічні дані про нашого односельчанина – героя бою у Великій Горожанні.

Чичкевич Михайло Петрович народився 1923 року у селі Бродки у багатодітній сім’ї селян-бідняків. В родині було семеро дітей. Батько – Чичкевич Петро, інвалід. Мати – Марія з роду Крещишин. Михайло – щирий сільський хлопець, дуже працьовитий, спокійний, вихований на високих християнських традиціях. Михайло – середній серед дітей. Допомагав батькам в господарстві. Протягом 1941-43 років деякий час працював на шосейній дорозі.

Коли 1944 року радянська влада оголосила загальну мобілізацію, колона мобілізованих хлопців йша до Щирця. По дорозі до місця виклику більшість мобілізованих втекли до лісу, де приєдналися до УПА. [Так Михайло вступив в УПА].

Ми, бродківчани, щиро вдячні жителям Великої Горожанни за збереження пам’яті про нашого односельчанина.

Даниловський Нестор

Даниловський Нестор, уродженець В. Горожанни. Учасник УПА. 9 січня 1945 року військовий підрозділ УПА, в якому передував Данилевський Нестор, переходив В.Горожанну справа від основної частини, через сад Добровольського, до Слимака. Далі йому належало продовжувати маршрут через Стависька і долинами потоків – переходити на схід. Даниловський Нестор – повернувся з За-Двора на Смиків і вступив в бій. Дорогою він зустрів тітку, яка поверталася з Богослужіння і сказав: «Цьоцю, що я маю робити – повертаюся на Смиків, бо тут усі наші хлопці». Даниловський Нестор загину в Бою на Смикові 9 січня 1945 року.

Буґера Атанас Степанович

Буґера Атанас Степанович, молодий господар, відданий патріот, учасник українського Підпілля та Повстанської армії. Відважний, сильний волею, самовідданий. Понад усе любив Україну. Загинув героїчною смертю у бою на Смикові в січні 1945 року.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Вуйко Стефан тут сиділи, де моя Марійка [Василишин (*****) Марія Федорівна] жила. Тут хата по-сусідству була. З тої хати мама походить [Побігушко Катерина Атанасівна], її брати – вуйко Стефан, був найстарший, ‑ потім Йван, мама, і Михайло, Паськи Сидориччиної тато. [Стефан, Іван, Катерина, Михайло - діти Буґери Атанаса.] Їх було три браття, а одна сестра, моя мама. Їхній тато звався Атанас. А вуйко Стефан на честь свого тата охрестив сина Атанас. Вуйко Стефан ще мав дочку, називалася Варвара, жила на Колонії.

Той вуйків син Атанас у бою загинув [на Смикові]. 

Атанас був 1925 року роджений, жив За Двором, на тім жидлі, де тепер пустка. Вони жили на половину в тій хаті, так що сіни були довгі, половина хати була вуйка Івана, а половина – вуйка Стефана. Перше так старі люди ділили межи дітьми.

...І він [Буґера Атанас], бідний, казав: «Я так України хочу».

Василь, на нього казали Плескатий, не в Горожанні загинув, а в Милишох. Де ті Милиші, я не знаю. Тато того Василя звідти, від Буґери походить. Він писався Буґера. Казали, що він ту загинув.

Вуйко Стефан, як Гатанаса [вбили], прийшов …[ на цвинтар, до тіла вбитого сина перед похованням]. …Атанас у безвиході сам сі забив. І також отут-во мав рану в лівім боці [рану в груди, зліва, коло серця]. Так бідний лежав, сам сі забив, тут кров була, коло серця. Таку мав шинельку бідненьку. Таку шипочку бідненьку. Ту руску клапачку. А сорочка була біла.

Казали, що і Василь тут був, але вуйко Стефан казав, що Василя там не було. Що то не Василь, що то інакший.

Буґера Василь, що йому казали Плескатий, мамин двоюрідний брат. Їхня родина – мій дідо Гатанас, і той Плескатий [старший], і Кузь Федько, і ще сеста Каська були рідні. Тато Василя Буґери Федько звався.

Мені Стець Ладик повідав, ми разом до школи ходили, а його брат [Стець Іван Іванович] теж загинув, і він казав, що «Василь загинув в Милошох». Якесь село Милоші.

Луцька (Паучок) Надія Євгенівна: Буґера Атанас – рідний брат Варварки з Кольонії. Загинув в бою на Смикові 9 січня 1945 року. Коли на цвинтар привезли тих всіх побитих, його тіло лежало коло розкопаної могили. Тато [Буґера Стефан Атанасович] підійшов – оглянути. І пізнав там свого сина, не знаю як він називавсі. Підійшов до нього [Буґери Атанаса Стефановича]. І питають москалі: «То твій син». Він сказав енкаведистам: «Так, то мій син». Коли тіло поклали до ями, тоді він накрив лице сина хустинкою, яку вийняв з кишені.

І взяли його, потім вивезли на Сибір. І не вернувся, і по нині ніхто не знає, що з ним.

Тата і маму Буґери Атанаса вивезли в Сибір. Вони не повернулися. Сестру Варварку [Буґера Варвара Стефанівна] довго переслідували, прозивали «ти, бандеровко».

Кохман (Паучок) Анастасія: Буґера Атанас кричав на хаті, що горіла. Він вже був у вогні і кричав: «хлопці, зрада, ми пропали». Загинув в бою на Смикові 1945 року. Він походив звідтам, де тепер живе Паська.

Укладач: Учасники Підпільної армії не раз повторювали, ‑ ми знаємо, що загинемо тут в лісі, що нам двох ворогів, одного сильнішого за другого, не здолати. Москалі сильніші за нас. Але най всі знають, що ми боролися, що Україна не здалася нікому. Щоб потім ніхто не казав – що вони, мовляв, навіть не пробували обстояти себе. Ми йдемо, щоб в історії було записано, що Україна боролася… Різними словами цей аргумент часто повторювали під час Визвольних змагань, і після них… Брати Буґери Атанас, Василь і Батько Атанаса – Стефан не лише своїм життям і смертю показали, «що Україна боролась». Вони лишили слід, який став викликом пізнішим ідеологічним противниками української незалежності.

Нині на різні лади, глумлячись з пам’яті героїв, повторюють, які-то вони, мовляв, бандерівці, були недолугі, обідрані, голодні. Остання мить життя Буґери Атанаса якраз є свідченням високої моральної чистоти українських партизанів. Так само, як в Україні на свята було прийнято прибирати світлиці. Так само в Підпільній Армії було прийнято дотримуватися надзвичайної побутової чистоти.

Безконечні лісові походи, зима, недоступність води для прання одягу – не були перешкодою того, щоб дотримуватися неписаного статуту УПА. Атанас загинув у чистій білій сорочці. Батько Атанаса в вічі енкаведистам сказав: «це мій син». В цю мить його арештували і з того часу його у Горожанні не бачили.

Калабай Михайло Семенович

Калабай Михайло Семенович, народився в селі Колодруби 1925 року. Батько - Калабай Семен, уродженць села Колодруби. Мати – Калабай Пелагея, уродженка села Колодруби. Сестри – Калабай Ганна Семенівна і Калабай Катерина Семенівна. Брати – Калабай Іван Семенович, Калабай Григорій Семенович, Калабай Семен Семенович.

Калабай Михайло Семенович – учасник Повстанської армії. Приймав участь в Бою у Великій Горожанні 9 січня 1945 року. Разом з іншими кількома десятками бійців вступив в атакуючий бій, яким було прикрито дальший рейд основних сил партизанської частини. Загинув в бою на Смикові у Великій Горожанні 9 січня 1945 року. Похований у братській могилі на цвинтарі у Великій Горожанні.

Неназваний свідок: Михайлова [Калабай Михайло Семенович] сестра Ганна вийшла заміж за Стефанишина, змінила прізвище [і її не вивезли в Сибір]. Сестра Катерина також вийшла заміж, змінила прізвище на Ярему. Забрала до себе малолітніх братів Григорія і Семена, [її також не вивезли в Сибір].

Михайлів брат – Калабай Іван Семенович – вояк УПА, загинув в бою в Комарнівських лісах в квітні 1945 року.

Батьків Михайла, - тата Семена і маму Пелагею, - вивезли в Сибір, [звідки вони не повернулися].

Паучок Микола Федорович

Паучок Микола Федорович (1922-1945), уродженець села Колодруби. Воїн УПА. Загинув в бою на Смикові у Великій Горожанні 9 січня 1945 року. Похований у братській могилі у В.Горожанні.

Неназваний свідок: Паучок Михайно Федорович народився 1922 року в селі Колодруди. Батько, Паучок Федір – родом з Великої Грожанни. Мати – Паучок Анастасія – уродженка Колодруб. В родині Паучка Федора та Анастасії народилися дочка Пелагея, сини Андрій (1918 р.н.), Михайло та Іван.

Після бою у В. Горжанні [9 січня 1954 року] Тіло Паучка Михайла знайшли в селі Підлісся.

В Сибір вивезли батька, матір, сестру Пелагею з дочкою. Потім сестра з малолітньою донькою втекла і повернулася в рідне село. Брат Андрій був призваний до Радянської Армії, звідки засуджений на 25 років. Брата Івана німці вивезли до Німеччини на примусові роботи. Він не повернувся, його доля невідома. Брат Михайло виїхав на роботу в Донецьк.

Книга Памяті Пермської області: Паучок Андрій Федорович народився 1918 р в селі Колодруби, Комарнівского району, Дрогобицької області, УРСР; українець. Проживав в місті Губаха Пермської області. Арештований 10 січня 1945 року. Засуджений 26 березня 1945 року за звинуваченням в антирадянській агітації на 5 років ув’язнення.

Сидорак Денис Михайлович

Сидорак Денис Михайлович народився в селі Колодруби 1923 року. Батько – Сидорак Михайло Андрійович, 1892 року народження, уродженець села Липиці. Мати – Сидорак Хима Михайлівна, 1900 року народження, уродженка села Колодруби. Сестри – Сидорак Катерина Михайлівна, 1937 року народження, Сидорак Анастасія Михайлівна, 1930 року народження. Брат – Сидорак Андрій Михайлович, 1934 року народження.

Неназваний свідок: Денис загинув в бою у Великій Горожанні. Потім, – 16 грудня 1945 року, – всю його сім’ю вивезли в Сиктивкар, в Комі АРСР. Сестрам Анастасії та Катерині вдалося вирватися звідтам. Вони повернулися додому 1 серпня 1947 року. Мама повернулася в Україну у червні 1961 року.

Стець Володимир Іванович: Той курінь, що був у бою на Смикові, називався «Зубри», провідник був на псевдо Дир. В ньому мало бути три сотні. Дві було, а третя вже не організувалася. Вони в Стільску збиралися, за Стільськом, в лісах.

Курінь Дира, що тут в Горожанні воював, мав тілько дві чоти, а одна чота з куреня Дира раніше пішла на Захід. І ще була в бою сотня Громового. І третя частина – без назви.

Ми були в Новосілці на вечері. Якраз на Святий Вечір. Я з братом [Стець Іван Іванович (1923-1949)] воював [у курені «Зубри»], але на той час я був вже вдома. Тому що захворів на двостороннє запалення легень. І мене від Стільська через Горбачі, через Кагуїв спровадили додому. 

А потім на Святий Вечір нас запросили до Новосілки. Дзюма Іван, ‑ ще хтось, нас трьох було. Ми якраз перед тим боєм вечеряли в Новосілці у Яворських. Ми ще були на вечері там. А хлопці – дві чоти сотенного Дира також там були, всі по хатах вечеряли. Пізніше, якраз дванадцята година, та неповна сотня Дира перейшла до Колодруб. Вони на Різдво, по-моєму, були ще в Колодрубах, а на Марії вийшли туди в ліс, десь на Паланики чи на Підзвіринець, а на Стефана вже прийняли бій в Горожанні.

І Стецишин Мар’ян [Степанович] був на тій Вечері. Він воював у сотні Дира, а ми з покійним братом [Іваном] – у сотні Громового. То був такий цікавий хлоп. Невесокий, все казав, – «будь хлоп з я-ми». То була його така на кожнім кроці приповідка. Також загинув.

Брати Панькевич Михайло і Петро Онуфрійовичі

Брати Палькевич Михайло і Петро – уродженці села Містки. Учасники ОУН-УПА, належали до сотні, яка вступила в бій у Великій Горожанні 9 січня 1945 року. Михайло Панькевич – селянин-господар, кравець. Петро Панькевич після одруження мешкав Лісневичах, де працював у своєму селянському господарстві. Батько – Панькевич Онуфрій родом з Містків.  За свідченнями очевидців брати Панькевичі Михайло і Петро відступали, коли стихли всі постріли зі сторони партизанів. Петро загинув під час відступу, Михайло вернувся за братом і потрапив під обстріл енкаведистів, які тоді вже оточили місце бою.

Кулик Ірина (с. Тернопілля): Два брати Панькевич в Горожанні [в бою 9 січня] загинули, Михайло і [Петро]. Оба загинули там, з Містків. Двох братів Панькевич. Михайло – його знаю, він був кравцем. А другий – Петро. Він на Містках не жив, був жонатий до Лісневич, чи десь. Але в Підпіллю разом був [з Братом Михайлом], і так попали [під кулі] вони в бою там [на Смикові].

Повідали, що Михайло вже був доповз до лісу, а хтось (не пам'ятаю, хто) йому сказав, що брат ранений там [на місці бою] там лежить, бо вони [енкаведисти] окружили [партизанів]. І він вернувся за братом і там і його вбили.

Михайло не був ранений, тільки вернувся за братом. Вернувся по брата, а село було обкружене. Він тільки вернувся і хотів його також дотягнути до лісу і там його вбили. 

В них ще була сестра. Маму вивезли ще в 1944 році. Чомусь так скоро вивезли маму. Її вивозили разом з моєю вуянкою. Вуйка заарештували, а в них – нікого не арештували. Чому так скоро Панькевичку забрали? Забрали, вивезли в Комі АРРС, [в якийсь табір] на Печорі. І та жінка вирішила втікати. Вона сама була (без родини). Моя вуянка мала там ще двох дітей з собов. А вона одна. Та багато таких було. І Глуховецького Петра жінка з синами була там, а вона вирішила втікати. І десь пропала в лісі. Загинула. Бо ніхто її [не зустрічав]. Навіть звідси з підпілля висилали гроші, щоб її підтримати, але звідтам [з Комі] дали знати, що ніхто не знає, де вона ся діла. …Не знаю, як їх мама називаласі.

На Містках живе їхня сестра. Сестра Михайла і Петра, дочка Панькевички. Вона ще мала була, у Львові в якоїсь цьоці, так що її не вивезли з мамою. А ті оба брати були в Підпіллю, а її не вивезли з мамою. Вона десь працювала у Львові, ‑ її не шукали. Як вона називалася – я не памятаю.

Глуховецький Василь, Глуховецький Ярослав

Кулик Богдан (с. Тернопілля): Славко Глуховецький вчився у Львові в якомусь технікумі. Коли формувалася ця дивізія, тут був такий випадок. Де-то заквартирували тут в сусідів якісь з Підпілля. І сусіди кажуть, що їхній [родич] десь там служить. А їхня частина була десь в Чехії. То була саперна частина – Славко вчився в тому напрямі. І дають телеграму туди в частину, що мама захворіла. І його в формі, зі зброєю відпускають до мами. Не знаю, скільки днів він був тут в мами, скілько йому дали – він Самбірським потягом від'їжджає. Я його навіть проводжав. Я навіть того не знав. Я його проводжав, як формувалася дивізія, але я трошки молодший від нього. Тоді проводжав, як перші вагони до дивізії від'їжджали. А другий раз проводжаю – він вже в формі, належить до певної частини. Не пам'ятаю яка то частина була – 1000 з чимось, саперні війська. Він заходить у вагон, щоб всі виділи, а через другі двері, – не знаю як там було, – виходить на другу сторону. Побіг поза вали, насип від залізниці. Так, щоб були свідки, що він від'їхав. Щоб думали, що десь в дорозі щось сталося. А він пішов по зв'язку на Поляну. На Поляні тут були табори. Повідали, що будівництвом тих таборів [Глуховецький] Славко керував, бо в нього була на то освіта. Це зі слів. Тільки те я про Славка знаю. Оба – і Василько і Славко були в Підпіллю.

Кулик Ірина (с. Тернопілля): Глуховецький Василько – з 1923 року. То наша родина. Мати – Анна Глуховецька була вивежена в 1946 році Казахстан, чи десь. В її хаті зробили сільраду. В 1947 році нас вивозили, то її вже не було – там [на їхнім жидлі] вже нікого не було. Чи вона втікала [переховувалася], а її пізніше зловили, а вона в Тайшеті була. Вона зі Щирця була, з її родини лікар був.

Ще був Глуховецький Ярослав, Славко. Ми думали, що він там же загинув. Де він загинув? Він також був в підпіллю.

Василько і Славко [Глуховецькі] пішли в Повстанську армію. Загинули обидва.

Братів повбивали, а яке нещастя сталося з дочкою. Мама [Анна] втікала [переховувалася], а дочку Олю (не знаю, чи вона старша від Василька), яка все з моєю сестрою товаришувала, ‑ дала десь у Львові служити як няньку. І там [де вона служила, вона попала в руки москалям] так з неї знущалися, що в неї щось з головою сталося. Востанній раз, що ми про неї чули, ‑ що вона в Демні, що її з головою недобре. Моя сестра Ганя хотіла забрати Олю з Демня до себе додому, поїхала в Демня, але вже її не було, вже сказали, що вона померла. Ганя вернулася.

Наймолодший ще брат був, Мілько ми його називали, Омелян. З 1928 року він. Він скривався. В них родина була велика десь в Тернополі, він там скривався. Там навіть вженився. Пізніше мама до него з Тайшету приїхала. Але сталося таке, що десь в 1950-якомусть році один сексота побачив його. Що він є тут. І продав, його посадили на п'ять (чи більше) років. Як Мілько був на празнику в Щирці, тоді до нас приходив. Сказав, що мама вернулася, але тайно так, тому що вже туді був паспортний режим, і її не дозволили вертатися на Західну Україну. Вернулася досить хора і скоро померла. Кажут, що то було наперід всьо продане. Їх обкружили в селі. 1945 рік, якраз приїхали.

І Стефан Росінка. Він був ранений. Якась жінка його схоронила, а пізніше він все одно попав [в руки енкаведистам] і на Воркуті був. Степан Росінка з Місток був в бою на Симкові, був ранений, переховувавсі, і був дальше, як вилікувався, в партизанах, і попав знова в бій, і в сорок шостому, чи якому році, був арештований. Був на Воркуті. А пізніше – вернувся додому. І стягнув жінку, яка була з нами на Сибіру. Вернувся, трохи пожив, щось стало йому недобре, і – помер Стефан. 

Учасники бою на Смикові 9 січня 1945 року

Заремба Степан

Заремба Степан Васильович, 1924 року народження, уродженець села Серники Перемишлянського району. Старший з трьох дітей Заремби Василя і Заремби (Дмитрів) Магди, господарів з села Серники. Багатолітній учасник Підпілля, боєць Повстанської армії. У бою на Смикові прикривав відступ основних частин. За волею Провидіння залишився живий завдяки збігу обставин. Дружина – Заремба (Карпин) Анна Дмитрівна, уродженка села Лини поблизу Бібрки, зв’язкова на псевдо Квітка, була засуджена, ув’язнення відбувала у Воркуті.

Серед розповідей про бій на Смикові є правдива оповідь про те, як один з хлопців врятувався, заховавшись у криниці, верх якої згорів у вогні спаленого окупантами села. Щоразу, чуючи цю розповідь, задумуєшся, – Господи, які важкі були стежки тих хлопців, скільки вони настраждалися і як мало ми знаємо про їхні подвиги, про їх муки і життєву долю. Що з тим хлопцем, котрий врятувався у криниці, що з тисячами інших, про чиє життя не збереглося свідчень. Розповідь Заремби Степана - учасника бою на Смикові подано вище в першій частині цих свідчень. Його слова є безцінним з погляду історії документом про подвиги повстанців, про те як тайне стає явним.

Кулик Богдан

Кулик Богдан, уродженець села Тернопілля. Активіст українського громадського руху, ОУН-УПА. Учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року. Був арештований, ув’язнений. Учасник опору і правозахисного руху політв’язнів в таборах. Після ув’язнення і заслання повернувся в рідне село. Організатор та учасник численних громадських акцій в рідному селі та Львові під час хвилі національного відродження та проголошення Незалежності.

Кулик Ірина (с. Тернопілля): На Містках я була ще дитиною, потім вчилися у Львові, арештували, бо сестра була в підпіллю. То вони шукали нас страшно. Вивезли 47 року батьків, я була у Львові. [Брат Кулик] Богдан вже був в Інті, суджений, а сестра [Кулик] Володимира (Андрійка її псевдо) – була в Підпіллю до останнього. В 1955 році загинула остання група, і вона там була. Їх закидали гранатами. Там вже була сигналізація, но вони зайшли – їх кругом обкружили і покидали гранатами. Сестра була тяжко ранена. Пізніше її ще й судили. А чоловік її загинув, Запорожець (псевдо, ім’я – Іван Микитка), останній керівник тої групи.

Вже не було Шухевича, вони пішли в бункер, де був схований архів [Підпілля]. Тільки Запорожець знав про той бункер і той архів. Виходить, що ще хтось знав, що продав. Вони пішли, щоби через рік – пересушити, подивитися, а може, ще щось зробити.

Попав тоді і Пришляк, і Голуб. Вони прийшли перевірити, може, переховати, а то вже було заміноване. Сестра тоді була, ще один хлопець, ‑ відкривали так, що, якщо там міна є, то вона вибухне. А то була повільної дії міна. Вони ждали, ждали, тільки піднялися – а міна вибухнула. Запорожець там загинув ще з одним хлопцем.

Пізніше осталося ще кілька хлопців, група, і сестра, вижила після ранення. То був 52 рік, як Запорожець загинув. Ми вже були в Сибіру. А вони ще діяли до 55 року. Запорожець мав зв'язок з Шухевичем. А пізніше – вирішив переховати архів, і так підірвалися на міні. 

Моя сестра – Кулик Володимира з Місток, псевдо Андрійка.

Кулик Богдан (с. Тернопілля):На Сході був такий страшний голод і інше [страхіття]. Це причина, що Гітлер зумів організувати власівську армію, десь пів мільйона, чи більше народу? Люди, не тільки росіяни (хоч ми говоримо, що то москалі, і таке інше) також, інші [народи не могли з тим змиритися]. Дикі реформи – все відбирали в людей, нищили. Навіть в російського народу [то викликало спротив]. То що діялося – навіть не годен порівняти [з тим, що було до приходу тої влади]. Так виникав спротив – щоб повернути, до того, що було перед тим. До чого це дійшло. От – [тільки та] дика експлуатація в'язнів. 

Ніхто не числився, що ти людина! А – «бери больше, кидай дальше». От такий випадок. Одного разу, ми вже йдем додому, а нам ставлять вагон солі. [Вагон був призначений ] не нам – а Комі. Тоді не було ні тари, ні розфасовки. На човна навантажували з вагона, як гравій [насипом]. І це все човнами – вниз, до села  - забув, яке то Комі село, в усті Синю, Косіом, чи Іссіівтом. А народ – утомлений. Цілий день працював. В четвертій годині нас будили. А їсти – як давали. Їсти так давали – що багато були дистрофіками. І тут люди не витримали, і почали, ‑ «мат, за мать», і кажуть: «ми вам дорогу строїмо, а ви тут сіль поставили на запасних [коліях]». А серед них був з того села, Комі-села: «А нам зачем ваша дорога? То вы строите, для себя. Нам лучше, когда той дороги нет. В нас все стали забирать» ‑ шкури, м’ясо, ще щось.

Такі абсурди творились на кожному кроці. Що ми хотіли на Комі [покласти вину]. Коли ми хотіли на Комі казати, то вони – казали на нас. Одні других звинувачували. Але ні тим ні другим, того не треба було. І нікому солодко, як кажуть, не було.

А що сказати про Горожанну. В кожному селі люди боролися і жертви були, і по наших селах – і повсюдно.

…Там, де наші були на висилці, коло Прокопівська, то є Кемеровська область.

То була сотня Дира, курінь «Зубри». Він базувався в таборах за Поляною. В таборах було добре забезпечення. Там голоду не було, хоч була зима. Але перед Святами всі захотіли святкувати в домах. Не в своїх домах, а в людей по селах. Наша чота святкувала Святий Вечір в Новосілці Опарській. Наші чоти були окремо. Але тут в той час в [Радянській Армії] видали наказ – частини, які йдуть на фронт повинні прочісувати ліси. Радянські частини, які йшли на [захід], на фронт повинні були прочісувати ліси і села. І тут почалося.    

Так стався той бій. Тут і авіація була, і танки закинули. А люди потерпіли. Село почали обстрілювати. Село горить. В Гуменці на цвинтарі стоять міномети і все б'ють по Смикові. Приказ – треба бити бо то «бандитские села». Чи правда, чи неправда – ніхто не мав права говорити, що то люди. Такі сталінські закони. І Голод так було зроблено, і той бій на Смикові.

Бій почався з піхотою, потім з літаків почали обстрілювали той Смиків. Село не так потерпіло, більше та частина, що – до ліса, до Татаринова, Палаників.

Громовий (Андрій Заставний)

Неназваний свідок [5]: В бою у Великій Горожанні воювала сотня Громового. Громовий - це дуже харизматична людина. Цей чоловік з села Юшківці на Ходорівщині. Якщо не помиляюся, його звали Андрій Заставний. Під його хатою була велика криївка, а в ній - велика друкарня. В ній працювали Й. Позачинюк, П. Дужий [родич учителів Лева Івановича та Марії Орестівни Лозинських], часто перебував Р. Шухевич.

Паук Роман Іванович

Паук Роман Іванович, Член Служби Безпеки ОУН. Воїн УПА. Учасник бою 9 січня 1945 р. на Смикові у великій Горожанні. Був засуджений. Після повернення з Сибіру працював ветеринарним лікарем в селі Тернопілля.

Буґера Василь Федорович

Буґера Василь Федорович, уродженець В. Горожанни. Активний учасник Українського громадського руху за часів Польщі. Один з організаторів будівництва Читальні у В. Горожанні. Учасник ОУН, організатор політичної діяльності серед молоді Великої Горожанни, співпрацював з Українськими політичними партіями в Галичині, які перебували поза ідеями революційного опору. Під час радянської окупації перебував на підпільному становищі. Був одним з провідників ОУН-УПА на Комарнівських та Рудківських теренах. Неодружений, відзначався сильною, вольовою поставою та чоловічою вродою. Учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року. Загинув в боях з військами НКВД в другій половині 1940-х років. Місце поховання невідоме.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Його називали Плескатий [Буґера Василь Федорович] а прізвища я не знаю, він був з Горожанни, горожінський. Казали, що потім він був курінним в УПА.

Стець Володимир Іванович: Плескатий [Буґера] Василь [Федорович] з Одзьом [Сенюта Теодозій Миколайович] читальню обидва будували. Він з роду Буґерів походив. Був, як би то сказати, – відданий, постійно працював у тій читальні. То був великий патріот. Українець-патріот. Українець, українець. ..Про родину його нічого не знаю. По-моєму, там, де хату побудував Іван Ґациків, вони жили, там було їх гніздо.

Він був якраз у курені «Зубри», про який я згадував, воював на Смикові. Він був у Службі Безпеки. Ще перед боєм у Горожанні він у Новосілці був [на тому Святому Вечорі, що новосілецькі люди партизанів приймали].

Він був такий симпатичний. Хлопець високий, дужий.

Стецишин Мар’ян-Олег Михайлович (1926 р.н.)

Стецишин Мар’ян-Олег Михайлович – один з двох синів в родині Стецишиних Михайла й Анни – селян, які обробляли велике власне господарство. Їхня хата стояла на Тамтім Боці, в кінці. Рідний брат Мар’яна – Іван, учасник Підпілля, загинув в за невідомих обставин. Стецишин Мар’ян – учасник Бою на Смикові 9 січня 1945 року. Після бою з пораненим побратимом перейшов на Сердицю, де залишив його на лікування. Пізнього вечора 9 січня повернувся в криївку у В. Горожанні. Перебував на підпільному становищі. Арештований у криївці на границі горожанських та ричогівських полів напровесні 1945 року. Москалі арештованих Мар’яна і Тебінку Михайла босих гнали снігами до Комарна. Ув’язнений. Учасник Норисьського повстання. Після повернення із заслання працював у Львові. Батьки Мар’яна та Івана переховувалися у Львові, де залишилися проживати. Мар’ян та Іван – двоюрідні брати Стецишиних Омеляна та Євгена Григоровичів, які віддали життя за Україну в Українській Повстанській Армії.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Там далі, хата стоїть в кінці, як на низ йти. Там було два хлопці також, Іван і Мар’ян. Мар’ян був у бою на Смикові. Потім переховувався, але його забрали. Десь на ричогівськім полі мали криївку, їх там забрали. Посудили. Сидів в тюрмі, потім вийшов і працював у Львові.

А про Іванову долю нічого невідомо.

Їхні батьки втікли до Львова, хату ту лишили, навіть не приїздили сюди більше. А господарка в них була велика. Держали щось сім коров, всього повно було. Я ще малим хлопцем ходив до них на роботу.

Стецишин Ярослав Мар’янович: Тато – Стецишин Мар’ян-Олег Михайлович, 1926 року народження. Дідо Михайло, з Великої Горожанни, баба – Анна з Вербіжа. Тато був в Норильську 15 років, з 1945-го року. Брав участь в повстанні в’язнів Норильську [1953 року]. Там був з Василем Баглаєм, його товаришем з Комарна. Разом відбували. Баглай був хірургом. Мені розказували, що тато був в бою на Смикові, що він підбив танкетку. До війни тато вчився в Першій академічній гімназії, коло Політехніки у Львові.

Після татового арешту його батьки, мої дідо з бабою, втекли з Горожанни, у Львові на Личаківському цвинтарі переховувалися, ночували там. Та й так їм вдалося сховатися.

Після звільнення працював у Львові на будові.

Стець Володимир Іванович: І Стецишин Мар’ян [Олег Михайлович] був на тій Святій Вечері в Новосілці. Він якраз був у сотні Дира, куреня «Зубри». Він був суджений. Дістав 25 років. Вернувся, живе у Львові.

Паньків Іван Онуфрійович: На Смикові [в бою] був Стецишин Мар’ян-[Олег Михайлович]. Потім він був суджений, батьки його ховалися у Львові. Їх шукали, вони ховалися. Так вуйко захворів і помер. …Пам’ятаю, то було восени, 1944 або 45 рік. Вони з хати виступили, а в їхню хату штаб вселивсі. А вуйко [Стецишин Михайло] в нас переховувався в стодолі. Тато зробили за дошками [приховане приміщення], викинули снопи, викопали там. То ще було з осені. Там вуйко ховався за дошками. Але потім кажуть, що ходять облавники з шомполами, щоб [ми вуйка] ховали. Тодий вуйко вибравсі. Коли, як – я того не знаю, - того всього мені не вповідали. А цьотка довший час ще була в нас. Як був бій [9 січня 1945 року], вуйка вже не видів довші часи, а цьотка ще була в нас.

Марійко був в тім бою. Тут був Орко Ольховий. Марійко розказував про Орка Ольхового. Після бою вони відступили на Сердицю, тамдий гет, потім вернувся в криївку, під Ричогів. Ще потім ввечері варили їсти, ще цьотка тут ночувала. Ольга, моя сестра, носила в ту криївку під Ричогів їсти їм. А друга криївка була тут в Гощинів, не знаю де то, а ще одна була, там корч дерева росте, – в Слизинові. Слизинів – під Гумінцем. Носили їм їсти. Ще, пам’ятаю, курку зарізали, без капусти тушили, дуже пахло. Приходили до нас вони митися, напалили в хатах. Тітка давала їм свіже ‘браня, сорочки. Потім десь вони так пішли, вуйко скорше, тітка пізніше. …Тато і мама то знали, я то – не знав.

Потім, - як Мірійко розказував, - як втік до тої криївки назад, вже на весні їх видали. Гнали їх босих, Марійка і Міська Тибінкового. Місько – рідний вуйко Ірки і Ніни Тибінкових, той, що в Миколаїві жив. Їх разом вели, не знаю, який то місяць був, - сніг, мороз. Марійко казав, що їх хтось видав, хто знав про ту криївку. 

На Сердицю Марійко завів раненого, що був в бою. Тоді вернувся через Колодруби в ту криївку, під Ричоговом. «Заходжу», – каже, – «а Місько вже є».

Вуйко називався Стецишин Михайло. Другий їх син, Мар’янів брат, називався Іван, Стецишин Іван [він загинув в УПА, обставини невідомі].

Сенів [Тебінка] Михайло Олексійович

Сенів [йому казали Тебінка] Михайло – селянський син, учасник ОУН й УПА. Його –батько Сенів Олекса закатований в тюрмі в Комарно в червні 1941 року. Мати – Марія з роду Стецишин, рідна сестра Григорія, вдова Тебінки, який загинув коло Семенівни на фронті в першу світову війну. Сенів [Тебінка] Михайло в січні 1945 року брав участь в бою на Смикові. Після бою повернувся в одну з криївок в лісі між Колодрубами і Горожанною. Приймав участь в подальшій збройній боротьбі. Його з товаришем – Стецишиним Мар’яном-Олегом Михайловичем, також учасником бою на Смикові, енкаведисти арештували напровесні 1946 року в криївці на границі між горожанськими та ричогівськими полями. Їх босих гнали по снігу до Комарна. Був засуджений на 25 років. Вернувся до Миколаєва, одружений, виховав доньку.

Гуменний Федько Олексійович

Брати Гуменні – нащадки родини учасників селянського опору, громадського культурного і правозахисного руху в Галичині. Їхній дід приймав участь в граматичних дискусіях з розвитку мови, які були актуальною частиною становлення сучасної української культури в Галичині, був членом Головної Руської Ради. Гуменні протистояли політичному москвофільстві в Галичині. Приймали участь в правозахисному русі селян як за панщини, та і після її скасування. Були учасниками культурно-просвітницької та громадсько-політичної роботи у Великій Горожанні та Рудківському повіті в другій половині 19 століття.

В родині Олекси Гуменного і його дружини з роду [Ладної ?] народилися дочка Ганна і сини Федір та Михайло. Сини Гуменного Олекси були активними учасниками культурного та громадського життя Горожанни за польської влади. Федько закінчив гімназію.

Гумений Федь – учасник бою 9 січня 1945 року. Ув’язнений, засуджений. Під час слідства його катували з надзвичайною жорстокістю. Федько під час довготривалих допитів і катувань втрачав свідомість, його відливали водою і знову й знову катували. Гуменний Михайло засуджений на 10 років. Відбував заслання у Воркуті. Після звільнення там залишилися.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Гуменний Федь Олексійович, Гуменний Михайло Олексійович – сини Гуменного Олекси, бабусиного дворідного брата.

Федь був в бою в січні 1945 року. То він кричав «зрада». [Після того] пішов Федько додому. Але що, – його видали і потім арештували. Зголосився до війська (Радянської армії). Там в армії його арештували і засудили до розстрілу. Замінили на 25-28 років. До кінця не відсидів.

На суд [до армії] мав приїхати [з Горожанни …], щоб засвідчити, що Федь був в УПА. Свідок не приїхав. Вирок винесли 25 років. Федь вернувся в Галичину, був лісничим в Яворові, чи десь інакше на Львівщині.

Федь в УПА був старшиною. Мав середню освіту (закінчив гімназію). Одружився в Сибіру, вернувся на батьківщину дружини. Мойсей розказував [про слідство щодо групи хлопців з Горожанни, в якій був Гуменний Ф.]: «нас всіх били, но нікого так не били, як того Гуменного. Його приносили з допитів неживого».

Михайло не був в УПА. Його арештували і засудили на 10 років, був разом зі Свинаром. Був у Воркуті. Купив хату в Нікополі. Його діти – дочка, вийшла заміж за Андрія Каніковського і син Михайло. 

Стець Володимир Іванович: Ганиних [Гуменна Ганна Олексіївна] братів привели на очну ставку. І одному перед другим казали: «той був у банді».

Грабовенський Василь Григорович (1924-1993)

Грабовенський Василь Григорович – селянин, господар. Вступив в УПА, вже будучи молодим господарем. Учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року. Грабовенський Василь Григорович – воїн УПА, учасник бою 9 січня 1945 року на Смикові у В. Горожанні. Під час бою був поранений. Рани вилікували в таємних криївках і шпиталях. В січні 1950 Грабовенський Василь й Ангелина були арештовані. Того ж січневого дня 1950 року була заарештована, пізніше вивезена в Сибір родина чоловіка: батько Грабовенський Григорій, мати Катерина, сестра Марія (1930 р.н.), сестра Ольга (1934 р.н.), брат Іван (1931 р.н.). Вернулися Грабовенські Василь й Ангелина в Україну, в Житомирську область 1962 року, перебралася у В. Горожанну у 1990-х роках в колишню батьківську хату чоловіка

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Коли нас заарештували я була у свої мами – Дмитришин (Парус) Катерини Захарівни (1883-1978), а Василь [Грабовенський Василь Григорович] був у свої мами. Мене від Дмитришиних забрали, на Тамтім Боці, при селі була наша хата. А його ‑ звідси, з дому, зі Смикова. Разом нас злучили, бо ми ховалися окремо. То було в 1950 році, у січні. Спочатку забрали до Борислава, в табір, де колись німці жидів тримали. У Бориславі ми були до Провідної Неділі. Після Паски на саму Провідну Неділю нас з Борислава посадили на поїзд і завезли аж у Красноярськ. Тільки не везли на Москву, а на Челябінськ, Новосибірськ. Їхали через Львів.

Мого чоловіка забрали за звинуваченням у зв’язках з Підпіллям, його тата – Дмитра Грабовенського, маму [Грабовенську] Катерину, сестру Марійку (1930 р.н.), сестру Олю (1934 р.н) і брата Івана (1931 р.н.) забрали не знати за що. Оля вернулася в Дрогобич, Марійка – в Житомир. Тоді нас всіх разом, ‑ мене і їх, – завели на сільраду, і – на Борислав.

Стець Іван Іванович (1923-1949)

Стець Іван Іванович народився у 1923 року в патріотичній селянській сім’ї у Великій Горожанні. Хлопцем допомагав батькам обробляти господарство. Під час німецької окупації вчився у Львові в стоматологічній школі, що на вулиці Академічній. Вступив в ОУН, воїн Української Повстанської Армії. Учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року. Належав до куреня «Зубри». Псевдо Степовий. Був одружений. Загинув в бою з большевиками 7 листопада 1929 року в селі Букавина на Ходорівщині. Місце поховання невідоме.

Стець (Федишин) Марія: Наш Іван [Іанович Стець, воїн УПА, учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року] мав псевдо Степовий.

Стець Володимир Іванович: Мій брат [Стець] Іван [Іванович] загинув в бою з енкаведистами під Ходоровом. Він був з 1923-го року, його ім’я записано тут в Горожанні на могилі, бо я приніс землю звідтам, де кров з нього стікала. Я звітам привіз землі, з могили тої. І тому я його тут записав.

Той бій був у 1949 році якраз на ту  «октябрську» , як москалі її називали. Після того бою енкаведисти забрали його й інших хлопців вбитих. Потім дівчата збирали кров і поховали там у селі до могили. Та могила є біля церкви.

Де він похований, ніхто не знає. Москалі після бою забрали тіла і не знати, де поділи. Люди в тім селі говорили, що на тому місці, в Ходорові, де була могила, москалі щось збудували.

Даниловський Нестор

Кохман (Паучок) Анастасія: Даниловський Нестор жив на Смикові. Загинув в бою на Смикові. В УПА був його брат Михайло [?].

Селяни, мешканці В. Горожанни, які загинули під час бою

Під час бою на Смикові була поранена жінка, яка від отриманої рани померла. Встановити її ім’я з живої пам’яті не вдалося. Це дружина Матвіїва Дмитра Федоровича, вона походить з родини, на яку казали Мацькові. Її батьківська хата – на Тамтому Боці, при пасовиську.

Бокало (Матвіїв) Пелагея Дмитрівна: Діти, як були малі, – Михайло і Богдан, – то все дуже баби хотіли. «Нема нашої баби, – кажу їм, – нема». Бабу вбили. Куля влучила в п’яту, від рани померла. Дістала, як казали – закаження крові.

Стріжак Михайло Миколайович загинув від випадкової кулі під час бою на Симкові. Він був арештований, з тюрми в Комарно його випустили на Різдво. Через два дні він загинув. Залишив дружину і троє малолітніх дітей. Після смерті батька родина зазнала важкої матеріальної скрути.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Стріжак Михайло Миколайович (1907-1945)] загинув під час бою на Смикові. Чи навмисне його застрілили, чи випадкова куля влучила. Жив на [Новій] Кольонії, що була коло німецького цвинтаря. Залишилися діти Мар’ян, Стефка, ще одна їхня сестра (жила в Миколаєві) і брат. Мама з дітьми дуже бідувала, маленька була, худенька. Їздила з молоком до Миколаєва.

Дзюпин Василь Григорович – мешканець Смикова. Жив в другій з кінця хаті, з південної сторони, столяр. Коли бій охопив весь Смиків, він з сином і дочкою Марією втікали з палаючого подвір’я. Гнали корови в сторону Кольонії. Большевицька куля вбила Дзюпина В.Г в садку відразу, як тільки вони вийшли за стодолу свого двору.

Дуда Дмитро жив при кінці села. Загинув від кулі енкавеиста, втікаючи зі палаючого двору в сторону Кольонії. Сусіди Дуда Д. і Дзюпин В.Г. впали неподалік від своїх дворів.

Парус Іван Григорович мешкав в середній частині Смикова, при пасовиську, зі заходу. Загинув від кулі, втікаючи зі спаленої хати в сторону села.

Дзюпин Василь Іванович мешкав в середній частині Смикова. Загинув під час бою на Смикові, йдучи дорогою від спаленого маєтку в сторону села. Стрижак М.М., Парус І.Г. і Дзюпин В.І. впали приблизно одночасно, неподалік один від одного.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна:Тата мого [Паруса Івана Григоровича] вбили тут на дорозі. Тато тікав в село. Він вийшли з дому – де Дмитрова хата була.

Мій чоловік тікав в поле [в сторону лісу], а тато тікав в село. Дзюпина Василя [Івановича] і Рижмака – Стріжака вбили на дорозі. Вона вийшли – від Дзюпина. Стріжак тікав на поле. Їх трьох тут коло купи побили.

Дзюпина Василя [Григоровича] і Дуду Дмитра – забили в кінці Смикова. Вони тікали в поле, Під Ліс. Дуда Дмитро жив на Смикові – друга хата з кінця. Навіть на доньку [Дзюпина Василя Григоровича] – Марину [Дзюпин Марію Василівну] стрільли, її не попало, но в ногу ранили. Там, де забили тих двох чоловіків. Вона була багато молодша за мене.

Тітка Гануська тікала з дітьми - Міськом і Марисею. Не знаю, чи Іван тоді вже був родився. Вони тікали тамдий Під Ліс (вони вже всі померли).

Схід Сонця 9 січня над горожанськими полями

Світлини

Холевінський Іван Степанович

Холевінський Іван Степанович, уродженець Кліцка. Воїн УПА. Холевінський Іван відзначався надзвичайною фізичною силою, відвагою. Загинув в бою у Великій Горожанні на Смикові 9 січня 1945 року. Похований у братській могилі у В. Горожанні.
Мати Холевіського Івана з внуком.
Холевінський Степан, батько Холевінського Івана, учасника бою 9 січня 1945 року на Смикові.
Смиків, ранок 9 січня.

Чичкевич Михайло Петрович

Чичкевич Михайло Петрович (1923-45 рр.), уродженець села Бродки. Народився у багатодітній селянській сім’ї. В родині було семеро дітей. Учасник УПА. Загинув в бою у Великій Горожанні на Смикові 9 січня 1945 року. Похований у братській могилі у В.Горожанні.

Даниловський Нестор

Учасники ОУН-УПА. Зліва направо стоять: Дячишин Петро, Купчак Микола, Стецишин Ілько, Івасів Янек. Сидять: Побігушка Михайло, Ганна Лопачак, Даниловський Нестор. Фото зроблено на Паланиках або у Татаринові до 1944 року. Даниловський Нестор загинув в бою на Смикові 9 січня 1945 року. Дячишин Петро загинув в УПА, обставини невідомі.
Зимовий ліс

Заремба Стефан

Заремба Стефан, Уродженець села Серники Перемишлянського району. Воїн УПА. Учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року. Під час цього бою з двома іншими побратимами залишився прикривати відступ останніх учасників бою. Волею Провидіння залишився живим. Пізніше довго працював на Підпілля та український правозахисний рух. В першому розділі цих спогадів подано свідчення Заремби Степана про бій на Смикові.
Вид з В. Горожанни на Паланики, ранок 9 січня

Кулик Богдан

Кулик Богдан. Уродженець села Тернопілля. Воїн УПА. Учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року. Був ув’язнений, в таборах приймав участь в правозахисному русі. Активний учасник громадського руху під час здобуття Україною незалежності. Кулик Богдан. Належить до тих учасників Опору, які формували його філософію, створювали ідеологічні та філософські підвалини збройного опору та пізнішого правозахисного руху.

Паук Роман Іванович

Паук Роман Іванович, Член Служби Безпеки ОУН. Воїн УПА. Учасник бою 9 січня 1945 р. на Смикові у великій Горожані. Був засуджений. Після повернення з Сибіру працював ветеринарним лікарем в селі Тернопілля.

Стецишин Мар’ян-Олег Михайлович

Стецишин Мар’ян-Олег Михайлович (1926 - 2011 рр.). Воїн УПА. Учасник бою на Смикові у В. Горожанні 9 січня 2045 року. Арештований 1946 року, ув’язнений на 10 років. Учасник Норильського повстання. Активіст української громадської діяльності. Фото зроблене у Львові 17 січня 1957 року після повернення з заслання.

Стець Іван Іванович (1923-194*)

Стець Іван Іванович, учасник ОУН-УПА. Учасник Бою на смикові 9 січня 1945 року. Загинув в бою з енкаведистам в селі Букавина на Ходорівщині після 1946 року. Фото початку 1940-х років.

Буґера Атанас

Отець Качмар святить паску на Великдень. Фото зроблене за Польщі, до початку радянської окупації та війни. Поряд – несе Свячену Воду – провізор Яріш з Новосілки. За ним – Буґера Степан Атанасович. Це він пропав безвісті, коли признався енкаведистам, що убитий в бою 9 січня 1945 року хлопець – то його син, – Буґера Атанас Степанович.
Українці – в’язні таборів на лісоповалі в Сибіру. По середині – Грабовенський Василь Григорович, воїн УПА, учасник бою на Смикові 9 січня 1945 року.
Хрест на краю Великої Горожанни, в кінці Смикова, поставлений в честь пам’яті, про тих, хто віддав своє життя під час бою на цьому місці у січні 1945 року.

Дзюпин Василь Григорович, Паньків Ілько Костьович

Столярна майстерня на подвір’ї Дзюпина. Крайній зліва – столяр Дзюпин Василь Григорович. Біля нього – його дружина. Крайній справа – Паньків Ілько Костьович. Хлопці (стоять посередині) – помічники й учні столяра.
Дзюпин Василь загинув від кулі енкаведистів під час бою на Смикові 9 січня 1945 року, втікаючи з дому, де вже горіла хата і стодола, на город, в поле у напрямі Колонії. Паньків Ілько був призваний до радянської армії, полонений, загинув в німецькім полоні.
Місце бою, фото 9 січня 2010 року

Світлини. Учасники ОУН-УПА

Мартинів Леся Миколаївна (1928-194*)

Мартинів Леся Миколаївна, 1928 року народження. Під час навчання у сільськогосподарському інституті у Львові вступила в ОУН. Після радянської окупації – виконувала численні завдання ОУН й УПА, була зв’язковою. Загинула мученицькою смертю від рук енкаведистів восени 1946 (?) року на теренах Підлісся або В. Горожанни. Місце поховання невідоме.

Паук Осип Миколайович (1923 – 1945)

Учаснитки УПА. Крайній справа – Паук Осип Миколайович. На нього також казали Ковальський Йосиф – за прізвищем родичів. Загинув на Великдень 1945 року під час бою біля криївки в лісі неподалік Підлісся. Похований в Татаринові. Фото зроблено на Паланиках або в Татаринові.

Хамуляк Микола Васильович (1923-194*)

Хамуляк Микола Васильович, воїн УПА. Загинув в боях за Україну. Обставини невідомі. Хамуляк Микола востаннє виходив з В. Горожанни з багатьма іншими хлопцями, співаючи на прощання «Ще не вмерла Україна».

Козерема Микола Петрович (1923-194*)

Козерема Микола Петрович (стоїть позаду) з татом, мамою та братами і сестрою коло своєї хати. Воїн УПА, загинув в боях за Україну. Обставини невідомі. Козерема Микола востаннє виходив з В.Горожанни з багатьма іншими хлопцями, співаючи на прощання «Ще не вмерла Україна».
Хата Козереми Миколи Петровича, та що на фотографії вище.

Романишин Андрій Валькович

Романишин Андрій Валькович, учасник УПА, загинув в боях біля Жовкви. Місце поховання невідоме. Його сотня пізнього осіннього вечора переходила через В.Горожпнну з Колодрубського лісу на Щирець, на нове місце дислокації – ліси на північ від Львова. Тоді Андрій востаннє прощався з мамою при дорозі на полі коло дороги з Колодруб до Великої Горожанни.

Стецишин Омелян Григорович (1920-1945)

Стецишин Омелян Григорович, учасник ОУН-УПА, загинув на Великдень 1945 року в бою біля криївки в лісі неподалік Підлісся.
Стецишин Євген Григорович, учасник ОУН-УПА. Патріот України. Стецишин Євген надзвичайно любив рідне село, поважав його громаду. Він проживав і працював на території сучасної Польщі, але шлюб брав у Великій Горожанні. Загинув в УПА в боях за Україну на Закерзонні (територія сучасної Польщі).

Луцький Олег Миколайович (1918-41)

Луцький Олег Миколайович, Автопортет, 1940 р. Луцький Олег народився 28 лютого 1918 року у селі Велика Горожанна у сiм'ї вчителiв Луцької (Гуменної) Теклi i Луцького Миколи. Після закінчення початкової школи у М. Горжаннi та Стриганцях, Олег протягом 1932-1936 рокiв навчався у Фiлiї Академічної гімназії у Львові [у приміщенні Народного Дому]. Тоді вступив в «Юнацтво ОУН». З 1936 року Олег – студент філологічного факультету Львівського університету, спеціальність – українська філологія. Був активістом українського студентського руху. Готувався до наукової роботи. Після закінчення університету короткий час працював учителем у Золочеві. В жовтні 1940 року мобілізований до Червоної Армії. За звинуваченням у зв’язку з українським визвольним рухом 15 листопада 1941 в місті Інза Ульяновської області засуджений до страти. Розстріляний в листопаді 1941 року
Луцький Олег Миколайович під час навчання у Філії Академічної гімназії у Львові. Фото 1932 року.

Луцький Любомир-Левко Миколайович (1929-1947)

Луцький Любомир-Левко Миколайович, с. Довге, 1943 р. Луцький Левко, навчаючись у Комарнівській школі, вступив в ОУН. 28 вересня 1947 року у Великій Горожанні під час перевірки документів «облавники» впритул розстріляли наймолодшого сина Луцьких – 18-рiчного Любомира-Левка, учня 9-го класу Комарнівської школи. «Нема більшого щастя, як віддати життя за свій народ», – повторював Левко, розумний і щирий син, відданий товариш, патріот України.

Ґев Богдан

Учні Комарнівської школи Луцький Левко (В. Горожанна) і Ґев Богдан (Татарнинів) – жартома просять милостині на площі в Комарно. Луцького Левка розстріляли облавники піж час перевірки документів 1947 року. Богдан Ґев загинув у боях з большевиками в кінці 1040-х років на Комарнівських теренах.

Цитовані видання:

  1. Історія УПА. Без зазначення автора, часу і місця видання.
  2. Мірчук П. Українська повстанська армія (1942-1952). Документи і матеріали. – Мюнхен, 1953. – Відтворення – Львів, 1991. – 448 с. – С. 93.
  3. З публікації у газеті «Громада» за 1995 рік.
  4. Шлях перемоги, 20 (2021), 16 травня 2012 р.
  5. http://reibert.info

Бій у Великій Горожанні на Смикові 9 січня 1945 року: свідчення очевидців й сучасників.
 / В.К. Паучок, літ. ред. В. Дудок. – Тернопіль, 2016. – 87 с. На правах рукопису

© Громада Великої Горожанни, 2016 © Паучок В.К., 2016