Життя героїв і мучеників Великої Горожанни

Вступ

Укладач В.К. Паучок, літ. ред. В. Дудок. / На правах рукопису – Тернопіль 2016. – 182 с.

Подано свідчення та перекази очевидців про життя героїв і мучеників з Великої Горожанни та інших сіл, які у 20 столітті загинули від рук російських комунстичних катів та німецьких окупантів. Описано життя сучасників, котрі зазнали нестерпних стражань і страшної образи людської гідності.

На прикладі історії одного села розкрито моральні й духовні корені національного і громадського опору перед російським більшовизмом.

Заступництвом Блаженного Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Спогади зібрано на сповнення волі Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни. Упорядкування запропонував Білас Остап Данилович.

Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх.
Євангеліє від Івана 15, 13.

Чути голос у Рамі, плач та ридання гірке: Рахиль плаче за дітьми своїми, не хоче потішена бути за діти свої, бо нема їх...
Єремія 31, 15; Євангеліє від Матвія 2, 18

І оберну ваші свята в жалобу, а всі ваші пісні в голосіння
Амос 8, 10

Передмова

О. Роман Васильович Шах [1]: Нині ми розгорнули цю книгу, щоб вшанувати героїв, які віддали свої життя за нашу Волю, Незалежність. За вільне життя, вільне слово. За вільний подих, який ми можемо сьогодні зробити, на своїй рідній землі.

На жаль, держава досі ігнорує почуття відповідальності перед тими, хто поліг смертю хоробрих. Кажуть: Але якщо ми й надалі будемо байдужіти, якщо наше серце буде далі холонути, до свої землі, до свої історії, до тих, хто поклав життя на вівтар Свободи і Незалежності, яка перспектива нас чекає? Кожен з нас повинен усвідомити, за що віддали життя герої. Невже ж воно їм не було дороге, як дороге нам. Нам було би соромно, якби ми сьогодні не збагнули мотивації їхнього чину, їхньої  відданости, мужности. Вони вмирали, бо знали, що настане час, коли прийдуть їхні нащадки і вклоняться їм низько. І змовлять цю молитву до Бога за упокій їхніх душ.

Але вони не вмирали за те, щоби наш народ їхав по світах, ділився на конфесії, мови, партії. Вони вмирали за єдність, за любов, за братерство. То ж їхні кати причинилися до того, щоб наша нація деградувала і щоби нині церкви були напівпорожні, щоби люди тинялися манівцями, а наша молодь жила у гріху й розпусті, порушуючи Заповіді Божі, і Заповіді Церкви. Пам’ятаймо, що душі мучеників віднайдуть спокій лише тоді, коли ми будемо єдині в думці, вірі, в переконанні, єдині у своїй Україні. Тож сьогодні, дорогі браття і сестри, будьмо мужні сказати собі, що ми таки є негідні їхньої пам’яті настільки, наскільки це має бути... Нехай Господь милосердний упокоїть їхні душі за нашими молитвами, а нам нехай дасть силу збудити в собі почуття людяности, Християнства, відданости, – почуття не чого іншого як великого патріотизму.

Укладач: Життєпис зібрано на виконання останньої волі бабусі укладача ‑ учительки з Теклі Миколаївни Луцькоїї (Гуменної). Укладання книги про односельців запропонував Білас Остап Данилович.

Просимо пробачення перед людьми, згаданими в описаних подіях, засвідчуючи повагу до них. Просимо вибачити за подання прізвиськ окремих осіб та родин. Вилучення прізвиськ збіднило б оповідь, а подекуди є неможливим, бо приізвища та імена деяких учасників описаних подій не вдалося встановити. В розповідях збережено наддністрянський діалект очевидців. Це становить ще одну цінність нашої культури. Адже це мова учасників Опору. 

Комарно, 1941

Люди, які загинули мученицькою смертю 24-27 червня 1941 року в тюрмі в Комарно

Велика Горожанна	Бурмас Дмитро Степанович Гринчишин Гринько Дячишин Олекса Григорович 1988 Кузик Іван Лясковський Михайло Маційовський Олекса 18** Паучок Стефан Ількович 1911 Сенів Кость Матвійович 1996 Сенів Олекса Матвійович 1898
Вербіж	Дерев’янко Анастасія 19**
Комарно	Здерко Микола Іванович 1899 Кліпко Іван Крук Іван з Комарна Перун Андрій Радович Петро Сороківський Андрій
Мала Горожанна	Кордіяка Юрій 19**
Новосілка Опарська	Беген Андрій Данильців Февронія 1923 Дерев’янко Іван 19** Яворський Іван
Татаринів	Карабин Петро Федорович 19**

Інші люди, чиї Імена тут на записано

Смиків, 9 січня 1945 року

Воїни УПА, які загинули 9 січня 1945 року в бою у В. Горожанні

Бродки	Чичкевич Михайло Петрович 1923
Паланики	Коваль Василь 19** Коваль Петро Семенович 19**
Грімно	Тріль О. 1922
Дроговиж	Павліш М.
Колодруби	Калабай Михайло Семенович 1925 Паучок Михайло Федорович 1922 Сидорак Денис Михайлович 1923
Малий Любінь	Голубець П. 1922
Новосілка Опарська	Яріш Д. 1924
Поршна	Мороз Данило 19** Райтер Дмитро 19** Чабан Олекса 19** Чабан Павло 19**
Татаринів	Денис І. Петрик М. 1929 Ґев Богдан 192*
Чуловичі	Панас С.
Велика Горожанна	Вільховий Орест 1923 Буґера Атанас Степанович 1925 Даниловський Нестор 1924 Маційовський Іван Васильович 19** Стріжак Іван 19**
Горбачі	Гладкий В. 1921 Латківський М. 1923
Гуменець	Кузь Г. 1924
Кліцко	Холевінський Іван Степанович 1924
Мала Горожанна	Венчур В. 1920
Містки	Глуховецький Василь 1923 Панькевич Михайло Онуфрійович 1914 Панькевич Петро Онуфрійович 1917
Перемишляни	Доротик Б.
Пустомити	Антонів Михайло 19**
Черкаси	Мацак Ф. 1923 Потюк І. 1925 Стельмах В. 1923

Інші люди, чиї Імена тут не записано

Опір

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна:Так подивитися – коло нашої хати у селі, ‑ від Свинара, з кождої хати хтось пропав.

В Ґируса – пішов [призваний до радянської армії] Стефчин [Гринів (Ґирус) Стефанія, 1924 р.н.)] брат [Гирус Михайло], навіть ніхто не знає, де подівся.

Свинара арештували. Пішов на війну і там заарештували.

Михальської Пазі брата [Побігушку Миколу Андрійовича] також ніби на войну забрали. А то було вже так, що незадовго война вибухнула. Його взяли, то рідна його сестра, Гануська з того боку, де була лікарня, то десь там, почула, що навіть не довезли до Комарна. Повбивали. Тата [Гринів Ілько] Марти Пікасової [Дмитришин Марта Ільківна] і його [Побігушку М.А.].

Бабусиного [Луцька (Гуменна) Текля Миколаївна (1893-1984)] брата Богдана [Гуменний Богдан Миколайович (1906-9161)] також заарештували і двох її синів – Олега [Луцький Олег Миколайович (1919-1941)] і Левка [Луцький Любомир-Лев Миколайович (1929-1947)] вбили.

Цьоці Касі Медички [Федик (Стасів) Катерина] чоловіка арештували, також засудили на десять років. Кася [лишилася] з малими двома дітьми, за дві головки капусти дали кілька років примусівки.

Зоськи Кухарової [Паучок (Кухар) Софія Миколаївна (****-1998)] тата [Кухар Микола] закликали до силіради, і так і не вернувся додому.

Пиліпкових маму [Побігушка (Стецишин) Марія (1893-****)] і двох доньок вивезли [Стецишин Ганна Іванівна (1924-****), Стецишин Ольна Іванівна (1927 р.н.)]. Пірошкові [Матвіїв Дмитро, Бокало (Матвіїв) Пелагея Дмитрівна, Бей (Матвіїв) Антоніна Дмитрівна] були вивежені до Німеччини.

Дибінчихи Марії [Тебінка (Стецишин)] чоловіка [Сенів Олекса Матвійович (1989-1941)] в Комарні замордували, сина [Сенів Михайло Олексійович] заарештували були, засудили, не знаю, на скілько років, він потім вернувся до Миколаєва.

Миколи Тибінкового тата [Тебінка Михайло Миколайович (1906-1941)] також заарештували, закликали на сільраду, ‑ пропав.

Гуменних [Гуменний Федь Олексійович, Гуменний Михайло Олексійович], двох Ганиних братів, – катували, потім засудили.

Навпроти Гната був брат Михайла Гнатового [Гринчишин Гринь (**** - 1941)] – замордували в Комарні.

У Парусихи, тітки, як вони казали, чоловіка [Кузик Іван (****-1941)] замордували в Комарні, сина [Кузик] під Грімном вбили.

Навпрти Яцка жив Тимусь, – чи він так писався, чи йому лише так казали, – також заарештували. Якась хата стояла, по той бік, де тепер долинка. Сина заарештували [Тимусь], їх вивезли на Сибір, – ніхто не вернувся.

Безрукових поарештували.

Хата в хату позаарештували людей, ще й вимордували.

Проць Тимофій Іванович: То було в сорок четвертому році. В місяці квітни. Фронт був, може в Тернополи, може десь туди на сході. Ту до нас приїхали два фольксдойчери, одним конем. І вони давай по селі ходити, кури бити, гуси, качки, – що попало. Набили дуже багато тої птиці. Моя мама то ще взяла гуси й викинула на стрих.

Але тут були з нашого села Дмитрів Микола і Михайло, – не знаю як його прізвище, вуйко Марійки Гімалової, що мав [дружину] Марійку Онішкову. Я жив коло церкви, а ті два вискочили з-за мої хати і до фольксдойчерів, – «руки вгору». З карабінами. Кажуть, – «ти тут прийшов з бабами воювати?». Забрали карабіни від них. І до людей: «А ну розбирайте свої кури». Хто прийшов, свою птицю упізнав ‑ забирали.

І вигнали їх зі села, нічо вже їм не робили, йно вигнали.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: А я поїхала на Волинь за хлібом для своїх діточок. Верталам сі, та німець в поїзді відібрав хліб, і так з нічим приїхала.

Відібрали не то що хліб, а тоті сушені паляниці, з дертя вже, з відвійків. Поламав їх [і розтоптав під ногами].

А контингент який за німців треба було здавати!

…А москалі [що виробляли]. З Горожінки, десь з Сайкова хлопця привезли до Поляка [Кордіяка Василь Іванович], до крайної хати. І пекли на кухні, на розпечений блят садили, бо не хтів в комсомол записуватися, чи щось їх не слухав. То Полякові з хати тікали, не могли дивитися, як ту дитину мордують.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Тоді ніхто не хотів йти в совєцьку армію. Хлопи ховалися, хто де міг, мій брат Микола також. Ми мали криївку на своїм поле ‑ вчотирьох заніч викопали яму на чотирьох людей. Перекрили, а вдень, – коні свої були, – посіяв там пшеницю. Тілько під межею лишили вхід. Микола ходив там ночувати. Та й вдень там ховався. Як був бій на Смикові – він його не видів, сидів в тій криївці.

Тоді як йшли облавники, всі люди попереджували одні одних.

Листівки наші хлопці передавали. «Прочитай і передай сусідові». Перші слова у летючках були «Смерть сталінським бандитам!». Коли рускі вернулися, був тут такий Шевельов, «оперуповноважений» як вони казали, «по боротьбі з бандитизмом». Забрав нас на фіру кількох хлопців. Тоді ще машин так не було, як тепер. Завіз до Ричогова, і мене закликав до хати. «Відішь лєс», – питає і показує на вербізький ліс. «Та виджу», – кажу. «От ітді, посмотрі, можєт там єсть бандери. Скажєшь, что іщєшь корову». А ту трава, ноги коле, а я був босий. А він до мене: «Такую твою мать», – почав кричати, як то вони вміли. Я кажу: «То я пішов». Йду, доходжу до новосілського пасовиська, думаю: Боже, як я, босий, в ту хащу залізу, там кропиви, вужина. Боявся по лісі ходити. А новісілецьке пасовисько доходило до вербізького лісу.

Думаю: во пасовисько перейду та вернуся додому.

Йду, зирк – якісь люди в лісі. Така ніби просіка і якісь постаті. А я ніби не помічаю, вдаю, що я їх не виджу. А вони мене зобачили і вже кличуть. А то наші партизани. Кулемет стоїть, такий як то рускі називали «станковий», лента заряджена і хлопці, щось сім чи девіть чоловік, – точно не пригадую, не рахував. Тоді я вже повідаю, в чім справа, за чим я прийшов. Вони мене притримали до передвечора. 

...Хтось приніс хліб, буханець чорного житнього хліба і плесканку масла, в капустянім листю було загорнуто. Ще й мені хліба з тим маслом дали. Старший там з ними був. Мав такий німецький плащ-намет. Бо руска плащ-палатка, ‑ то був такий брезент і більше нічого. А німецька була з такими цвітами, щоб не замітно було. Дощ зачався, хмара надійшла і – шур-р-р, лляє. Старший мене взяв під той плащ-намет. Стояли, говорили, як то в лісі, повідав, дещо питав. Я сам не говорив, що він питав, то відповідав, що знав, що не знав, то не казав нічо. І потім вже перед вечером мене пустили, я йду, думаю: скажу, що не видів нікого, був у лісі, але не видів нікого. Але дивлюся на себе, – скажуть: ти був в лісі, дощ падав, а ти сухий? А я тоді – в овес, ще колгоспів не було, Заїдів овес. Викатулявся, пооброшувався, мокрий весь. Прийшов, кажу: «Я й но змок, нікого не видів. І всьо».

Там новосілські хлопці два були. Вони в нас тут до школи ходили. Бо в Новосілці було но штири кляси. А в нас у селі було сім класів. То з Новосілки, коли хто хотів десь вступати десь до Львова, то ходили ту до школи. Писалися новосілські, пригадую, – Яворські. Яворський Павло, і другий теж Павло, обидва Павли Яворські.

Дорожовець ходив ту до школи з Новосілки, але його тоді в лісі не було, я його не видів. Прізвище – Дорожовець, не знаю чи він був у партизанах. А ті Яворські були. Один старший, другий молодший, вони не рідні брати.

Проць Тимофій Іванович: Німці спалили хату Несторового тата, Даниловського. Там при селі. Щось знайшли і спалили хату.

Припін Володимир Володимирович (с Бабино): Біля теперішньої Самбірської трудової колонії, де та тюрма була, є місце, де перші совіти розстріляли дуже багато людей. Десь поблизу мали бути ті бараки, де тримали вязнів, яких звозили відправляти поїздами в Сибір. Їх звозили в ту колонію і там багатьох розстріляли.

Баран Юрій: Патер Микола якраз вступав у партизанку і йому, видно, дали завдання ліквідувати уповноваженого Колодія. Микола вже знав, коли той викликає, і він звідти, від цвинтаря [в Колодрубах] входить в сільраду і там хотів його зразу з кулемета забити. А кулемет відказав, затнувся. Він кидає зброю, і голіруч до нього. Вони стали сі баркувати. Ті, що були в сільраді – як замело їх. Вони баркувалися в кімнаті, потім на подвір’ї, там була така пивниця коло сільради, там ще борше заарештовували, замикали, – вони через ту пивницю. Там була грушка велика. Якраз де те перехрестя. Ми як йшли до школи, то на тому місци патрони виділи, ‑ лежали по траві, ніхто їх не чіпав, бо то було би страшне.

Тоді облава над’їхала – Колодія забили. Патер дав їм великий страх, що такого сильного переміг. Що той мав вагу таку, такий був моцний, а він його подужав. Вони дуже дістали страх, облава як виїхала з Комарна і зачали хата в хату тручати п’їци. Во, до тебе до хати зайшов, п’їци порозбивав – чи той де не сховався? А хлопи – хто куди міг, попід ріку всьо втікало, як замело їх зі села. І відразу по тім зачавсі сильний вивіз [на Сибір].  

Патер не був високий, но моцний. Він під кузнею коня підіймав. Як кували коні, то брав під спід і піднімав коні.

Патера потім злапали на Повергові. Він домовився з лісником за мід. Той йому сказав тоді і тоді прийти. Видно був завербований. Якраз їх прийшло трьох. Микола Патер, і ще двох. І но до хати зайшли, – облавники вже зробили довкола засідку – там, де церква, де було корито старе, річка текла, туди як на Тершаків, а тудий лісом, і так довкола. Воний но до хати ввійшли, а ту’ зара облава. Один – бриз, лямпу розбив, і фурт повискакували. Патер – на Тершаків, як до церкви, на старе корито утікав. Оден – до школи, тудий гі до лісу. А другий – до лісу. Того коло школи вбили. Той, що в ліс – утік. А Патра за цервков коло корита перерізали кулеметною чергою. Він ще корито переплив, і так ще перейшов до Тершакова по долині, а потім застрілився і всьо. Видів, що виходу нема, щоб їм не датися в руки.

Така була історія Миколи Патера. А його самі облавники зробили партизаном. Він був парубком, а хлопці, як то сі сходили єнчий раз, облавники їх любили бити. А він був такий спритний і втік раз. А ті: О, то бандит, бо втік. Другий раз знов десь там його здибали: «О, то той, що втік. І всьо, ‑ він вже мусів потім тікати. І так пішов у партизанку. У нас жив сирота, він з Німеччини вернувся, його тато підібрав на селі, бо не мав де подітися, називався також Юрко. Взяли до себе і він у нас так був. І його забрали в стрибки, тримали в Комарні, де була тюрма, там зробили тепер музей. Я носив їсти з Катериною тому Юркові. Бо ми вже казали: то він так, як наш, ‑ був Юрко великий і Юрко малий. Я малий, він великий, бо старший. Вночи взяли їх на дижурку, – «підете тудий до лісу». А Патер десь там збоку виліз, ‑ хитрий був, їх полапав, і но перевіряв: у кого патрон був загнаний в карабіні, то той дістав, не був загнаний, – значить він тебе відпускав. Бо «ти на кого, ‑ на мене наготував стріляти?». Стрибків лупив.

Всю хату його розбомбили, бо то був великий «Бандера». Всьо то жидло як зорали.

Неназваний свідок (Колодруби): З квітня 1945 року в Колодрубах відбулася трагічна подія. У той час поблизу села в урочищі Кошів у двох криївках перебувала велика група повстанців з місцевого самооборонного відділу на чолі з Михайлом Древняком, родом з Колодруб. Тутешній донощик повідомив про повстанців в НКВД і вже в післяобідню пору великі групи енкаведистів з Комарна, Миколаєва, Мединич та Щирця в загальній кількості понад триста чоловік з різних боків оточили село. Майже сто енкаведистів з Комарна пройшли колоною через Колодруби в бік Кошова. Серед них був зрадник, вкритий плащ-палаткою. Неподалік криївок перебували стійкові. Повідомивши пароль, енкаведисти розстріляли стійкових, а потім зверху поставили вибухівку і запропонували повстанцям здатися. Не одержавши відповіді, вони підірвали криївку і кинули в про-лом кілька гранат. Через деякий час енкаведисти зробили постріли в голову кожному повстанцю. Всього тоді загинуло 27 повставців: 16 з Колодруб, 6 з Малої Горожанни, а решта з інших сіл.

Стасів Наталія Ярославівна: Тут, в кукурудзі, ховалися від облавників Микола Сенюта і Дмитро Бокало. Дідо [Побігушка Михайло Миколайович] надійшов, і думає, – та як зараз облавники зобачать, що ті сховалися, і таких невинних хлопців полапають. Дідо до них заговорив: «Чого ти тут, Миколо, ходиш». А облавники здогадалися, але вже не мали як чіпатися, бо ті відкрито стояли, говорили. І кажуть: «Побігушка, ви не думайте, що ви комендант, ми і з вами зробимо порєдок».

Стасів (Побігушка) Ганна Михайлівна: Водили по хатах облавників, аби їсти давати, до нас приводили, і ще – давай гроші. Мала бути курка, горівка.

Ще й поле людям дописували. Ми не мали п’ять гектарів, а нам написали п’ять, а зи штирох було менше контиґенту. Та жи нам позмітали на стриху, а стодолу розібрали на колгосп. Керат забрали, понищили. Попідписували різні акти.

А той Наріжний з Комарна, якийсь руский чи циган, таке був гі партизан большевицький. Але він такво лазив ‑ лазив, і ти то повів, же їдуть контиґента збирати, його так поважили люди. Він збитків не робив. А як ю’ їхав, а наші де чиркотили, – то він казав: «Я Наріжний, я Наріжний». Його не чіпали. Хоч він був, може циган, але совіть помагала. То не всі були їднакі.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна:То багато-багато з 1923 року таких молодих пішло [у повсанці]. Нас, з 1927 року було досить дітий ‑ дві кляси: перша-а і перша-б. Я буа в «б», ми мали їдну знимку, а ті з «а» ‑ єнчу. ...Багато наших хлопців пішло, багато, багато... І того хлопця знала, що в Луцьких забили [Луцький Левко Моколайович]. Тоді, щиру правду скажу – люди боялисі одні другим повідати, як то було. То сі їдні других бояли. Що ми, баби могли помагати? Але щось конче помогли. Все прийшли, то сь’мо переховували, давали їсти. То там якусь листівочку казали занести, – занесли.

Неназваний свідок: Партизани мерзли, і то правда, що їм тре’ було кожухів, ‑ взимі, у лісі снігами ходити. зимувати там у криївках.

Даниловського Михайла вбили, бо просив кожух. Прийшов до Гумінця до якоїсь хати просити кожух. Чи до вікна запукав, чи як. ...Кожуха не дали, догнали на цвинтарі вночі і там убили.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна:У вуйка Влодка [Гуменний-Морозовький Володимир Іванович] був басараб, хлопець. [Басараби – українці зі Східної України, котрі, рятуючись від голоду, у 1947-49 роках, потянами з басарабського нарямку прибуали у західні терени, де ще не було колгоспів, і не панував голод].

Бо то був голод і багато басарабів попривозили дітий так-во по людях. У Теклі, тітки вуйка Кузика [Федора Кіндратовича] то так той хлопчина і лишивсі. І воженивсі ту. 

І у вуйка Влодка був. Не знаю, кілько він мав років, може дванайціть, може троха більше. Досить, що той хлопчина в них був. Потім пішли облавники ловити басарібів. Вуйко казали, щоб ти собі взяв, що тобі сподобалося, і втікай, хлопче звіци. Він зобачив, що москалі йдут. Утік з хати, і так – ровом, ровом, приповз сюда до бабці [Гуменної (Морозовської) Петрунелі Михайлівни]. Ровом. Москалі пішли до хати, а він ровом втік. Прийшов сюда і каже: «Бабцю, дайте мені хліба, бо москалі йдут, а я тікаю, щоб мене не злапали. Бо вони мене злапают і будуть питати, – де господарі. Дайте мені хліба». Кажуть бабця: «Я до кухні, йому хліба дала, а тоті вже летят». І хлопчина скочив через вікно, навіть не через двері, йно вискочив через вікно і через квіти, туди до Пиліпка і втік у поле. І більше не вернувсі. Так той хлопчина втік. А кликав вуйка Влодка і цьоцю Ганю [Гуменна (Страсів) Ганна] «тату» і «мамо». Ту басарабка його лишила, а потім ще так просила дуже, – «най пасе вам корови, но дайте йому їсти». Потім ще раз була прийшла, дивитися, як ту йому?. Він каже: «Мені добре, їсти дают. Я не голодний нічого. Що можу, то роблю, помагаю».

То багато полишали дітий.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Ми на своєму полі мали криївку. І там все ходили ночувати. Та й вдень, бувало, переховувалися. Далі коло нас, сусіди, де вже нікого нема, мали криївку щось на вісім люда, ховалися від облавників.

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: За німців треба було контигент здавати: молоко яйця, зерно. Німці збирали то в нас. Кожному дали папір, скілько має здати чого. І мусів здавати. Скільки в кого землі, мусів дати.

[У селі в у госодарстах] збирали пшеницю [для підпілля і партизанів], до нас звозили ту пшеницю, в стодолу. Ставили мішки. В нас сиділи і писали, хто що дав, скільки і хто з наших сусідів дав.

І я там була в хаті, крутилася, хотіла послухати, що буде.

Казали здавати метер зерна старому Буґері, а він лишився вдівцем, оженився з одинокою старшою дівчиною, і мав трьох старших хлопців і троьох маленьких діточок. Він так просився, – паноньки, я не маю, клякнув на коліна і цілує того по ногах, просить і плаче, що він би дав, але не має що. Я так плакала, сховалася за стояк у хаті, і думала, – Боже, та дітвора така голодна, чорна, нема чим палити, нема дров, но солома. З тим і пішов той чоловік.

Тоді цсю пшеницю завезли на Паланики, закопали, а потім брали її звітам. По сусідстві була станиця, куди звозили провіант до стодоли. Хлопці, що були в Підпіллі, там щось помагали вантажити. І все через якийсь час кіньми привозили. У мене тато [Дмитришин Федір (Теодор) Іванович] був старий, слабий, і не було кому сіна того робити. То ми з сестрою [Дмитришин-Гринів Ганна Теодорівна] робили то сіно самі, і наймали, щоби хтось нам покосив, щоби хтось нам зробив. Прийшли до нис, кажуть, – сіна дай, та й другий раз прийшли. Прийшли третій раз, а в нас Ґирусів Михайло З-за Двора, що його забрали облавники і замордували десь, своїми кіньми гній возив, бо наші коні забрали [для Підпілля]. ...І як то було тоді тяжко щось дати.

Гев’як Стефанія Павлівна: Тут в нас [напроти хати, на проїзді] була така криївка, що ніхто не знав. Тут на тій гридці. Ніхто, ніхто не знав. Навіть ті сусіди не знали. Що ту є криївка.

Така була криївка. [В ній –ховалися ті, що про них ніхто не знав]. Так що як надійшов хлопец, десь звідтам, зі Східної України, він живий лишився [після бою на фронті], втікав, а вже тоді ще [сонце] не сходило, а так гі заріло вже, то він всупив до тієї жінки, Кицалихи. Просивсі, а вона не мала де сховати. …До нас, колись сусіди любилисі, сусіди такі були як сусіди. І вона привела [його] до нас. Мама вчули, всают. Кажуть: «йой, Кицалихо». А Кицалиха стукає, – і хлопец [коло неї], той хлопец оружений, – і каже: «пусти, – ти, мусит, маєшу ту криївку. Пусти того хлопцьи». А мама каже: «йой, Кицалихо, – “пусти”, – а ви знаєте, як я пострадала, як я тікаю, щоб мі не вивезли». А той хлопец оружний. Ми зачили плакати, мама [нас] вивели [на двір] і його показали. …Завели його в ту криївку. Але, видно – ніхто ніц, бо він пересидів і пішов дальше. Він був зі Східної України. Так що навіть сестра його була в нас. Переховавсі ту.

Кулик Богдан (с. Тернопілля): …Згадую його добрим словом. Як я був на півночі. Він служив, був начальником НКВД. Але в нього не було дистрофіків. Не було блощиць. Ми приходили з роботи, лягав на нари, а на нас блощиці як дощ падали. Ми не могли їм нічого зробити. Ми були настільки утомлені, що не могли навіть поворухнутися.

А в того Сабенка, - Сабенко він писався, - того не було. Він вмів якийсь порядок навести. То було в Косью, на півночі Уралу, селище невеличке, будували при залізниці Москва-Воркута. В часі війни то була надзвичайно стратегічна залізниця, що постачала вугілля. Тут все було знищене, а в Воркуті шахти працювали. І цілий час транспортували вугілля. До Москви, на південь. Тим більше, що воркутинське вугілля дуже якісне. Наше, в Інті, - то було гірше, енергетично.

З розповіді Паучка Григорія *** про викопування криївки і денних хлопців і нічних.

Бій коло хати дяка

На подвірї дяка відбувся коротокочаснний бій між партизанамми, які спали і відпочивали на стриху в хаті і групою облавників, що патрулювали в селі.

Паньків Іван Онуфрійович:На дорозі коло дяка Лазорка Івана був бій за Іванова. Тоді ранили Івасьи Бердового, що тепер в Скнилові живе. То вже були облавники. …В них на стриху [в хаті] були наші хлопці. І в один момент (я не знаю, чи не було то також восени) був тут «повоноважний» Іванов з тими стрибками. Вислали якогось там по драбині подивитися на стрих. Той каже: «нікого нема». Зліз, каже: «нікого нема». Мені то розказували. А Іванов зальиг в рові і давай стріляти. А Івасьо, хлопчисько, ще бахурем був, - дістав кулю, йому ногу перебило. Іванова забили на […] місту [на Смикові].

Бій коло криївки в лісі

Паук Осип Миколайович (1923 - 1945), Паньків Йосиф (**** - 1945), Стецишин Омелян Григорович ( - 1945), Стручок Кіндрат, Стрельбіцький Ярослав.

Паньків (Паук) Наталія Миколаївна: Ми знали, що [тоді в криївці] в лісі були Стрельбіцький, [Паук] Осип, [Стецишин] Омелян. І був ще там Паньків Йосиф, з Під-Ліса. Йому казали Ковальсків. Стрельбицикий Ярослав з Мостисків. Так нам казали. Бистрий, але імені – вже нема, він був десь з Городка, чи десь звідти. Їх було щось сім. Не знаю, чи вони були всі там побиті, чи но чотири були вбиті.

Паньків Йосиф жив там де Віденськові з Під-Ліса, по сусідству, де живе Франкова Марися. Там жили Ковальські, їм казали Віденські, він звідтам походить. Чий він був брат, хто [його батьки], – того я не знаю.

Ще був Стручок Кіндрат, також наш [партизан]. Я не пам’ятаю, хто то. Знаю, що він був жонатий. Чи за Кулину був жонатий, чи сестри, що Гася, - то його діти, чи горожанський, чи родина зі Смикова – не знаю.  

Кавалко Михайло Іванович – з Татарнова, Смальців [йому казали].

І Стецишин Омелян Григорович, Юліана Григоровича брат. Омелян Похований в Горожанні. Тецька (Паука Василя сестра) його завезла сюда. На [братській могилі] і наш Осип вписаний, [але похований в Татаринові].

Я тоді мала вісім років, не дуже запам’ятовувала, більше знала то, що потім бабця розказувала. Брат загинув в бою коло тої криївки. Чи її хтось видав? Осип тут вбитий, а похований в Татаринові. Його дівчина там його поховала. Кавалко Михайло, що був з ними – то її дворідний брат, тої дівчини, Марія вона. Ніж з Горожанни ми приїхали фірою до ліса, вона його забрала до Татарнова. Марія вона називалася, також [учасник Підпілля], була суджена, але вона вже три роки як померла. В Пустомитах жила.

Вона мала таку трагедію. …Вона була зв’язківцем, - зв’язковою була, а перед тим станичним була. Розказувала, - вона прийшла відпочити до [рідної] хати, а з нею були другі [підпільники]. Та й мама [при них] ї казала «нашо тобі то», а ті в неї на очах вбили її маму. Вона казала, що самі наші вбили її маму, на очах в неї. А потім через пару днів приходили перепрошувати, що непорозуміння, що хтось наговорив, що таке сталося. 

Вона була вивежена, вийшла замуж, там де була засуджена за хлопця з Івано-Франківська. З дому Росяк [Марія Миколаївна] по чоловікові писалася Ількович, вона тоже з 1923 року. Але той чоловік скоріше помер. Сімнадцять років [тому], як я їздила до неї, то вже чоловіка не було. Вони в Пустомитах мали хату, там тепер її племінники живуть. В Рубанівці [Татаринові] живе її братова – рідна сестра Фалюти.

Нас з Марією познайомила Фалютова сестра, і Гася [Карабин з Палаників] посприяла, ми хотіли хрест поставити в Татаринові. І ще ті родичі причинилися, що їх рідні там поховані. Марися тоді двох убитих забрала – брата Михайла і Осипа. Там ще хтось був похований. 

Паньків Іван Онуфрійович: Там мусів ще хтось живий вийти з тої криївки.

Коли хтіли хрест поставити, хотіли знати, де хто вбитий і похований. В Татаринові походили трохи по хатах, і взнали, де Осип похований. Потім – пішли знайшли Марисю Росяк, в Пустомитах. 

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Хлопці в криївці в лісі – побилися самі. Москалі повитягали з ями. Поскладали коло криївки.

Паньків Іван Онуфрійович: Стрільбицький – з Якимичь, чи десь з Городка.

Бій на Тершакові

Грабовенський Михайло стефанович: Ще повім за Тершаків. Як вони впали на Таршаків. Їх повнісю окружили. То їх [партизанів] там впало купа, хлопців наших. …Там є могила на Таршакові. Там хлопців лежить, там хлопців лежить, …десь з сімдесєт чоловік лежить. В тій могилі. Як їх там притисли, окружили за Дністром. Та що, - то йшла лява, та банда. Окружили. Наші хлопці сиділи в ріці, в воді ховалисі. Два з Татарнова впало. Росякових, Василь і Петро [Росяк], були в партизанці. Той впав, його брат ранений, ‑ той впав спасати його, а маскаль з автомата – бидвох на купі та й… Впали люди задурно наші. могили – і більше нічого.

А за той Таршаків – то навіть ніхто не спімне. Що там було. А за тих хлопців, що там на Таршакові сі били цілий день – то навіть ніхто не спімне. Нігде. А там – могила лягла хлопців. Та вони їх били, ‑ навіть Міша був москалик той, він не москяль – східняк. Як москалі тікали, він сі ту залишив.

В Тершакові в половини липня штурмували. Там є могила – більша як в Гороженні. Я з партизанами ходив до послідку. Мій колєґа – Стручкового Іавна і я ми разом з партизанами ходили по криївкох ввечер. Йинчим давали знати, що було. Ми стерегли, і їм ходили давати знати.

В Тершакові сі били більше, як в Гороженні. Бкружили. Ті з Дрогобича, ві – від заходу, з Волощі. До Дністра притиснули. Та хлопці Дністром тікали. В воді сиділи. Так били цілий день. То був страшний бій.

Навіть за Таршаків ніхто не згадає.

Згадайте за той Таршаків, то було в половини липня, десь 14 липня.

Остання криївка

Грабовенський Михайло Стефанович: Повім, як хлопці впали на Паланиках остатній раз, то було в 49-тім чи вже в 50-тім році. Був ту [Дячишин] Мирон (Пастівників), Маруні Пастівникової, де кафе старе [син Мирон], і [син Петро], Гринє Білого, ‑ зі мнов до школи ходив, з трийцєтого року він був, но він сі вчив файно.

Той Петро впав.

То на Паланиках сталосі, в кінци, ‑ видно вон там, де ліс такий чорний.

…Хлопці [були на Паланиках]. Ми їх стерегли. Йдут облавнкики. А вони [два партизани] зайшли Підлісом до Василє Бокого. До хати. Перед тим розбили магазин на Підзвірицю. Хлопці си випили. А стояла варта коло Мацька. З Татарнова йдут облавники на Паланики. Й їм, хлопцьом давали знати, ‑ йю ‑ йдут облавники. А вони, до востатка сиділи, …, пробач на слові, і дали сі окружити.

Той Петруньо Марунин був, він до мами був дуже подібний. Там Петруньо той впав. І впав такий Грабар, він з-за Комарна, з Поріччє був. Але то був хлопака бойовий. Він довго-до-овго ходив. Як го тілко бкружили. …Вони вперід бкружили хату.

А Білого Гринь – так го з автомата. Так обидва. А то [облавник] був ‑ Бурмаса з Петера-бурга (з того Ленінграду) син. Той син з 28-го року був. Той, що його Гринь вбив. Він якраз втворив двері, і так вони два, ‑ ти мене – я тебе. Попадали бидва на купу. А того Петра Грабари (він з 24-го року був), ‑ [злапали раненого], ‑ що ж - то дістав [кульові рани], дві руці перебили му. І ще мої везли їх, я не віз їх, но там, може, бригадир їх віз. То він на нього плював по дорозі. Так. І вони го завезли і визвали лікарів – щоб го спасати. А лікарі – вшморгли укол. Вони [облавники] знали що там давати. Лікарі вмисне дали укол. Аби вмер, аби його не мордували. Він мав дві руки перебитих. Як тримав автомат, так обі перебитів мав.

Тодийка забили їх трох. А той четвертий… Так йому Бог дав. Скочив, а ту хата, дорога, хата до дороги. І зара ліс. І він потрафив скочити без вікно, і – без дорогу. за домом залєг. А москалі ‑ ззаду за ним. Він його з-за дому парнув, автомат забрав. І втік, і всьо. Втік.

Відважний був хлопака. Но то виходу єнакшого не було тогдий. 

Грабовенський Михайло Стефанович: Раз но [партизани] зайшли до Федусьи до хати їсти, ввечер, а вже суне зараза по-під штахети. Ми дали хлопцям знати, хлопці втікли. Так багато таких [випадків] було. Там ми на Паланиках, ‑ хто то в Гороженні видів. Но москалі вийшли – наші вже в хаті. Як залягли хлопці спати. А москалі – вертаютьсі. Поляками [стрибки з Грімна] з москаліма були [в облаві]. А хлопці – в хаті спют. А ще Господь дав такий дуже туман. Хлопці вийли з хати, - а там такі дуже корчі були, як на Паланики йти, вже на толоці. Та йно чуємо «ди-ди-ди», і «ди-ди-ди». Ми вмерли, думаємо, ‑ всьо, вже хлопців побили. Але хлопці прийшли до нас ввечері, ті самі, і каже: «»

Прилітає до нас один з полячків з Грімна і каже: «Від вас бандери йшли». «Нє». «А, во-відти йшли». «На то є дорога».

Так я від 22 років сивів. Так ми перетерпіли. І ми ходили до криївок, носилисмо їсти, всьо повідали тим хлопцям до 50-го року. Як тудийка на Паланиках побили, і взяли Петра, але Петро (же зі мнов до школи ходив) не вповів. Якди мене був видав, були би судили – дали 25 літ. Він ходив з тої криївки в Мархуні. Приїхало повно москалів. І він мусів показати ту криївку, привезли його сюда. Він сі відпирав. Але що – там партизанів побили. Запхали го [донощика] в шафу на МҐБ, а того привели, Петра. Той сі відпирає, що нє. А втвориє шафу – ану ходи сюда: «Було так, чи не було». «Було». Де сі Петро діне.

Казав мені його брат Михайло, [який] був з ним арештований, (потім був при войску, вернувсі), казав, як був з ним в виходку, ‑ вони по нім [Петро] місили як по худобі. Йому влупили 25 літ. Був бим 25 літ сидів. І нині він слабий. 

Хрест в лісі стоєт, де була криївка. Там було 12 хлопців. Їх закидали гранатами. Як їх витєгли, то ще но кров сі лєла. Гарнізон сидів там, де кафе. 

Ми видали, де є партизани. Москаль знав де є криївка?

Повідав Білого Гринь, як йшов з Новосівки, ми мали там криївку просто Мартима, то було в березні. Каже: «Ми йдем, а хтось йде за нами». Бо снігу не було, но патики тріскают. Гринь мені повідав ми разом до школи ходили, він з 33-го, я з 31-го. Він каже: «Їдні хлопці сі лишили, а другі - йдут». Вони його – лап в руки. Вони його в криївку, признавсі, що йшов за ними.

А як ту криївку закидали гранатами – в саму Зелену суботу було. Люди виділи, тарелі копали. 

Грабовенський Михайло Стефанович: Знаєш, де Кошів. Як їхати коло Колодруб на Горожінку. Ліс Кошів називают. Та єден видав в криївці 16 чоловік нараз. Їх як побили ґранатами, то повні драбини – везли тіла. То йому ще москалі поставили на могилі зі звіздов, як то вини ставлєт.

А тув-во в лісі видила криївку – 12 чоловік. Навіть той хлопака зі мнов корови пас, ‑ Смальців йому казали, Михайло з Палаників, як він писавсі – не знаю. Омелян Стецишин, Юліана Григоровича брат там був. Зайців Кондрак з Палаників, Михайло з під польської границі, такий чорний хлопака був. Та їх багато було – 12 чоловік. Кондрак – такий великий хлописко був. То хлописко як дуб був, великий хлопака. Він з Гороженної, його жінка - Кулина.

Грабовенський Михайло Стефанович: Бурбілі, їм казали, вони сиділи там, де цегольня була. Там така загорожі була. Бурбіль з Підліса, він – з підліса. А ті дівчєта вивезли на Сибір. Вивезли тих Бурбілів. Хата їх на поле була. Сестри і маму вивезли на Сибір. Їдна сестра ще є в Дроговижи.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Вуйко Василь [Стасів] показував яму, криївку видану большевикам. Криївка була в лісі на півдорозі від східної частини Колодруб (в сторону Малої Горожанни) до дороги коло лісничівки чи виходу з лісу на дорогу між лісом і ліском. Що там було видно? Яма і всьо. Яма, більше нічого не було видно.

З розповіді Літенеця Ілька Миколайовича: Мені вуйко казав, що хлопці з того року поклялися, присягнули, що вони ніколи не будуть гуляти [танцювати], на весіллях, на танцях. Бо їхніх колєгів (з якими вони бавилися, пасли корови) вбили за Україну.

Сайків

Грабовенський Михайло Стефанович: В неділю, в вересні місяці забили 17 офіцерів. Де за Горожінков – Сайків. Там впало 17 наших офіцерів в стодолі. Баба видала. Я тих офіцерів знав. То було в вересни.

Там був з Комарна адвокат Пугач, Чорній, Омелян, таких багато було. Чо ж було 17 офіцерів разом збиратисі в стодолі. Чо ж ви то зробили. А баба видала їх. Памятаю як нині. Я пасу на паланиківскім поле корови, а там горит. Такий вогонь. То було в вересни в 1945 році. Нараз 17 офіцерів забили.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Я служив при армії, в Горькому, в Росії, був молодшим сержантом. І вже коли приїхав додому, – енкаведисти мої листи мали. І до мене: «младший командир пішєт Слава Ісусу Крєсту?».

Грабовенський Михайло Стефанович:Повідав мій брат Іван, без руки був, - був при войску, ранений, то було в вересни. Повідав: «Ми такі слабі були. Ми стояли їден від другого 50 метрів. Москаль був би не виграв, але била Америка». Брат воював в 45 році під Віслов. Були дуже слабенькі. Чобіт не мав, в черевиках, ноги си замотав. Так промокали ті американські черевики. Що вічно в них вода була. А скілько давали пенсії, як з війни без руки прийшов. Аж три пятдесять. І ще приходили, ‑ такий Полчаєв був, ‑ жеби він донощик був, ще шоб видавав партизанів.

Стець Володимир Іванович: Зозуляк також з Комарна, також мене вчив. Його звільнили з роботи в Ричогові – за «невоспитание в коммунистическом духе».

Ще були тоді вчительки за большевиків, до 1941 року – Міля Лисаченко, Курінна Анастасія, вони були з Дніпропетровська.

В нас вчили з Комарна Ольховий з жінкою і Зозуляк з жінкою. Бахарев вже був після другого приходу.

Укладач: Після бою 9 січня 1945 року і після бою, в якому було обстріляно групу большевиків під командою Пелеха, у Великій Горожанні було розміщено підрозділ військ НКВД. Офіційно їм було наказано взяти владу над селом, готувати арешти для депортації в Сибір. В дійсності – ці війська проявили себе як бандити, грабіжники і насильники. У відповідь на грабежі гарнізону НКВД у Великій Горожанні військаи УПА було вчинено відплатну акцію. Цей гарнізон знищено українськими партизанами під час його переміщення в села за Миколаївом. Частина гарнізону йшла за Миколаївом на схід. Інша частина = повернула за Стрийською дорогою на північ. В лісах на цьому напрямі її знищили партизани під час відплатної акції за злочини у В.Горожанні.

Гевеяк Стефанія Павлівна: Які ті москалі були страшні. Прийшов на подвірі і ту сі допитував: «а шо», «а шо», «а чого», «а шо та родина», «а шо та».

Як ту була та облава велика в 1945 році, як влетів облавник на подвірі, - а мама тікала з коровов, бо ще смо мали дві корові, ще тато був, - то більшесмо дали за ту корову, як вона була варта. То страшне. То скакали, стрільили згори.

…Мама і небіжка Ганьи зі Львова тікали босі по снігу. Мене саму лишили. То щось страшне було. То було страшне. Най Бог боронить.

Ковальчук Мирослава Петрівна (Чорний Ліс): В Чорному Лісі було багато криївок. Молоді дівчата допомагали партизанам прожити в цих криївках. Носили їм їжу, інші засоби для прожиття. Одного разу, коли була облава, [москалі вийшли] на криївку.

Ту дівчину звали Марта. Вона пішла в ліс щоб повідомити партизанам, що їм потрібно ховатися, бо йде облава, і їх чекає небезпека. Але облавники про це дізналися, і її вбили. Тіло поклали на віз, так що її коси розпустилися, спали з воза аж на землю, на дорогу. Вона, вродлива, мала пишне волосся. На вітрі коси розвівалися, вона мертва лежала на возі. А коси замітали дорогу з лісу до села.

Коли [облавники] запитали у її матері, чи це її дочка, вона сказала, що, «ні», ‑ її було дуже жаль, але вона ще мала інших малих дітей. Так боронила інших своїх дітей від дітей небезпеки. Її маму викликали ще раз пізнавати, ‑ чи то її донька, і вона другий раз, тамуючи сльози, відмовилася від своєї дитини. Її поховали на Замковій Горі, в могилі разом з іншими молодими людьми, які помагали партизанам і загинули. Де та могила – ніхто не знає. 

Родина моєї бабці одна з перших поселилася в селі Чорний Ліс. Її прізвище – Іваськів, хоч колись писали Івасько, і до тепер ніхто не знає, як правильно, Івасько Євгенія Мартинівна. Мартин – її батько. В них було дев'ятеро дітей. На землі мого прадіда побудована церква. Мій прадід дав землю під забудову церкви. Коли він віддав землю, моя прабабця сказала: «Що ж ти робиш?», ‑ земля тоді була дуже дорогою, ‑ «дивися скільки дітей вдома, а ти віддав землю під забудову до церкви». І ходила до священика, щоб ту землю повернути. А священик сказав: «Бог дав діти, дасть і на діти». І не повернув тої землі [сміється]. Якби був не віддав землі – були б вивезли як куркуля, а так - родина вижила. 

Грабовенський Михайло Стефанович: Крушинец назвали, там нікого не було, то дідо мій ще прадідівске побудував. А Паланики де сі діли. Паланицка – то долина в лісі. Отам їх висилили. Їх шкарб (фільварок, [держава]) їх виселив, їм там дали поле, але вони вели право шось там з ними. І що вони зробили їм (Бокалам, Домашки), ‑ де правда, вже цибули були посаджені, - заїхали, зворали, посадили ліс. Тим, що з ними сі правували.

Паланики були в лісі, в Паланецкім лісі. Низивали Паланецко. То ще якісь 1800-ті роки. Їх хтіли виселити, як рибгосп коло Андіянова. Їх там хтіли виселити. А мій прадід каже: «А мені сумно ту буде. Що я ту сам буду робив?» Ті кажут: «Най ту будут».

Грабовенський Михайло Стефанович: Недавно виступав Юхновський, казав – 150 тисяч господарів вивезли з Галичини. Їх москаль вирубав, винищив. Вон подивимсі на Кольонію. Були люди багаті. Паучки, Федько, Гринько, Іван, Дмитро – то вони мали по двайцять з чимсь морґів землі, по 25 мали. Тепер – мій дідо мав шідісєт. Теперкай Йвась мав сімдєсит з чимось. Тата сестра на тамтій Кольонії за ним була [хутір, якого тепер нема, біля німецього цвинтару] – сто морґів землі мав. І так всюдий було, і такі в Гроженні були. Винищили. Лишили самих лодарів. Котрі землю обробляли, тих знищив. Котрі вчені були, - тих москаль вирубував всєх.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Коли прийшли москалі, з села всьо тікало, куда могло. Паучок Саверко з Кольонії. Прощався зі мною: «Прощай, певне більше видітисі не будем». Де подівся – не знати. Він був з 1923 або 1924 року.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Леськова Мама [Гринів (Дуфанець) Катерина] мені розказувала, що в хаті вуйка Влотка Гуменного сиділа повна хата хлопців, хто був в Підпіллю (хто ховався) – бандерівців. [Вони спали в західній кімнаті].

Вона і Стефка (Гуменного Богдана жінка) стояли в полуденішних дверях [зі сторони подвір’я]. А в хаті був Богдан, чоловік Стефки, і її [Гринів Катерини] син Петро. І Дуфанчиха [каже] з таким страхом: «Йой, до нас облавники йдуть». А Стефка вміла обдурити, – крикнула: "Йой, які до нас гості йдуть!"». І давай до них жартувати, сміятися. Стефка дуже файна була і вміла добре говорити. Бандерівці почули і тим часом через північні двері [що виходили на город] – повтікали.

Облавники також щось почали до Стефки жартувати. Вона їм: «які файні хлопці». І так облавники дали себе обдурити. Не догадалися, чого Стефка так «втішилася гостям». Так Стефка перехитрила енкаведистів.

Якби були догадалися – хату б обскочили і всіх попалили. Дуфанчиха каже: «Я геть заніміла, дихати не можу, слова не промовити, а вона дала собі з облавниками раду».

Товариші дитинства, бойові побратими

Криївка в селі

Укладач: У В.Горожанні була система базових криївок: в саду Каніковського Стефана, гуменного Володимира, Бовтала, Бея, Білого.

В криївці біля стодоли Білого загилули одна дівчина і три хлопці, один з них – Побігушка Михайло Іванович. Ця криївка належала до низки близьких криївок, між якими були малопомітні переходи. Це криївка за стайнею Дниловського, криївка коло стодоли Гуменого Володимира Миколайовича, криївка за стайнею Бовтача Перта. Звідси – дві найближчі криївки за Стависьками – одна на подвір’ї Мартимів і друга ‑ на подвір’ї Ґловача, яке було до половини з подрів’ям Білого. Остання криївка була запасною базою підпільного штабу, який був розміщений на захід від Горожанни. Криївки, розміщені у Горожанні вздовж наземних переходів, становили частину сполучення криївки штабу з її запасним базами.

Запасна базова криївка на подвір’ях Гловач і Білого була оснащена відповідною друкарською та військовою амуніцією. Конспірацію криївки та постачання харчів виконувала родина Гловач.

Односельчани Мойсеєвого віросповідання

Розалія Зігельбом (1926-****). Дівчина 17-18 років. Жінка з немовлям. Чоловік, убитий на дорозі.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Зі мною до школи жидівка ходила, в сороковому році. Вона так погано вчилася а німецьку мову знала дуже добре.

Стець Володимир Іванович: Зі мною до школи ходила дівчина-жидівка. Чи її часом не забрали тоді, як німці всіх жидів забирали (крім Хаїма, бо він вже був помер, і сім’ї його вже не було, вони в кінці Задвором жили, там Хаїм тримав корчму)?.

Розалія Зігельбом вона називалася. Не знаю, що з нею сталося.

Знаю но, як німці прийшли, всіх їх забрали, а де їх поділи, чи їх тут в селі тримали, розстріляли, того не пам’ятаю. Я був пастухом, пас і не міг по селі без потреби ходити.

Я бачив, як у Львові, навпроти тюрми, на колишній Чапаєва, на Городоцькій,  на повороті вправо, щось німець запідозрів. Кличе до чоловіка – «kom sigil» [ходи сюди]. Той підійшов. «Es Jud», – питається, чи той жид. Щось вони там говорили, тоді завів його в браму, така велика заїзна була брама, можна машиною заїжджати.  Тоді до нього: «Hose up», знімай штани. Так його там в тім під’їзді і застрілив. Забрався й пішов. Видно то був есесівець.

Ми якраз до школи йшли на навчання з Маріком Лучковим [Стецишин Мар’ян Олексійович].  То було зраня, так – дев’ята година. Тут повно людей зібралося.

Стечишин Мар’ян Олексійович: Жиди тут в Горожанні були. На Задворі сиділи там, де Кость Паучок сидів. Де вони поділися, не знаю.

У сороковім році жидівка зі мною до школи ходила. Вона так погано сі вчила, але німецьку мовуі – знала! Бо тут вчили німецьку мову.

За німців я вчився у Львові. Школа називалася по німецьки ‑ Державна технічна школа з українською мовою навчання. Бо тоді ще й польські школи були, поляків повно було. Директор школи був колишній січовий стрілець, доктор Володимир Калина, він написав книжку «Курінь смерті УСС». Він но рік був. А вже як німці відступали, директором був Рудик, магістр.

Де вона поділася не знаю, бо я тоді вступив до школи до Львова.

Паньків Іван Онуфрійович: За тих жидів, що в нас ховалися, не можу розказати, бо я сам не знав, що вони ховаються. Я ще малий був. То був креденс. Як вони за тим креденсом ховалися – того я не знаю. Но від мами вчув, як [мама казала до тата, що німці всіх дітей] по вбивають, як знайдуть.

То було в 1943 ча 44 рочі. Їх фамілія була Лузів чи Лузіїїв. Як я вже женився, то він до нас приїжджав. Чи то небіжчик її стрик Василь, чи хтось по дорозі, чи вдома, як я прийшов до мами і ї розповів, каже, – та то Лузійові, що у вас переховувалися. Тілько того, що я знаю. А факт того, що переховувалися, двоє їх було, дівчина і хлопець.

Дівчинка жидівка років 17-ти

У Великій горожанні солдат німецької армії розстріляв дівчину-жидівку років 17-18. Місце розстрілу – на стежці по-під лісок, на березі ставка. Похована на місці розстрілу. Викопати могилу і поховати її німець наказав мешканцеві Підлісся.

Скільки разів ми ходили дорогою з Горожанни до лісу. По гриби, просто пройтися, чи привезти щось з лісових дарів. Як там щебечуть птахи, які бентежно радісно лоскоче вітер, які гарні хмари пливуть над видноколом, котрий схиляється до дністровської низовни. Цією райською карасою прощався Сей Світ з дічиною, яку вів убивати, німець, її ровесник. Який гарний цей світ, який прекрасний щебет пташок, яке ясне над ним сонце, ‑ як хотілося тій дівчині-дитині надивитися на нього…

Проць Тимофій Іванович: Тут була жидівка, дівчина. Молоде, може вісімнадцять років мало. Вона сі ховала тут. Не знаю як, злапали її. Німець вхопив і давай її вести стріляти тут во під ліс. Її закопали зараз при вході до лісу, де є став. Коло ставку, зараз при вході до лісу. Її аж там завели. А взяли одного чоловіка з-Підлісу, і він там викопав яму.

Жидівка ще сі просила. Каже, «Пустіть мі». Але німець не пустив. Потім вона каже: «А то буде боліти?». А німець каже: «Завинися в хустину, і замружся і ти не будеш чути». Коли він вже її розстрілює, вона каже: «Та то буде боліло». А він каже: «Не буде ніц боліти, раз і - всьо». Вона мала хустку-кримку. Вона ще сі в хустку-кримку завинула, аби ніц не виділа. …О туво зраз при вході, коло ставу під лісом. […] викопав яму. Забив, закопали і всьо...

Звідки вона була, я не знаю, то не була Горожінська, її тут німці злапали. В лісі, скраю біля ставка похована. 

Мама з немовлям

Жінка Мойсеєвого віросповідання, уродженка В.Горожанни, взимку напівроздягнена зі своїм немовлятком втекла з німецького концтабору у Щирці. Молоду маму і немовля стратили німці. Це було в січні 1942 року. Місце поховання невідоме.

Чи ходили ви взимку пішки зі Ширця, чи знаєте, як пекучий вітер до кісток пронизує тіло на тій довгій дорозі зі Щирця до Горожанни?

...Згадуючи про цю історію, кожен раз перед очима постає інша подібна розповідь – спогади лікаря-ветеринара, який 1932 року йшов вологодським снігами в колоні українських селян, котрих, депортованих цілими селами, висадили з поїзда у безлюдних засніжених лісах Півночі. Ці спогади прозвучали у передачі радіо «Свобода» на початку 1980-х років. Північ Вологодської області. Зима 1932 року. У колоні глибокими снігами, по пояс і вище, лісовим бездоріжжям, день і ніч, без крівлі над головою, під виття вовків, разом з втомленим конвоєм, селяни йшли сім’ями, ‑ дорослі, старенькі, діти. Люди як жили родинами, так їх вхопили і кинули в безлюдних снігах, наказавши пройти кількасот кілометрів. Ослаблі, падаючи, лишалися у заметах, де на них вже чатував дикий звів.

З колоною йшли вагітні жінки. Коли починалися перейми, вони лягали у пухкий холод мертвого снігу, колона, проходила, а породіллі з немовлятами навіки лишалися у крижаній паморозі, обіч протоптаної колоною стежки, у глибокому снігу.

«...у нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з дитяточком малим».

Паучок (Луцька) Надія: Бабця Писарка [Гуменна (Морозовська) Петрунеля Михайлівна] розказувала, то, здається, було між святами, в січні.

У Горожанні багато жидів не було, а тих, що були, німці зібрали і вивезли до Щирця, там був концтабір. Була між ними вагітна жінка. Вона якось вирвалася з табору, чи її поліцай відпустив, випросилася, чи сама втекла. Чи родила дитинку в снігах, коли втекла – не знати.

З несповитим немовлям, взимі, вночі, в обдертому лахмітті, боса, пригортаючи то дитинча до себе, прийшла до Горожанни. Сховалася до стодоли в сусідстві, де жила. Обігрілася, а дитина плаче – просить їсти. Молока не мала. Тоді жінка перейшла до стайні, де вночі лежала корова. І приклала дитину до дійки, щоб нассалася коров’ячого молока. Так її застав господар, коли зраня прийшов до стайні.

...Німці через якийсь час довідалися про неї. Що з нею потім сталося – не знати. Забрали німці.

Укладач: Чоловіка мойсеєвого віросповідання застрілив німець на дорозі За Двором. Це було пізно ввечері на Святий Вечір 1943 року. Чоловік йшов дорогою. Розминаючись з німцем він, звернув до містка на подівря господаря [Неназваний свідок].

На цьому місці його німець розстріляв. Імя цього чоловіка, місце його поховання невідомі.

Тюрма в Щирці

Кулик Богдан (с. Тернопілля): То було в липні сорок першого року. Вже як німці прийшли.

Було в мене двох братів дво-рідних по мамі в Сердиці. Тих хлопців нема, поарештовані. Третій – Іван Шеремета. Всі вчилися у Львові. Їх поарештували і знищили. Там, ще в Щирці є капличка, з лівої сторони є прізвища. Проходить час, а люди не можуть зрозуміти, де ділися хлопи. Не вивозили, до армії не брали, ні нічого. …Аж тут кури, порпають. Розпорпали – знаходять гільзи з «Нагана». Знайшли гільзи – доказ. Починають розкопувати.

В Щирці не було чим дихати. Двадцять вісім тіл витягнули з тої могили. Там, ще тепер капличка. А я – ще дитина тоді був. Кажуть – йди подивися. Там двох братів з Сердиці. Я пішов – осліп, таке страшне було, то що побачив. Люди, що там працювали – вже зняли одяг з тіл, помили. То таке було страшне, що я втік звітам.

Дальше знаю – що люди повіли. На кінець німці взяли жидів, вони то всьо робили. То були закатовані хлопці, жертви. Тіла поклали в труни. Будуть ховати. На саме свято Петра і Павла 12 числа їх ховали.

Але – що хочу сказати. В трагедії – ніколи не треба втрачати міри. Михасько Хомин, старший був, з 1916 року, він був в польській армії. До останніх боїв за Варшаву. Пізніше – попав в німецький полон, і німці їх вели, конвоювали. А він хлопець сільський – втік з-під конвою. Переплив Сян, прийшов додому. Яка то радість для мами – син вернувся з війни. Він такий гарний був, що рідко серед хлопців так буває. Такий кучерявий. Красень, а не просто хлопець. І взагалі всі хлопці були дуже пристійні, а він – то рідкість. А тут - таке нещастя. Тітка Варвара, мамина сестра, так плакала, і то її замучило. Двох братів замордували [в Щирці], а двох братів – залишилося. І тато ще живий.

Тоді хтось чутку пустив, і я її чув, що то у всьому жиди винуваті. А насправді – жиди працювали на тій могилі, їх німці заставили. І мили [від людської крові приміщення тюрми, столи, на яких катували людей], і перекладали [тіла закатованх людей], вдягали, і на все те дивилися, що оповісти не годен. А потому – кажуть «жиди винуваті». Жидів забирають і ведуть топити. Священик звідси, з Добрян говорить: «Люди, що ви робите, вони не винуваті. Вони невинні люди». А їх хочуть топити, бо хтось сказав, що то жиди те все наробили. І таки священик, забув прізвище (на букву Ш…), миколаївський, він в Добрянах коло церкви похований, стримав людей. Жидів таки відпустили. А хотіли в річці Щирці втопити. От такі парадокси бувають, що «винуваті» завжди невинні люди. А хто знищив тих людей – енкаведисти. Знайшли патрони з якої зброї. Тут все ясне. Навіть є німецька хроніка про ті розкопки, і тут її показували.

Але німці не змогли з того зробити політичної пропаганди. Німці не політики. То такі працівники. Вивозили з Полтавщини чорнозем. І от, в сорок першому році фронт вже на Україні. Гітлер приїжджає на фронт. Soldatenn, - там по-німецьки кричить, - попереду Україна. Вони уявляли: Україна, чорнозем, пшениця. А, як казав хтось з німецького керівництва, - задовольнити їхні патріотичні почуття, щоб Україну визволяли українці, - вони того не могли. Гітлер уявив собі, що Східна Європа то буде колонія. Всі ж бо країни мають колонії, а Німеччина – не має. Не вміли. Щоб щось робити, вперед треба розуміти. Найперше треба навчитися поважати людину.

В нас німці були, як прийшли в сорок першім році, аж поки не відійшли, і ніякого зла в селі не зробили. Я так захоплений був німцями. Нас хотіли ще в сорок першому році вивезти в Сибір. А тут німці прийшли. І зброя, і все. …Дивлюся тут в офіцера на грудях, спереду – MP, то mashin pistol, коротенький. Що значить старша людина – він звернув увагу, що я цілий час на MP дивлюся. Він мене кличе, а я дещо по-німецьки говорив. І, так як тримав MP, натиснув на пружинку, і магазин падає. Падає мені прямо на руку. Я йому віддаю. Тоді він з кишені виймає знімки жінки і дітей. Каже до мене: sein – бачиш, що таке війна, поміняв автомат на жінку і дітей. Я тепер то більше розумію, як коли. …Між німцями, як і серед чекістів були люди.

В нас в селі не вбили нікого з жидів. В нас в селі навіть комуністи були. Але вони опам'яталися.

Стець Володимир Іванович: Зі мною до школи ходила дівчина-жидівка. Чи її не забрали тоді, як німці всіх жидів забирали. Розалія Зігельбом вона називалася. Не знаю, що з нею сталося.

Крім Хаїма, бо він вже був помер, і сім’ї його вже не було, вони в Кінці За-Двором жили. Там була корчма. Хаїм тримав корчму.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Німці вбили жида на містку в [… в господаря, що жив За Двором], коли той втікав.

Заснування колгоспу

Хамуляк Софія Василівна: Я до школи не ходила. Мене до школи не пускали. Я три роки походила – і всьо. Треба було пасти корови, треба було вдома робити. А поля в нас було настілько [багата], що тато з мамов – де могли дати раду. Хто мав пасти ту коровицю. Я по нині свідоцтва заходжу – всьо мала на відмінно. Мене вчив Ґиник [Стецишин Євнен Григорович], Юліана Григоровича брат.

Наше поле було просто нас. Тут помер татів брат, з тогово боку [в сусідстві через межу], то до першої ленії (на 100 метрів [між леніями більша  відстань]), віддав свої жінці, вони дітий не мали. А то решта, всьо поле, яке [він] мав – то було наше, татови дали. І там їсмо мали, де мама жили, в поле. Так що в нас поля було трошки багато. Аж до гуменецкого поля було наше поле, до межі [села]. Ту всі так мали, а Задвором – так не було, там поле було коротке, поділене на двох [господарів]. Не було кому корови пасти.

Я така маленька була, молоденька – мусіла йти всьо в поле робити. Так що моя школа пропала в поле. Прийшов вчитель до тата і каже: «Хамуляку, та що ж ви робити, та то таке недокіпне», - я то [слово] пам'ятаю [сміється]. Я була така маленька, худенька. А тато: «А що, я її буду висилати [вчитися]. Вона ту буде, люди прийдут, люди зробют, а вона тілько заплатит». В Горожанні було сім кляс, я ходила йно три, вже як єм, могла втримати корову в руках, забрали мене зі школи. Директор приходив і приходив, просити, щоб мене не забирати. Ще за [перших] руских я ходила до школи, як прийшли німці – більше мене не пускали. Вчитель Ґинек мене так любив, я була така маленька, а він мене все пригладжував, а то, знаєте, яка дитині радість, що вчитель погладить. Казав на мене «недокіпна», - що я невисока така, я була маленька. А мені так легко школа йшла. А як потім дали мені того поля, як ми норму надавали, ‑ мені очі виходили з голови. А я так грабіла до пенсії на тих нормах. На ланці, на пол. Ніхто не питав, жи я сама, жи я мала, жи я, може, не можу. Но давали ті норми й давали. А пробуй не ’бробити – не заплатили ти за то, жи с’бробила. То така була мука. Не раз думаю, якби я була пішла з того всього [господарства], то я була би здоровша, і було би мені ліпше жити, чогось сі була би навчила, і якусь легшу би роботу мала. А я в тім колгоспі доробилам’сі, що на ноги не можу стати. Я так в тім колгоспі мучиласі. Ходила, робила, сама єдна. Ні від кого помочі не було. Мама померли скоро. Давали цілу норму, хто ми там менчи дав.  

Дзюбенко був незлий чоловік. Я тодий так ходила красти. Корови сіна не давали. Я ходила туво на першу [ленію], ту солома була, а Іващихи зять возив Дзюбенка. І каже до мами, тещі, ‑ йдіть на солому, бо нині Дзюбенка нема. А вона ще в колгоспі не була. Прийшла, каже: «Ходи». Вона мені була дуже добра сусідка. Ми так ту солому крали. Якраз ту стайню поставили, ще дверий не було, і був слід. Тамта баба си врізала як-небудь, вона старенька була. І зробила слід на тому подвіру. Він [Дзюбенко] рано йде, - питає мене: «Ти не виділа, хто солому носив, що тутийка соломов потрушено». Я кажу: «Нє, я не виділа». Він каже до мене: «А ти чось така невиспана». А ми цілу ніч носили. Він його десь там завіз, незнати де. Дзюбенко видів, що двері ще не були вставлені, а я там нанесла повно соломи. Він ту солому видів, і тому так казав. Приходить на подвірі, і каже: «А ту хто так наніс». Я кажу: «Та я». «Коли ж ти носила». «Та вночи». Він до стайні – а там куча ще силосу. Воно то дурне, згадувати, але яка то нам мука була колись. Він каже: «Но, ту в вас ціла ферма є. Я тобі покажу…». Но від тоди він мав намене згляд. Як якась жінка вродиласі, ‑ вже дитина є і норму лишила, чи захворував хто з жінок. Тото [її норму] ділили по рядкови на всі жінки. А він вже мені, як то ділив, ‑ не казав давати. Каже: «Чо ти не прийшла, я би був тобі виписав». Я кажу: «Ви би не виписали. Мені Запотічна казала, що ви ще й б'єте й кричите», ‑ таке вам повім. «Ти слухаєш Запотічної». А вона мені так казала, що «він мене ще соломов бив, що я соломи вкрала». Хоч москалиско, чи який він там був, але мав згляд, що мені дуже не докоряв, що я не могла скоро зробити. Що ж – людий вийшло повно, і скоро зробили, а я все поостанку, по всіх людях, бо я була сама-самісінька. Дуже я сі намучила, дуже визнала той колгосп. І так воно мені всьо було безпотрібно.

Мисакович (Дуда-Монастирська) Ольга Іванівна: Ще немаєм шо нарікати. Бгорнена’м, взута’м, як би там не було. …Во такі-во рукави були подерті, чобіт – залатаний, помастили, і пішла до церкви. І до школи, і до церкви. Де би нині діти так йшли. Ні хустини не було, во робили хустини з матерії. Таке було наше життьи.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Після того як вбили Левка, Дуся вигнали з роботи в Грімні, сюда перевели, приїзджали з тими обшуками. Город хотіли відібрати. Робили якісь збори, і там ухвалили відібрати город. Літенець Микола прийшов на подвір’я і каже: «Миколаю (він кликав стрийка «Миколаю»), я завтра маю прийти до вас обрізати город. То ви візьміть та насадіть чогось, щеп чи напхайте яких прутиків. А скажу, – як я город обріжу, то сад, там щепи ростут».

Так, коли стрийко був ще в школі, ми з бабусею скоро дичок насадили. Бабуся тримала, а я садила. Коли стрийко вернувся зі школи, город вже був засаджений [дичками].

Укладач: Літенець Микола і Луцький Микола тривалий час перебували в армії УНР на Сході України. Вони були справжніми бойовими побратимами. Але через обставини майже ніколи не виказували того, як вони разом воювали в Петлюрівській армії за волю України.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: В нас на подвір’ї кінь здох. Встаю [вдосвіта] вліті – дивлюся, щось стоїть. А то кінь, прийшов на подвір’я, став перед стодолою. Чи воно, бідне, хотіло сховатися, чи щось знайти їсти. Так вночі [поки розсвіло] здох. Господарі коней годували, давали вівса, конюшини, буряк. А колгосп що – кинули соломи. І ті бідні коні дуже здихали. Покотом гинули, коли люди повіддавали коней на колгосп.

Раз на полю звезли буряки до кагата. Там їх треба підкидати. А коні стоять тим часом. Фірман кинув їм два буряки. Як агроном […] то зобачив, як почав кричати. Чо він коням дав буряк. Я кажу: «та то ж кінь, він робить, працює, йому треба дати їсти». А він до мене – ще гірш кричати.

Бокало (Матвіїв) Пелагея Дмитрівна: Не дай Бог, щоб то вернулося. Було. Було страшне. А оден голод… Ми зробили їсти – з таких зелених колосків. Затерли і так ту затирку їли всі. І Богдан [Матвіїв Богдан Дмитрович], мій брат, їв і казав: «ще собі на потім лишу – буду їсти».

Притула (Лоїк) Софія Василівна: Коли другий колгосп організували [після 1949 року], ходили тут дуже з України просити. І жінка в положенню з чоловіком прийшла. Видно, вдома був голод, приїхала тут. …І дали людині померти. З голоду. Вона родила дитину і хтіла їсти. І десь вже порічки були зелені. І пішла, наїлася порічків, бо була голодна, і чоловік був. Як та дитинка родилася – вони з якоїсь сорочки зробили пеленки, завернули. І та дитинка померла, І вона з голоду, зголодована, померла. Я все то згадую: чи нема гріху на світі ?...

Укладач: Слова «другий колгосп» мають два значення. «Перший колгосп» большевики пробували закласти в 1940 році. Після приходу німців він розпався. «Других колгоспів» було два. В 1950 році закладено колгоспи імені Чапаєва. В ньому працювали мешканці За-Двора, потім це була «перша бригада». Другий колгосп – імені Чкалова. В ньому працювали мешканці Тамтого Боку, пізніше це –  «друга бригада».

Обшуки

Хамуляк Софія Василівна: Яка ту могла бути зброя. Шкали зброю в нас в хаті. Перекопували [підлогу]. Там, в стодолі, ‑ вже там най копают. А в хаті… ‑ [яка то руїна: перекопати підлогу]. Набрехали, шо в нас є зброя, закопана. Же брат Микола підставив під стодолов, і в хаті. …До хати прийшли, скликали сусідів, нас – по боках. Піддирає підлогу, копают ями. Який то страх, а потім то всьо забивали і ладили. То було тодий, як ті облавники ходили. Не було ні ями [криївки], ні зброї, не знайшли ніц.

Повтікали наші. Прийшов голова, був Толочко, наш трошка родина. І підказав, Хамулєку, ви є на [списку], вас будут вивозили. Зладьтисі, бо то може впасти нараз, і не будете потім навіть мати поняття, шо взєти, шо лишити. Таке то було, трісли’смосі, не спалис’мо, лашки ті всі повєзали.

Толочко, той що його забили під школов, але він батато людям підказав, щоб повсупалисі. Навіть Гриньцьових [родина Козереми Микола] тата були забрали до Комарна, до тюрми, а їх (жінку з дітьми) були вивезли до Львова, в якийсь барак, чи що там, де мали довозити тих людий. Він так гі ’бстав, щось поговорив, і ту жінку пустили додому, потім і його пустили. Повтікалис’мо всі з хати, бо все ті облавники шось літали, шось питали. Тато в Комарні, ще в тюрмі були. Тоди були арештували багато хлопів. Заїхала та орда, до села, і позбирали – котрий був чоловік вдома, того забрали, і там на Смиків. І [вишикували] по штири, по штири. Попарували, і туда – до Комарна. Тодий там замордували Гевякової Стефи тата, ще якихось двох з нашого села [Марти Пікасової тата і Пазі Михальської брата]. Аж потім – попускали. І тато мої там були в тотій тюрмі. То, кажуть: «прийшов до них [тюрми], а били там людей, катували». А тата дуже не били, не брали на той допит, бо не було чєсу. Бо людей там було досить [багато], ‑ і потім їм [енкаведистам] прийшло якесь таке [розпорядження], шоб випустити. Повипускали.

Тато повідали: «Прийшов [з допиту] до нас [в камеру] такий побитий, бідний – нещасний: "Йой, сховайте мі. Йой, закрийти мене". Ледве живий. Де ж ми його сховаєм, то [камера]. Я дивлюсі, ‑ тато кажуть, ‑ йой, лежить вже неживий».

Того Буськового замордували так самож. Він коло Гевяка сидів [жив], Буськова Гануська, Каська там жили, і той, що його замордували, забула’м, як його звали.

Коли тато був в Тюрмі, тоді летєт ті [облавники] дивитисі, чи пройшов хто до хати. А я в стодолі стєгаю сіна зі стриха ‑ корові. А я була бахурка, прибігла від сестри. А мама – там. Між тими облавниками був такий малий, циган, так людей бив. Він прилетів, злапав мене за косу, стєг [з драбини]: «Де тато, де мама?» І мене до стовпа [потилицею] ‑ лусь, лусь, лусь. Не пам'ятаю, що зі мною було. Я’м сі не пам'ятала. Припам’ятала’мсі, вже як мама коло мене були, і сусіди були, і води налєли повно. Був мене чисто приморочив. Той циган – то чуже було, такий недорослий. Злапати бахурку, же тєгне якесь сіно, і товчи головов до стовпа. Сестра моя Ганусє була в хаті, а він: «А де тової веші». Вона каже: «Я не маю вешів». (А ми лахи прикопували. Не знаю, чо так робили.) А він – за ґвер і до хати. Він її бевхнув [прикладом по хребті], а вона – тікати. Вона була в Кінци віддана. Він – за нев. Вона поміж хати, поміж хати – втікла в Бундзів діл, і в тім Бундзовім долі десь сховаласі. То він злапав Баґанчову Гануську, то так її збив, на квасне япко. Він видів, що то не та, але вона му попала під руки. Він те мав до неї ніякого, ‑ за що ти бабу б’єш. Баґанчова Гануська тутво на горі жила. То такі були кати. Такі були трудні часи.

А як Сенька били. Злапали його, ‑ сховасі до ями: був викопав си яму (тодий копали ямки і там сі ховали). Тоді фронт переходив. я пам'ятаю, що їхав трактор [танк], відти від фіґури [памятник в Комарні], з Гори (з Комарна), городами, попід цвинтар і – без ту нашу криївку, де викопали ховатисі нам. І ми всі були в тій ямі. І той танок перейшов через ту нашу яму, і нічого нам не було. Ми там помолилисі. То танок був ‑ таке з тими рисами [траками] катульилосі. Чи то малий страх був, най Бог боронить.

Ґацикова Касє на городі щось робила, і пізнала громенського: «Яцю мій, Яцю, та то ти». Він ї як дав «Яцьи», то злупив ї, шо ледве додому [привели]. Яцьо – поляк був. Ту жив Василишин, його жінка була з польського роду, мала якусь там родину в Грімні, і так знала, що то Яцьо, він ту приходив, той цілий Єцьо. А Кася – то вже дочка тої жінки [що її мама з польського роду]. І вона: «Яцю…». А він ї дав «Яцє», ‑ не хтів жеби вона впізнавала, що то поляк, що то не облавник. А він сі був до облавників причепив. І хтів українців лупити в Гороженні. . 

Чи би москалі знали, де був хлопец [в патизанах], якби були свої не повповідали.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Мої мами сестра Марина, Мозолик писалася. Дідо був українець і мама українка. А віддалася за поляка. Поки дідо жив, то вони справляли українські свята – Різдвяні, Великодні. А як дідо помер – він її сказав ладитися на польські свята, вони борше. А вона не хтіла. Каже: я не буду на єдні і другі ладила. Вона пекла, но не ладилася. Він її [всі страви] – побив, повикидував. Потім поїхав. Дівчина [їх дочка] сі віддала Під Фільварок. Він ще два хлопці мав – поїхав в Польщу. Через два роки вона поїхала за ним до Польщі.

Я пішла до Грімна, до цьотки. А ті хлопці: одеон тодишний, що наш Дмитро. А єден – чи молодший, чи старший. А я сі вбрала у вишиту сорочку, в запаску, як то сі вбирали дівчата. Він мене взьив гуляти. Яким він називався. Анилька каже: чо ти сі брала в вишиту сорочку. Ти йшла до Грімна. А то фамілія. Каже: треба було вбиратисі інакше, не в вишите, бо Грімно дуже не взнавало вишите. Я кажу: як другий раз піду, то буду сі вбирати інакше.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Москалі забрали з лісу 16 баньок топленого масла. Забрали, поклали по вісім баньок на дві фіри, [Кохманову і Михасьову], і заставили нас – мене і Ганю Михасьову везти до Комарна. Ми косили сіно коло Палаників.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Гриць Іванків був війтом. Він жив в тій хаті, що належала парафіяльній громаді, де жив священник на Тамтім Боці. Відрікся від хати, втік до Львова. Після його смерті дружина записала хату на Янишина. [Він опікувався громадською хатою].

Роботи в Німеччині

Бокало (Матвіїв) Пелагея Дмитрівна: Вся наша родина була вивезена до Німеччини. Коли ми були у Франції. Там було багато поляків. Коли поляки довідалися, що ту дієсі, то між українцями і поляками стала тагі війна. Поляки вбивали українців. Викидали з вікон [багатоповерхових] будинків. Там де ми були, поляки зв’язали двох дівчат, українок за коси і одну викинули через вікно. Так вони впали через віко, забилися.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Моя сестра Парус Анна Івнівна, 1926 року народження була вивежена до Німеччини. Вона доглядала дітей. Батьки - бавури повмирали, а вона з тими дітьми лишилася. Потім ті діти її не відпустили. Казали: ви нас виховали, - лишайтеся з нами.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Мене також брали до Німеччини. Мене і Струкову Анну тримали в Городку, - гет-гет за Бучалами. Стукова Анна була віддана за Стукового Миколу. Вонга жила – де Прадідів Микола. Ми – ще дівчата. Нас везли в Німеччину. А якийсь поліцай нас стеріг. Потім лишив нам валізку і каже: Я зара прийду. А я кажу: Ганю, тікаймо. «А я не знаю дороги». Кажу: «як я хочу тікати, то тікаймо». «А кудий ?». «Кудий небуть». І ми втікли, дійшли до Комарна. Просимся на ніч, бо вже вечір. А попали до поляків. Кажу, - Ганно ти не бзивайсі, я буду сама казала. «А звідки ви». «З Грімна». Ніби поляки. Я – Ангелина, вона Анна – польські імена. «Чи ви нас переночуєте». Жінка постелила нам на підлозі, дала нам накритисі. А десь так пізніше – вже вночи – приходить син. По-польськи говорить до мами. Мама давала йому вечеряти. Пішов до другої хати, не чула, що він говорив. Ми до раня переночували, подьикували, пішли додому.

Прийшли до дому, а мама – плаче. А тато каже: як казав, що Анилька, ніж розвиднить – буде вдома.

На Бучалах дуло буже багато поляків, вони завертали тих людей, що тікали. Таке саме – Грімно.

Імена учасників Опору

Стецишин Григорій Григорович

Стецишин Григорій Григорович, уроджененць Горожанни Великої. Селянин, госодар. Мешкав в крайній хаті при долинці За Двором. Учасник УПА. Припускають, що після закінчення збройного опору УПА переїхав у Грузію і Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна:

Стецишин Григорій Григорович був в партизанці. Жив напроти. [Коли москалі вже дуже притиснули партизан], коли всьо тікало, хто де міг, - прийшов прощатися. Каже: «йду, я вже більше не вернуся. Навіть, якби був живий».

Стецишини Федько Васильович

Стецишин Федько (1904-1939) – батько двох донечок – Марисі й Олюньки. Арештований в 1939 році невдовзі після приходу Червоної армії. Пропав безвісті.

Стецишин Іван, рідний брат Федька, молодий господар, мав дочку. Закатований в тюрмі в Комарні у червні 1941 році.

База данных "Польские заключенные воркутинских лагерей": Стецишин Федір Васильович народився 1904 року в Дрогобицькій області, Комаринівському ройоні, українець. Проживав в Дрогобицькій області, Комаринівському районі. Засуджений комарнівським судом 7 квітня 1940 року за статтею 196. Вирок: 2 роки виправно-трудових робіт.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [До Стецишина Федька (****-1939)] прийшли [з сільради москалі]. То було в 1939 році, «Ти маєш пістолет» (з польських часів). «Віддавай». «Ходи з нами на сільраду». Пішов і більше не вернувся. Пропав безвісті. Діти: Марися, вийшла заміж за Кавалка. Олюнька, вийшла заміж за Райського. Дружина називалася Наталка, з дому – також Стецишин [?]. Рідний брат Стецишина Івана, замордованого в Комарні 1941 року.

Стецишин Іван Васильович

Стецишин Іван Васильвич – рідний брат Стецишиного Федька Васильвича (1904-1939). Учасник УПА. Загинув мученицькою смертю.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Стецишин Іван з 1924 року, був в УПА. Мав дочку. Що з ним сталося – невідомо.

Макар Микола Іванович

Стецишин Наталія Іванівна: Брат мами називався Макар Микола Іванович. Його тоже [замордували]. Незнати де. Взьили [і пропав]. Мами рідний брат. Він був або з 1914, або з 1915 року. Його тато (мій дідо) – Макар Іван Олексійович. А мама мої мами Марія називалася, вона з родини Тебінків (рідна сестра Тебінки, що загинув [в Семенівці] на фронті в першу світову війну, його жінка з роду Стецишин).

Наталка - дочка Макара Миколи – роджена з 1940 року. А її тато пропав, тоді, як ті кубики возили. Вдома [його арештували], того не пам’ятаю. Чи його засудили, що він не вивіз [норми кубіків]. Не знаю. Його так десь так [замордували], бо, казали: «возив, возив», а потім – надїхали, взьили і засудили.

Дочка Наталя – тепер фаміля Дмитрів, а борше Макар була. Мама Наталі – з Кольонії, Паучок Татьяна, з 1920 року, сестра Паучка Влотка, і там ще другі брати були.

Дмитрів (Макар) Наталія Миколаївна: Тата арештували десь коло дому. Тато називався Макар Микола, з 1916 року. Я ще була зовсім маленька. Тата були забрали на війну, як воювали рускі з німціма. Він був на війні. Прийшов звідтам ранений. Коли він вернувся, йому сказали, що його пів року до ніякої роботи не мають чіпати. А, но вій прийшов, зараз сі вчепили, щоб він кубіки возив. Я то знаю з розповідей. Ну й він возив кубіки. І так старався ті кубіки вивезти. Вивіз їх. А прийшов так як старшій, забрав його документи, що вони йому давали за кубіки. Забрав, так було підстроєно. І поїхав до Львова. А тата [забрали, і] мав бути суд. Документів не було. То негоден було себе обстояти, то й би тепер не обстояв. [Тато] говорут, що [документи] забрав такий-то. Вони на то не дивилисі. Чи є документа, чи нема. Взьили, засудили. Звернули, що він був «дуже богач великий». Що в нього були сівалки. Що він «експлуатував народ». На то нічо-ого не було. Як то люди наробилися по самі вуха, то вони за то взьили засудили.

Він довго не побув. Одно, - в нього було здоровльи не дуже важне. А друге, повідали, ті що їх засудили. Він дуже, - як то людина [бере до серця], що її несправедливо засудили. І на війні був, і ранений, і ви-и-ивіз [кубіки], намордувався, і ту його ше засудили, і його ше пришили йому, що такий куркуль, що те таке і не сяке. Такі були справи.

Діто мій Макар Іван з 1878 року, баба – Марія, Тебінка з дому. В тата була сестра – Пелагія, її казали Вихованкова. Її чоловік також пропав, невідомо, як. Забрали і невідомо, де подівсі. З під хати забрали. Лишилася дочка – також Наталя звеся. То було страшне життя.

Тата були завезли в Іркутськ. Звітам прийшов останній лист. Везли дальше. З Іркутська до нас лист прийшов з лікарні. Він сам не писав, було видно, що то писано від тата. Він всьо розпитував, за мене, за маму. І ще написав, щоб мені кривди не робити. І, - що він там в лікарні. Якби так – нині, хтось би поїхав. А тоді, що – грошей не було. А то було [ще далеко] за Іркутськом. Там він був, де Монголія [починається]. Бо писав листи, що винр ходять в сітах, бо там дуже так шараши різна, що в сітках ходять, і рукавиці на руках, що інакше не можна ходити. Так там шаранча. Ті листи ми довго тримали. То було писано олівцем. Так постиралося, що й не було видно, що там написано.

Кубіки тато возив з нашого лісу. Ще такі дороги були нездалі. То було таке болотьи-и. Возили до Комарна. Тато мав коні.

Дмитрів Володимир Гратович: [Макар Микола] мав вивезти 50 кубів, а вивіз 35. Він вернувся з фронту ранений, контужений. [Його ранило] в Берліні, чи під Берліном. Михайла Лопачака тато, Петро (поштар) і тато [Макар Микола] моєї жінки [Макар (Дмитрів) Наталія Миколаївна] разом служили в одній частині. Лопачак тоді втратив руку, а Макар (дід Ольги), був ранений і контужений. Мав військові нагороди. Вернувся з ними з фронту. Його не мали судити, його не було чого судити, бо [він не був зобовязаний вивозити кубіки]. Але його підставили, знаєш, як то «дружба». Потім до того невивеженого лісу додали ще йому «багатство», «використання робочої сили», котрої він не використовував, бо він, по-перше, не був господар, господар був його тато, він не мав на собі нічого, ніяких там маєтків, ні господарки, ні нічого. Але – «куби» ! Його підставили, йому пришили все, і свідчили, що він «використовував найману робочу силу».  

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Я з Наталкою носила до Львова продавати яблука. Наталя була дуже молоденька. Та й не вміла, ні торгуватися, ні нічого. Я їй казала: «стань, коло мене, дивися, як я продаю, і ти так роби».

Дмитрів (Макар) Наталія Миколаївна: Ми з твоєю мамою продавали яблука у Львові. Стояли на дорозі коло базару. Я ще так дивилася на неї – вона сама з такими малими дітьми.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Макар Микола Іванович] – Тецьки (Паучок з дому) чоловік. Він мав троха більше поля, казали «був багач». А він страшно працював. Дуже-дуже працьовитий був. Сіяв зерно і в Комарні продавав.

…Тілько оженився, народилася одна донька, Наталка (вийшла заміж за Дмитріва – брата Пазі, Ольга Дмитрів [з твого каласу] - її дочка).

…Арештували, не написав ані одного слова. Пропав незнати де. Його жінка – Тецька лишилася з одним немовлям. І влади не чіпав, родина боялася большевиків. Та не вбоялася.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Вікторки родич – глухо-німий, жив при нашій дорозі, як дорога сходить наділ. [Він вночі не зупинився на крик облавників. Його вбили в фіртці з подвір’я на город ?].

Курка Іван

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Курка Іван. Рідний брат мами Марії Каніковської (по чоловікові - Саґан). Учасник УПА. Був засуджений. Вернувся.

Дуфанець

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: [В Горожанні жили] Микола Дуфанець (старший) і Тарас Дуфанець (він був з 1924 року). Тарас був на роботах в Німеччині. Що з ними потім сталося – не знаю. [Вони мали брата]. Москалі гнали за братом. Він тікав в поле, за ним стріляли. Всі думали, що він загинув. Їхніх тата і маму вивезли в Сибір.

Гриніви Олюнька, Олекса і Стефан

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Гринів Ганна, дружина Гриніва Миколи] була арештована. Її побили в тюрмі в Комарно, випустили. Чоловікову маму [маму Миколи Гриніва], сестру Олюньку і братів Олексу й Стефана вивезли в Сибір.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: [Гринів] Стефан, йому казати Писарів, був в УПА, вивежений в Сибір. Родину вивезли, не знаю, що з ним сталося.

Гуменний Михайло Олексійович

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Михайло не був в УПА. Його арештували і засудили на 10 років. Був [в тюрмі] був разом зі Свинаром. Його вивезли у Воркуту. Як вернувся – купив хату в Нікополі. Його діти – син Михайло [він ріс коло цьоці в Горожанні]  і дочка, що вийшла заміж за Андрія Каніковського.

Вовк

Паньчишин Богдан: [Коли наша хата згоріла, ми жили] троха у Вовка, їх були вивезли.

Дмитрів

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Дмитрів, – дідо дівчат Дмитрівих по татові, він був на війні. Вернувся з війни. Москаль Кардашевський (який був в селі) попросив в нього меду. Дмирів сказав: «Я не маю меду». Дмитрів мав пасіку. «Ти пожалієш», – відповів Кардашевський. …Дмитріва арештували, сидів в тюрмі, вернувся і незадовго помер.

Москаль зробив донос, бо чоловік не дав меду. Він міг направду не мати меду. Мав пасіку, а меду в той час не було. З тюрми вернувся дуже слабий. Той Дмитрів – тато Дмитріва Ілька, батька дівчат, що жили на Тамтім Боці. Прийшли до їхньої хати облавники. Питають: «де Гілько». «Спить на стриху на сіні». Гілько 1928 року народження. Його забрали до Комарна. А там – тато. «Сину, а ти чого тут». «А хіба я знаю». Всіх з тюрми з Комарна перевели до Дрогобича. Вистроїли. Хтось крикнув: «сину, тікай звідси». [Ілько] кинувся тікати в сторону, де стояли люди, вони прийшли зустрітися з ув’язненими рідними. В Ілька стріляли, але, видно не хотіли в нього поцілити. Дальше – між люди, втікав бігом. Полем з Дрогобича добіг до Комарна. Падав без сили в полю відпочивати. Сховався в криївці на полю коло Горожанни. Вдома вже був обшук. Переховувався якийсь час.

Кардашевський вів репетиції вистав до 1950 року. Потім вистави вів Бокало Іван. Мене на репетиції Кардашевського не пустила бабуся. Я бабусі розказала, що він говорить на репетиціях, бабуся сказала більше на них не йти.

Антонів

Антонів – учасник Опору, засуджений. В Сибру одружився з дівчиною-односнельчанокою, з родини, на яку казали Огидиниші. Антонів з дружиною повернулося додому, побудували хату неподалік школи.

Мойсей

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Мойсей – тато Левкової тещі. Був засуджений на 25 років.

Фалюта

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Фалюту арештували, коли йому було 17 років.

Косак (Парус) Наталія Василівна (Татаринів): Фалюта Осип був в УПА. Його взяли, а родину вивезли. Фалюта був з нами в Челябінську. Потім нас троха порозкидали, ми разом не були. Фалютового брата, що був жонатий до Горожанни, ще й там в Сибіру засудили. Він скаржився, що йому так тяжко. Хтось доніс і засудили. Він мав щось 16 літ.

І чоловік мій був вивежений. Він з Добромиля, з Хирова. Тато бандерівець був. Тата вбили. Потім маму з дітьми вивезли. Вернулися - хто куда. А ми вернулися до свої хати. Купили свою хату.

Хамуляк Микола

Хамуляк Микола – активіст громадського життя Горожанни перед першою світовою війною. Закінчив гімназію у Львові. Під час російської окупації був затриманий царською владою і вивежений до Києва як політичний заручник. В Києві захворів туберкульозом. Після закінчення першої світової війни повернувся, жив у Щирці, невдовзі помер. Похований у Щирці.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Хамуляк Микола] вчився у Львові за Австрії у гімназії. Під час першої світової війни [коли прийшли російські війська] москалі його взяли у заложники і вивезли до Києва. Там захворів на туберкульоз легень. Вернувся з Києва до Щирця і незадовго помер. Він - стрик Саверка Хамуляка.

Хамуляк Микола був досвічений, сильний волею, інтелігент. Високий, привітний. В останньому листі (1917 р.) до колишньої своєї нареченої писав (про хлопця, за якого вона виходила заміж: «Як він тебе варта, то виходи. …Я хворий».

Даниловський Михайло Іванович

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Даниловський Нестор жив на Смикові. Загинув в бою на Смикові. В УПА був його брат Михайло [?].

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Даниловський Михайло Іванович] – рідний брат Даниловського Івана. Його син – Зеновій.

Гуменна Євдоха

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Євдоха – родичка Гуменних з Татаринова. Жила по сусідстві з Гнатиськом. В неї бабуся жила на квартирі в 1918-19 роках, коли там вчителювала. Вивежена разом з Фалютою. [Коли вернулася з Сибіру] приїжджала до бабусі і бабусиної мами, то вже було за нашої пам’яті.

Добровольська Дарка

Добровольська Дарка – дочка Добровольського Ананія, власника фермерського господарства у Великій Горожанні. За Польщі працювала вихователькою в дитячому садочку у В.Горожанні. Активна учасниця культурного і просвітницького руху в міжвоєнний період. Зазнала переслідувань радянського режиму. Жила в Комарно.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Добровольську Дарку] арештували. [Вона вдавала, що є психічно хворою], її дали до психлікарні. [Вона розказувала]: «Як слаба, то слаба, – співаю пісні січових стрільців. Принесли червоний коц, а я в крик, – дайте мені інший. Дали синій, сиджу тихо. Дали жовтий – тихо. Хочуть дати червоний – кричу.

Дарка – похресниця нашої бабусі, потім вона жила в Комарні на Горі, справа [як їхати до Комарна].

Притула Саверин Стефанович: Добровольський Ананько приїжджав, був в селі. Ми тоді на колгоспі з жінков робили. Він з жінкою приїжджав, з Канади. Він вступав до сусідів. Син приїжджав, а дочка – Дарця в Комарні на Горі жила.

Стасів Стефан

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Стасів Стефан купив дзвін у Великі Горожанні. Мав 76 моргів поля, найбільше у Великій Горожанні. Чотири брати Стасіви мали по 50-60 моргів поля. Їхня родина з Гумінця.

Сина Стасіва Стефана убили поляки, під час бійки. Парубки били, били його він дув кволий, хворий. Так хворого побили і він від побоїв помер.

[Коли прийшли москалі] – лишив все, переховувався в дочки в Комарні. Похований в гробівці коло церкви [у Великій Горожанні].

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: На Кольонії сидів Стасів Михайло, син Стасів Стефана. Стасіва Михайла поляки забили.

Стріжак Михайло Миколайович

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Стріжак Михайло Миколайович (1907-1945)] загинув під час бою на Смикові. Чи навмисне його застрілили, чи випадкова куля влучила. Жив на [Новій] Кольонії, що була коло німецького цвинтаря. Залишилися діти Мар’ян, Стефка, ще одна їхня сестра (жила в Миколаєві) і брат. Мама з дітьми дуже бідувала, маленька була, худенька. Їздила з молоком до Миколаєва.

Лозинський Лев Іванович

Лозинський Лев Іванович – учитель. Разом з Дружиною Марією Орестівною тривалий час працював у Великій Горожанні. Марія Орестівна – перша учителька укладача цих спогадів. Лев Іванович - учасник Визвольних Змагань. Уродженець Львова. Щоб вступити до УСС змінив у документах дату свого народження. Під час приходу большевиків був арештований і засланий у трудову колонію в Казахстані. Розповідав, бувало, на уроці, коли він писав на дошці, «вихованці колонії» кидали в нього ножем. Ніж застрявав у шкільній дошці.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Лев Іванович Лозинський відбував заслання разом з Йосифом Сліпим.

З розповіді Лозинського Лева Івановича: Йосип Сліпий був такий лагідний. Його так кривдили, знущалися над ним, а він все терпеливо зносив. Били його, а він всьо терпеливо зносив.

Леся Мартинів Миколаївна

Гнить (Мартинів) Мирослава Миколаївна (1935 р.н.): Сестра називалася Леся. Леся Мартинів Миколаївна, 1928 року народження. З якого місяця – не знаємо. Ми багато дечого про сестру не знаємо. Народилася у Горожанні.

Леся була зв’язковою. Працювала в Підпіллю. Дуже багато допомагала хлопцям [партизанам, підпільникам]. На той час [як прийшли москалі, 1939 рік], вона вчилася в сільськогосподарському інституті. Була студенткою, вчилася у Львові. Завше, пригадую, приходжала на вакації додому до Горожанни, і мама їздила туда – возила провіянти. Але вона вчилася. То було за німців. Пригадаю, як мама возила її передачу, німці від мами ту передачу відібрали і мама дуже плакала.

Там, де Леся вчилася, була утворена Організація [Українських Націоналістів], в тім сільськогосподарськім інституті, як би його тепер назвати. Сестра була членом Організації.

Коли приїжджала додому – з собою брала підручники і вдома вчилася. І батьки весь час готували передачу, бо дочка – студентка.

Як пішли наші хлопці у Підпілля, тоді вона почала з ними працювати. Була зв’язковою і виконувала завдання. Привозила для них лікарства, і привозила для них так якби – одежу. Зелені воєнні ґімнастьорки, чи як їх називають.

Від мене, від дитини то ще й ховали, при мені про то не говорилося.

Пізніше вона ходила в ліс, передавала то. Носила їм такі речі.

Ми не знаємо, що з сестрою сталося. Коли Лесі не стало, нас тут не було, ми були на Сибіру. Леся загинула в той час, як ми були на Сибіру. Не знаємо нічого, ні де, ні як. …Знаємо одне, що прийшли, забрали з хати, що вона попрощалася з родиною, бо вона була в родини, підпільно переховувалася. Що далі сталося – не знаємо.

Так її життя скінчилося – що ми не знаємо, що з нею. Леся була великий борець, вона була справжній герой і патріот. Леся віддала життя за Україну.

Марійка Стецишин – то близька товаришка Лесі. Вони товаришували. Леся приїжджала зі Львова, марійка тут жила. Потім Марійка вчителювала в школі.

…Мама моя вернулася з Сибіру сліпою, не бачила на очі. Сліпу маму її сестра Марія притулила до себе у Львові. Мамина сестра [Карпа (Побігушка)] Марія [Дмитрівна] також з Грожанни. А тато не мав де подітися, пенсії не мав. То був 1959 рік. Тата нігде не ніхто не хотів брати на роботу. Видворювали, де тільки прийшов. Кричали – що то є «зрадники». Татові запропонували в Донецьк. Тато поїхав в Донецьк і там працював малярем. Довший час. Наша хата – була на перехрестю. Межувала з Попівщиною. Ще тоді в нас був священник о. Качмар. І сусіди – Бей, Побігушки, Ташаки. Наша хата була на розі. Нас як вивезли, тоді внизу коло нас побудувалися переселенці, [вивезені з Польщі]. А там, де вони побудувалися, то колись була ділянка Попівщина. Там нічного не було побудовано. Там, де тепер вода, де то озеро, та була криниця, - то всьо – пустка була. Травою заросло, така була долинка гарна. Тільки наша хата була крайня. А далі тут – Хомини. Наша хата була крайня.

На місці нашої хати – Романишині з Кольонії, то мамина сестра вийшла за Романишина. Я дуже мало знаю тих, переселенців, що коло нас побудувалися, бо як нас в 1947 році вивезли, і більше ми нічого не знаємо. Були на Сибіру з 1947 п 59 рік.  І я багато чого не знаю. А сусіди побудувалися, як нас вивезли.

Потім, як батьки вернулися, передали хату на родину рідної маминої сестри, Романишиної.

Ольга, Володимира Гриніва мама в нас жила. Вона була забрана німцями до Німеччини, батьків не було, і після цього, як німці відступили, прийшли москалі, - вона вернулася в Україну і в нас весь час жила. І нас як вивезли, то її, то її не мали права вивозити, бо вона з дальшої родини. То вона залишилася на тій хаті. На тій хаті вона ще жила кілька років, три, чи більше і потім вийшла заміж за Гриніва, де вони тепер живуть.

Мене і батька вивезли, матері з нами не було, ховалася. Бідна мама ще жила років три чи чотири, - так по родині скривалася, але ще якось і працювала. На землі працювала, вирощувала городину і навіть контиґент здавала. Її поки-що не рухали. Навіть дивно, що її зразу не рухали. Аж потім, як ми з татом вернулися, тата заарештували, тоді і маму забрали. Їх повторно другий раз вивезли в Сибір. То десь був рік 1949. 

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Мартинів Леся [має родину, котра] з Підліса походить.

Проць Тимофій Іванович: Маримова Леська була така гарна дівка, грамотна. Вона була з мого року, я з нев до школи ходив. Їх було дві сестрі, молодша сестра у Львові. Їм казали Падайові. Її мама з Кьольонії. Вона мала родину Під-Лісом. 

Паньків Іван Онуфрійович: Мартинові жили тут-во, де Федь хату поставив, на перехрестю за Попівщиною. Там хата була невеличка. Там Ольга була, і сестра Ольжича [Мирослава]. Вони мали фамілію ПідЛісом, Марися називалася, а ту її сестри жили. Їх було, здається, три сестрі. Зося Монастирська і Ольга, Гриніва жінка, - то родина до них.

Мартинів Микола Михайлович

Гнить (Мартинів) Мирослава Миколаївна (1935 р.н.): Тато – Мартинів Микола Михайлович, 1904 року.

Мамине дівоче прізвище – Побігушка, Парасковія Дмитрівна, 1900 року. Мама померла в 1979 році, тато – незадовго то тім. Коли другий раз вернулися з Сибіру – ми жили у Львові.

Перший раз тата зі мною вивезли в 1947 році. Пригадую, що [облавники] прийшли рано. Дуже рано. Я збиралася до школи. Тато на господарстві порався. Всі повставали дуже рано. Чуємо – наш собака дуже чогось гавкає. Значить, чужі йдуть. Дивимсі – йдуть ті. Воєнні, було їх більше. Пиставилисі. Сказали до тата, чого вони прийшли, як і що. Сказали нам збиратися. Що нас будуть вивозити. …І плач, і все на світі. …То була Челябінська область, Мижилінський район, шахтарське поселення. Шахта номер 19. Тато працював там на шахті. На тій шахті такі були побудовані бараки, і навіть були будинки. В них жили інакші поселенці. Навіть німецькі були поселення. Дальше було таке сільське населення. А ту, де нас привезли – було багато великих бараків. Нас поселили в ті бараки. Там на тім Сибіру пережили страшне. І голод, і всякі страхіття, що не можу навіть згадувати.

Другий раз мене вже не вивезли. Я вже переховувалася. Вивезли батька і маму. Так вони мучилися на тій каторзі до 59 року. За що – за Правду. За своє, рідне.

З Горожанни багато було людей. Були Любуські, ціла родина, - мама і дві дочки. Одна називалася Стефа, вона пізніше там померла. Друга дочка – Налалія. І син, найстарший, - Богдан. Один їх син, наймолодший - Михайло, лишився в Горожанні. Той якось, не знаю як був вивежений.

Потім Любуськові вернулися, як було помилування в якомусь-то році. Вони приїхали, то я, пригадую, вже без Стефи. Стефа там померла. Вона хворіла, і вже без матері вернулися. Лише брат і сестра.

Були таж разом з нами, сусіди по бараку, родина з Підліса. Вони на полі мешкали. Мама, дві дочки, не можу пригадати, як було їх прізвище.

Не лише забулося, з людьми, з моєю мамою багато таїн пішло та Той Світ. 

Отець Качмар Стефан Стефанович

Отець Качмар був парохом Великої Горожанни під час війни, у найтяжчі роки, за Польщі, під час приходу москалів в 1939 році, всю війну, і - до смерті незадовго після повернення радянської влади. Йому випало втішати безрадісну паству в той час, коли втішати людей не були чим дочасним, родинним. Лише Словом Божим Отець Качмар прагнув повернути людям радість у серце. Скріпити їх у нестерпних стражданнях.

Отець Качмар помер від смертальної рани, отримакної від далекого рушничного постілу в полі. Пізньої зими, сніги вже почили топитися, Отець віз полем мішки зерна, молоти до млина. …Пораненного привезли додому, на Попівщину. Рана була смертельною.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Отець Качмар був священиком у Великі Грожанні. Дата народження 1893-4 рік. Похований у Горожанні коло церкви. На могилі є фотографія.

Їхав з паламарем Паньківим до млина в Гонятичах. То було перед зимовим празником. В полі далекий вистріл з кущів ранив його. Паламар Паньків з раненим отцем Качмарем вернулися до Горожанни. Священник довго хворів, потім помер. Був священником за Польщі, до смерті в 1946 році. Мав два сини і одну доньку.

На місце пороха отця Качмара прийшов його тесть – старенький отець Грицик. Він похований коло церкви у В. Горожанні, недалеко від гробівця Стасів Стефана.

Чотири повстанці у криївці в лісі

Стецишин Омелян Григорович (1920-1945), Паук Осип Миколайович (1923-1945), Ковальський Йосиф (1923-1945), Стрільбицький Ярослав (*-1945)

Паук Осип Миколайович (Ковальський Йосиф)

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Паук Йосиф ходив зі мною до школи. Він був з 1923 року. Памятаю, як ми його прозивали в школі, дражнили: […].

Паньків (Паук) Наталя Миколаївна: [Осип] був мій рідний брат. Він називався Паук Осип, його всі називали Йосиф. Вдома рідні кликали Осип, так він називався. Паук Осип Миколайович, з 1923 року. [Родину Осипа називали прізвищем «Ковальські», тому Осипа також називали Ковальський Йосиф].

То було в 1945 році. Побили їх в лісі. Він вийшов з криївки. Як в нього стрілили він впав, і лежав на пни. Бабця дуже плакали. Бо ту [якраз в той час ] в нас ті облавники [були] і оден каже: «але “бандера” красивий вбитий, той волос – мов золотий, розпростерсі на пеньку». А бабцьи відразу зачили плакати. Ту в нашій хаті то було. Облавники не знали, що [той вбитий хлопець] звідси, вони сі так виговорили. Він звідси – ми в тій хаті жили. Осипа поховали в Татаринові, звідси його там завезла [його наречена].

Такий молодий. Та багато такого цвіту пішло. І [Омелян Стецишин], брат Юліана Григоровича пішов. Омелян і Осип були разом в тій криївці.

Наш тато називався Микола, він був з другого [1902] року. Мама – Анастасія, з 1903 року. З дому Паук писалася, з Новосілки. Я наймолодша, я то лише від бабці знаю. Тато мій Михальський писався, Михальський Микола Дмитрович. Я на маминій фамілії стою, і мій брат [також]. Мама – Паук Анастасія Пилипівна. То – що мені бабця розказувала. Я не жила з родичами. Моя мама з татом поїхали там [у Францію] заробляти на поле. Тато був найстарший в мої бабці, тут-во, де я коло бабці росла. Бабця моя – то була татова мама. А маминих родичів дуже скоро десь там побили, в ямі. Не знаю, скілько мама років мала, - ще була [тоді] мала. [Як її батьків убили в криївці], - того не знаю. [В моїх батьків] був [мій] брат [Осип], я, наймолодша, і ще була середуща сестра, вона маленьков померла. Мала дві неділі, чи скількись.

Поїхала моя мама [у Францію на заробітки]. Цьоця Текля – татова рідна сестра стягнула тата і маму в ту Францію. Я там родилася, у Франції. Мене тут привезли, до бабці. Так я в бабці росла. Поїхали на то поле заробляти. Колись так люди їхали. Тато був в Німеччині, і в Франції. Тато так поїхав, і задля того і мама поїхала: поле купувати. Бо так купували поле. І всьо пішло нічим. Таке було. А діти – лишили бабці. Таке життя і моє було, коло бабці. Було шестеро в бабці дітей. Мій тато – найстарший, потому – Ілько Михальський – рідний брат мого тата, він другий [син] в бабці. Я з Миколою Михальським – дворідна, його тато і мій тато – то рідні братя були. 

Йосифцьо тут народився, в Горожанні. Він багато старший за мене, з 1923 року, а я – з 1938 року. Осип не був у Франції, він тут був з бабцею. Він тут був, і в такі молоденькі роки пішов в то [Підпілля], що він з такими молоденькими хлопцями по лісі блукав.

Бабця пережила. Каже, та Йосифцю – треба молоти. Колись: млинець -  треба молоти. А Йосифцьо вдень спав, а вночи бідний блукав. А вдень виліз, на пєцу та й спав. А бабця взьили палиці - та Йосифцьи, що не слухає їх. А він каже: «бабцю, як би с-те не бабця, я б показав, як сі б’є». То я від бабці ті слова всі чула. А потім, нарешті: «Йосифцю, та Йосифцю», - та просять [змолоти]. Вони гадали, що він до дівчини ходить. Вони навіть не знали, що він в такім Підпіллю є. Думають, - молодий, не слухає їх, робити не хоче. А він тоді каже їм [що він в Підпіллю]. Бабця тоді вже сі настрашили. То була команда, якщо вже в таке пішов, то мусів виконувати. Бабця вже тодий плакали-плакали і дали си спокій, розуміли вже, що то нічого [не змінить].

Бабця – по татові, називалися Парашка, Параскевія Михальська.

Грабовенський Михайло Стефанович: Дяка [Паньківа Івана] жінки брат Осип – на самий Великдень впав їм бідака. Ми прийшли з пасками, а їх ціла банда – та «лава» йде. На Великдель. По під долини ті – на Комарно. Ще якби був не вискочив. Він вискочив - а вони зараз парнули і все. А хлопці – спаслисі.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Михальського [Ковальського] Йосифа знайшли в лісі – по лахах впізнали. Так вже не годно було пізнати, хто то такий. Забили його в лісі, лежєв і ніхто го не підіймив. То багато-багато з 1923 року таких молодих пішло. То в лісі [у партизанах] багато загинуло.

Хамуляк Софія Василівна: [Тіло убитого] Йосифа Ковальського, пригадую, були привезли сюда. Йосиф загинув в той час, як тоді [облавники викривали криївки].

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Ковасьський Йосиф [Паук Осип] загинув коло криївки в лісі. 14 хлопців [там було], і Омелян [Стецишин]. Йосип лежав збоку коло криївки, догори лицем. Вітер розвівав волосся. Вхід в криївку – то був деревяний короб.

Укладач: Кохман (Паучок) Настя, Головач Амбронія і кілька інших дівчат були на місці, криївки, де загинули хлопці. Їхні тіла вони привезли возом з лісу на цвинтар до В. Горожанни, застеливши віз смеречиною і накривши тіла тим же смерековим гіллям.  

Стецишин Омелян Григорович

Стецишин Мар’ян Олексійович: Тоді в лісі в криївці чотирьох вбили: Стецишина Омеляна, рідного брата Юліана Григоровича, Ковальського Йосифа з Смикова [Паук Осип] і ще Ковальського з-Підліса і в нас був такий за німців поліцист, бо була українська поліця, Стрільбицький. Він не горожінський був. Але був в нас [в селі]. Тоді їх щось сім чоловік української поліції за німців в селі було. Їх у лісі чотирьох вбили в криївці.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Коли Омеляна [Стецишин Омелян Григорович] забили в лісі, Тецька Дубинова так дуже ходіла знати, чи то точно він, любилися вони...  Я робила тоді в лісі, Маликів тато був лісним. Він каже: «Дівчита, я би вам показав, но сі бою», а ну ж ви мене зрадите?». ...Пішла я, пішла Наталька Ладного, Марися Ґреськова, і Тецька, ‑ нас штири. І сам лісний. А то в такій смеречині, просто Мартима була криївка. І ту криївку, певно, ґранатами закидали, бо їх повитягали наверха. Та криївка була розкинена. А вони лижєли на верха. Їх лежєло штирох.

Як Тецька впала коло Омеляна – Боже, ми ї ледве відірвали. «Та, Тецька, ходи, бо, – кажем, – смерть ті ту чекає». «Мені, – каже, – всьо їдно». Так що ми ї’ відервали, і вона потрафила вночи їх всьоїх штирох забрати. Відтам забрати до могили [братської могили на цвинтарі у В.Горожанні]. Омелян – рідний брат Стецишина Юліана Григоровича, директора школи.

Там було більше дівчит, нас штирох лісний взєв, – казав, що такі надійні люди. Їх вночі ті дивчита поховали на цвинтарі.

Броня [Головач Амбронія Іванівна] ходила до тої криївки з Натальков [Головач Наталя], Марисі Мацькової сестра. Вона до нас приходила. Броня тодий приходила, Наталька приходила. Перше хлопці, як була маївка, то що день приходили до нас.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Стецишин Омелян Григорович - рідний брат Юліана Григоровича, директора школи, загинув в криївці в лісі, де тепер стоїть Хрест. Було дві криївки. Їх, кажуть, видали зрадники. Облавники прийшли до криївки. Там, в криївці, всі загинули. Чи закидали їх гранатами, чи самі себе убили.

Стрельбіцький

Гнить (Мартинів) Мирослава Миколаївна: Стрельбіцький був близький по Організації. Він не був горожанський. Сестра Леся [Мартимів Леся Миколаївна] була близька зі Стецишиними. Юльком, Марійкою. А Стрельбіцький теж з ними товаришував. Він Ярослав називався. Леся була в Підпіллі, і він був в Підпіллі. Так що вони разом працювали.

Не знаю звідки він родом, але він тут в Городжанні працював на Підпілля. Батьки знали, але мені, дитині, того не говорили. З обличчя його - пригадую. Ростом невисокий. Його батьки були вчителі.

Коли вони загинули – моя мама також їх хоронила. Пригадую, вночі ще з якоюсь жінкою вони на возі, під різям вони їх привезли. І захоронили в тій могилі, де поховані хлопці, котрі загинули на Смикові 9 січня 45 року. Омеляна Стецишина і Стрельбіцького Ярослава моя мама вночі хоронила в Горожанні на цвинтарі. То я пригадую. 

Стецишин Ярослав - Степан

Стецишин Ярослав-Степан – Учасник Опору. Засуджнгий, вивезений в Сибір.

Беген Іван, Беген Михайло

Беген Іван, Беген Павло брати, «денні» учасники Підпілля. Іван Беген засуджений за діяльність Підпіллю, помер в Сибіру. Михайло Беген – засуджений за діяльність в Підпіллю. Після ув’язнення працював в таборах на примусових роботах в Сибіру.

Гевеяк Стефанія Павлівна:Іван Беген на Сибіру далеко – помер. Він тоже ховавсі. Іван - Павла Бегена рідний брат, предидущий. Найстарший з братів був Михайло. Михайло був і на Сибіру, і в тюрмі, різного натерпівся.

Родина Бокала Михайла

Бокало Михайло, сини Іван, Василь, Григорій, Ілько, Микола.

Бокало Михайло Михайлович: Мій тато – Бокало Михайло Михайлович був суджений. В 1946 по 58 статті за «банд-пособнічество», як вони казали. Тато мав 7 років тюрми. Був в тюрмі в Красноярському краї. Тато з Горожанни, а татів тато Михайло – з Колодруб.

Татів рідний брат [Бокало] Іван [Михайлович] вивеженний також за «пособнічество». Вивежений в Красноярський край, Мотиґіно. То його дочка-падчериця – Марися там померла, що про неї згадувала Грабовенька Ангелина. Вона була 32 або 31 року народження. З ним були жінка і двоє дітей. Жінка Параска, син Михайло і дочка Катерина. Михайло там помер. Дочка Катерина, з 1942 року народження.. Вона там вийшла замуж за геолога і з ним перебралася пізніше на його батьківщину - в Краснодарський край, на Кубань. Закінчила педагогічний інститут, пізніше директором школи була. Син Михайло, 1940 року народження, жив в Щирці, помер.

Татів брат Василь був на фронті [в Радянській армії]. Він не був суджений. Вернувся з війни, жив в Гумінці, комірником був в колгості. Сестра Софія [Михайлівна], Зоська, жила в Горожанні. Вийшла заміж за Стручка Григорія.

Татів рідний брат [Бокало] Григорій [Михайлович] був в Службі Безпеки [ОУН]. Його вбили десь в 1949 або 50 році. Точно не знати, як він загинув. Слухи різні ходять. Розказували, що в Копоружі, як на Рудки їхати, навіть могила є. Про нього знаю тільки то, що служив Україні. Загинув.

Ще один татів рідний брат [Бокало] Ілько [Михайлович] був 1927 року народження. Його забрали в [Радянську] армію, готовили на фронті десант. І в Саратові – не відкрився парашут і він вбився. Свідок – Ковалівко з Грімна. Вони разом служили. Він, - Ковалівко з Грімна хоронив там Ілька. …То ще війна йшла. Москалі сюда прийшли в 1944 році, і 1927 рік брали [армії]. І його в 1944 році взяли. Тоді багато хлопців забрали.  

Татів брат [Бокало] Микла [Михайлович], 1929 року народження. Засуджений за «зберігання боєприпасів», на 10 років.

І ще наймолодша сестра Агафія, 1935 року народження, вийшла заміж за Павлюха. 

…Коли Катерина Друга розігнала Січ, козаки звітам розійшлися. А вони селилися при річках. Один сотник на прізвище Головатий – сюда пішов. Поляки позволили і він з козаками тут побудував заїмку. Поставив дім для немощних, калік, старців-козаків. Вони ж оден про одного дбали, ніколи не кидали. Вони тут поженинися. В козака Головатого також були діти. Мій пра-прадід був з Тарташова. Він женився за того Головатого дочку. В них було 19 дітей. Двоє померло, 17 вижило. І звідтам розійшлися. Колодруби було бідненьке село, там поля мало, більше сінокосів. А в лісі всім роботи не дадуть. І вони розійшлися. На Дмитрю, в Гонятичах, четверо тут, в Липицях.

Бокало Іван, Микола, Пелагея

Бокало Михайло Михайлович: Бокало Іван Петрович – двоюрідний брат мого тата [Бокала Михайла Михайловича], і також двоюрідний брат Бокала Івана, батька [Білас (Бокало)] Марії. Він був з 1925 або 1924 року народження. Загинув на початку зими 1944 році. Десь перед Святами, від рук енкаедистів. Він захищав свого сусіда. Сусід – Олекса Терлецький зайшов до Івана Бокала, вони жили через хату. То була зима, перед святами. Коли Олекса Терлецький вертався додому. Він ще не дійшов до свого містка. А на перехресті стояло відділення ЕКВД. Вони до нього почали кричати «стій, стріляти буду». Він не зупинився. Його там пострілом вбили. Скільки там пострілів було - не знаю. Терлецький Олекса був з 1915 чи 16 року. Він не був в Підпіллю. Він випадково попав. Сказали «стой», а він не спинився.

А цей [Бокало Іван Петрович] побачив, що того вбили, виліз на горище, став у вікні і почав стріляти. І положив 12 тих енкаведистів. Видно, йому боєприпаси кінчалися, і тим прибула підмога. Він кинув гранату і вскочив в ту вирву. Тоді почав втікати. Біг по саду, через дорогу, сад минув і туда – на Гуменець, на Щирець. …Босий, в калісонах. Там його з кулемета «дегтяря» дістали. Так він загинув.

Хату підпалили. Хата горіла, мама сховалася під піч. А сестра, Пелагія, – не знаю, де була. Їх потім вишукали і вивезли в Сибір. Мама там померла. Вона вже була старенька. Сестра – Бокало Пелагія була зв’язкова в УПА. Тоді багато дівчат було зв’язковими. Гадзянкова Софія, що живе на Смикові майже в самому кінці, було зв’язкова. Вона мені псевдо мого стрика [Бокало Гринько Михайлович] сказала – Брехун [на тогочасному арго - адвокат].

Бокало Микола Петрович мав сестру Пелагею. Його з мамою і сестрою вивезли, а тата вже на той час не було. Пелагія вернулася з Сибіру, жила в Миколаївській області, мала дві дочки, вже померла. Вийшла заміж, її чоловік був з Рівеньської області. А в Миколаївській області давали переселенцям хати нові, і вони пуда переїхали. Пелагія було з 1927 року народження.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Знаю, що Бокало Микола був в УПА. Він там далі жив, як на Комарівці. Я його жодного разу не бачив, бо то всі ховалися, але чув, що такий був. Його прізвище було Бокало, а казали йому Олійників Гринько.

Бокало Іван Петрович

Бокало Михайло Михайлович: Бокало Іван Петрович, 1923 року народження загинув в бою в кінці 1944 року, тоді, коли енкаведисти вбили Терлецького Олексу.

Бокало Григорій Петрович

Бокало Михайло Михайлович:Бокало Григорій Петрович, 1925 року народження, учасник СБ ОУН, псевдо Брехун. Коли загинув – не знаю. Кажуть, що в бою в Коропужі.

Бей Федір Миколайович

Укладач: На Україні перехрестя доріг вважають місцем особливим, надзвичайним, де зібрані події, накладені одні на одних, схрещені радість і горе людей, що розминалися на них. На роздоріжжях люди вибирали життєві шляхи. Із роздоріжжя починалався путь в далеку чужину, невість життєвих стежок.

Одним перехрестя дорогі згадкамми про дитячі забави на весняних стумочках. Інші не забувають роздоріжжя – місце зустрічі першого кохання. З перехресть матері виглядали у даль за своїми дітьми. На перехрестях партизани прощалися з рідним селом, востаннє йдучи з дому, прощалися з матерями, родиною, сусідами.

Коли Микола Козерема, Микола Хамуляк і Бей зібралися востаннє піти із села, навіки попрощатися з рідним краєм, вони простилися вдома з матерями. Тоді вийшли на перехрестя неподалік своїх хат і церкви, стали в круг, обнялися за плечі, раменами підтримуючи один одного, як водили дзвін коло церкви. Тоді заспівали, заспівали «Ще не вмерла Україна». Голосно, щоб було далеко чути, щоб надовго пам’ятали, як стрілець прощається з рідним домом. І був це такий звичай, так прощалися хлопці з рідним селом.

Закінчивши співати, троє рушили з перехрестя дорогою на схід. Вже були оружні, їх вже чекали у далекій незнаній стороні такі ж партизани, молоді хлопці, які стали в нерівний бій з стократ сильнішим ворогом. З того часу ніхто не знає, що з ними було. Простилися з селом піснею на перехресті, пішли, віддали життя юне, життя за Україну.

Чоловік Стефки (зять Антошки): Тесть мало розказував про брата Федька, боявся. Тільки розказував, що він пішов [з товаришами в Повстанську армію], і більше не вернувся. Тестів брат розказував, як вони прощалися. Ту в хаті. Сиділи за столом. Мама ще казала, ‑ сину, не йди, лишайся. А він казав: «Як я можу лишитися, коли всі йдуть. Всі йдуть і я мушу йти». І з тим попрощався з мамою.

Ще вийшли [з Козеремою Миколою, і Хамуляком Миколою] тут на дорогу, стали на роздоріжжі і заспівли «Ще не вмерла Україна». Йшли дорогою туда в кінець, і ще заспівали… Пішли на Красів. А там – якраз та «черона мітла» замітала. Там десь і загинули.

Пішли, і вже не вернулися. Що ж, якби ми тоді жили, і ми би пішли. Всі йшли, і ми би пішли.

Хамуляк Софія Василівна: Колєґуав з ними [Хамуляком Миколою, Козиремою Миколою, Бабійчаком Дмитром, Дячишиним (Пастівниковим) Петром] Бей [Федір Миколайович], Дмитра старший брат, Антошчиного чоловіка.

Бей Стефінія: Їх тоді трьох пішло. Бей Федько [Миколайович] – татів рідний брат. Тато звавсі Микола, а мама – Христина, з дому Зубатих, вона з Веріжа. Він був старший за тата [Бей Дмитро]. Тато повідав, що як Федько пішов, то він вісімнадцять років мав. Де він пропав – не знати. Тілько на могилі його мат (баби Бабіїхи) написано, що там похований «син Федір», но його нема там поховано,. На Красів йшов Федько Бей, Гринців (Козерема) Микола, і Хамуляк, він також називавсі Микола, Зосі Монастирского брат.

Казала Зося Монастирського, що Федько як заспівав, то він – як соловейко голос мав. Чути його було хто знати де. 

Чоловік Стефки (зять Антошки): Вони тоді на Красів пішли, і так він пропав. [Дружини] тато повідав, що вони як ввечер пішли, більше сі сюда не вернули. Додому більше ніхто не вернувсі. Микола Хамуляків, Зосі Монастирської (Хамулячки) брат.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Бей Федір Миколайович, рідний брат Бея Дмитра, чоловіка [Матвіїв] Антошки. Був в УПА, там загинув.

Притула Саверин Стефанович: Гринців Микола, Бей Федько, Стець Іван і Стефан Стецишин тоді разом йшли.

Хамуляк Микола Васильович

Хамуляк Софія Василівна (1929 р.н.): Хамуляк Микола Василович, з 1923 року. Мама – Ганя, з дому Козерема писаласі, родом звідси, ‑ третя хата. А тато – звідси – з другої хати. Микола, молодий такий [уродливий], нежонатий був.

Ту нараз: одні – [їх] забирают до Німеччини, другі, – [тих] москалі забирают до Росії. Тай й хлопці позбиралисі, казали, же поїдуть десь за границю. Той 23 річник. І десь поїхали, поїхали і більше не вернулисі. То був 23 річник, але були різні, і старші хлопці, і молодші. Деякі з тої компанії вернулисі, ту жили, і вже повмирали. А їх штирох – так пропали. Був з ними [Дячишин Петро ?] Пастівникової [Маруні син ], Маційовський. То було, вже як німці відступили.

Котрі [хлопці з Горожанни попали в підрозділи УПА] під польску границю, ті ше сі повертали, і зара їх москалі полапали. [Серед таких] був Бабіїв Йосиф, Фідів Дмитро. [Коли вони вернулися з Закерзоння] посудили їх були. Відбули ті роки в тюрмі в Сибіру і прибули додому.

Маційовсий Йосиф з ними був, той сі не вернув. Тато називавсі Іван, а мама – Катерина. Іван був [наш] сусід через другу хату, а мама також горожінська була.

Мій брат – Хамуляк Микола. Тато – Василь Хамуляк, мама – Ганя, по чоловіку також Хамуляк, а з роду – Козерема, Анна, називалася, Ганна. Мама родом – тувово, трета хата звідси. А тато з тоїво хати. Ще був брат, Сенько називавсі, з 1923 року, найстарший, і три мої сестри – Катерина, Марія, Ганна (1920-1 р.н.), і я [Софія] тоді.

Брат Микола ту в Горожанні в школі вчився. Він ту [на знимці] ше такий молодий, но вже марний. Микола товаришував з тими всіма хлопцями, що їх нема.

Микола, мій старший брат, той що пропав, вдома вчився, а я напроти сиділа, і всьо з ним сі вчила. Він мені розтолковував, а я скоро то переймала. Мені в першій клясі не було ніц трудно. Я всьо знала, но’м прийшла. Що мені було риски писати, як я вже букви знала. І рахунок знала трошки.  

Миколу поховали ті хлопці, що з ним пішли в партизани. Ніхто не знає де, і як то було. Йно кажуть, що його москалі замордували на Паланиках. Не знаю, яка то була пора. Знаєте, який то був час – страх, гризота. В той чис, хто кудий міг, тудий тікав.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Хамуляк Микола, з 1923 року, був в УПА. Де подівся – невідомо.

Хамуляк Софія Василівна: Вони компонвалисі: Гринців [Козерема Микола Пертович], Беїв [Бей Федько Миколайович], наш [Хамуляк Микола Васильлвич], він [Фідів Дмитро], Бабій Йосиф ‑ то вони товаришували. І Пастівникового Яцка і Маруні син [Петро]. Вони дуже були колєґи. Одні пропали, других – посудили. Як що було – то сі всьо скривало. То була мука. Нікотрий з них ще не був жонатий. Вони ще були молоденькі, вони ще були молоді.

За ними [Миколою і іншими хлопцями з Підпілля] дуже шукали [москалі], лапали, [і як коло злапали] ‑ до тюрми садили. Вони сі ховали. Врешті [Микола і кілька товаришів] сі скомпонвали, і сказали, жи йдут на Польщу. Так розказували люди, а де то було, ‑ не знаю. З ними був Парус Дмитро, що потім женивсі з Ніною. Він якось звідтам втік, і то розказував. Дмитра також могли арештувати, але Ніна була зі Сходу, просила їх там, підплачувала, боролася за нього.

То вже було по тім всім, но Дмитро нічного не сказав. Дмитро знав, то він в тій компанії був, але нікому не сказав. Що ми сі напросили, що я го напросилам’сі, гет зі сьозами, плакала’м, ‑ не вповів. Не сказав ні слова.

Козерема Микола Петрович

Укладач: Козерема Микола Петрович – учасник УПА, загинув за волю України. Козерему Миколу також кликали Гринців Микола – за іменем його діда – Гринця (Григорія) Козереми.

Хамуляк Софія Василівна (1929 р.н.): [Козерема Микола Петрович] – Гнинців Микола – то його [мого брата Козереми Миколи] колєґа, вони з одного року. Ніхто не знає, що з ним сі стало. Чи то він в підпіллю загинув, чи його москалі забили [під час облав], на Паланиках. Не так забили – а повісили.

Гринців Микола і наш Микола [Козерема] були з їдного року, разом ходили до школи, і разом пішли [в партизани]. Гринців Микола походить з тої хати, де мої мама жили, через другу хату звідсий, між Бурими і Маційовськими. То родина була. Зара там стоїт та сама хата, що він жив. Стара, бо опущена, але та сама. Козерема Писавсі, а казали Гриньцьові. Бо Миколового тата тато звавсі Грьнько. Його всі кликали «Гринцю», «Гриньцю» і так «Гриньцьові» сі лишили. [Тато і мама Миколи] ще мали малого хлопця, він помер, і Микола загинув. Тато Козереми Миколи – Петро, то мій дворідний брат. Микола мав дві сестри – Касю, і Юлю, і братів Сеня [Семена], і Гриця. Всі його брати і сестри жили ту в селі, вони всі повмирали. Діти і внуки приїжджають. Поки вони ту жили – ми були як їдна хата.

Хамуляк Микола і Козерема Микола – то дворідні [племінник і вуйко]. Оден – [внук] брата [Гринька Козереми], другий [син рідної] сестри [Хамуляк Ганни]. Миколи Козереми тато звавсі Петро [Семенович], а мама – Настя, родом від Білого, їм казали (не маю поняття, як з роду писаласі), в них була тройна хата. Козерема Гнринько – то рідний брат Хамуляк Ганни, мої мами, і мами Миколи [Хамуляк Микола], брата мого.

Бабійчак (Бабій) Дмитро

Хамуляк Софія Василівна: [Бабій, чи Бабійчак] – казали йому Бабійчаків Дмитро з ним [моїм братом Хамуляком Миколою] ходив [тут слово «ходив» означає – належав до УПА]. Не знаю, чи він Бабій, чи Бабайчак присавсі, чи так їм казали. Його десь арештували, дали на Сибір. Потім вернувсі. Їм казали Фідьові, так прозивали. Тут во жив на горбі, Насті Ковальської чоловік. Він вернувсі з Сибіру. Оженився, жив в Миколаєві, чи десь. Люди про сусідів – не знали, кождий мав своє на голові. Він звіди, з горбка походить, напротив Баґанча була його хата, на захід рогом. Там тепер інші господарі. Фідів Дмитро жив туво на горбку, по нашій стороні [північній]. Він вернувсі [з Сибіру]. Женився за жінку з Миколаєва, довго не пожив – помер. Він не мав дітей.

Бабій Йосиф

Хамуляк Софія Василівна: Бабій Йосиф був з ними [Хамуляком Миколою, Козиремою Миколою, Бабійчаком Дмитром, Дячишиним (Пастівниковим) Петром]. Його злапали і засудили. Він був суджений. Вернувся, женився до Сокільник і там вже помер. Великі муки там [в тюрмі] терпів. Терпіння переніс велике. Він був з нашої родини. Він, як прийшов з тої тюрми, як відбув то своє, то розказував, як йому там було трудно, як він не міг, як сі знущили над ними. Женивсі до Сокільник за якусь жіночку, Каська називаласі, ‑ Катерина. Я навіть на весілє до них їздила. Вже і він вмер, і вона вмерла. Він писавсі Бабій, жив коло Феджори, його хата старенька стоїт на полудне рогом, так як таво, Через дорогу від Паучка Юрка. Його син Ладик жив ві Львові. Як він поїхав, його [Йосифа] мама була сама, захворувала, щось там робила на подвіру, впала і вмерла. То була наша близька родина, по мамі.

Дячишин Петро Олексійович

Дячишин Петро Олексійович (1924-1949 ) – син Дячишина Олекси, закатованого в Комарні 1941 року. Мати Дячишин Маруня, родом з Липиць. На їхню родину казали Пастівникові. Дячишині жили на тому місці, де пізніше було кафе на Смикові. За Польщі родина дячишин тримали мале сільське увфе. …В 1950 році їхню родину вивезли в Сибір. Вивезли Петрову маму - Маруню Дячишин, сина Володимира з невісткою Коземемою Наталкою.

Дячишин Петро востаннє пішов з дому в той день, коли з селом прощалися його побратими: Козерема Микола, Хамуляк Микола, Бей Федько, Маційовський Йосиф, інші хлопці. Дячишин Петро загинув в бою з енкаведистами. Обставини бою і місце поховання невідомі.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Дячишин Петро [Олексійович], був у партизанах [в УПА]. Його тато тримав магазин на Смикові [на місці кафе]. Тата і маму вивезли, вони не вернулися.

Хамуляк Софія Василівна: Пастівників Петро - Яцка і Маруні син. З нашим [Хамуляком Миколою] ще пішов Пастівникової Маруні [син]. Він жив, там де зробили магазин, кафе. Як він писавсі, – я багато разів питала, чось ми ніхто не міг вповісти. Його татові казали Пастівників Яцко, він був кривий на ногу. Їх син ‑ був такий файний хлопчик. То він з нашим Миколов пішов. Чия то родина, хто його рідні – того я не знаю. Він пропав разом з Миколою [Хамуляком]. Він до нас приходив. То син Пастівникової Маруні і Яцка. Пішов з партизанами і пропав. Жили там, де кафе.

Він ще мав молодшого брата – Ладика, він женивсі десь за Бокалового Василя доньку, Мироськову сестру. Вона зі мнов до школи ходила.

Гевяк Павло Григорович

Гевяк Павло Григорович, селянин. Одружений, дружина Пелагія. Батько двох донечок - Стефанії і Марії. Арештований енкаведистами 24 листопада 1944 року на полі поблизу Підлісся. Загинув мучинецькою смертю в тюрмі в Комарно. Місце поховання невідоме.

Гевеяк Стефанія Павлівна: Мій тато називався Павло [Гевяк Павло Григорович], родом з Грімна. Його тато, мої дідо, – Григорій, Гринько кликали, вони з Грімна. А татова мама, мої баба, – Анна називалися, вони також з Грімна. Вони жили в Грімні. А тато мої прийшли жити в Горожанну. Тато мої громенські, а мама моя, Пелагія, – горожанські.

Я не знаю, що тато робили в лісі. До армії ще не йшли [але кожної миті їх могли забрати]. А казали, - «може ще я привезу патиків, зладжу [палива]», ще що зроблю.

То було 24 листопада. Я пішла до другої кляси, а сестра Ганьи, вона у Львові жила, - до першої. Хтось нам сказав [в школі], що «твого тата забрали, твого тата повели». І я доси не пам’ятаю, хто з хлопців то вповів. Ми прийшли до хати, під хату – нема нікого в нас (ту хата стара була). Бабця ше жити, і  сестра Марисьи [Паньків Марія Павлівна], що тепер померла. Нема нікого, ми перелізли через вікно, такой з тими торбинками. Точно – в хаті нікого. І ми назад, - з того страху, - плакалисмо дуже, з тими торбинками шкільними, назад, - не лишилисмо в хаті, но ішли в поле. Ми йшли під самий ліс. То ще такі, тепер кажут – скиби, борозди, ми падали. Ми падали. То в листопаді було. Кулі над нами свистіли. Ми виділи, що дорогов [москалі] йшли, стріляли до нас. Може якраз, якби ми дорогов йшли, може ще би де сі діти встрінули з татом.

А ми – так, польом. Но так - кулі над нами, що ми падали. Зайшлисмо десь Підліс, і потім хтось скричив, що «діти, де ви йдете, та там ранили ту…». Каську Федуньового, звідти її тато був, на Пісках вони жили, повмирали. І ми сі вернули додому. То [все] аж – во [тут, в селі], виділа Ганьи Реґушова, і так мені повідала, - бо вона разом зі мнов до школи ходила, - як «твого тата тьигли за возом». Я кажу: «Ганьи, не вповідай ми, я того не хочу слухати, не вповідай ми». І так. Вона каже: «я виділа». То було в 44 році, 24 листопада.

…Як везли до Комарна, погань сідала на людину живу. То страшне, комуняки, то була страшна погань.

І так я донині плачу. До двох днів тата замордували. Як їх злапали на поле, - [тато] нікого не видавали, а вони того сі допитували. Хто ту [може бути повязаний з Підпіллям].

Декого з тих [кого тоді арештували] повипускали. То мені розказував Саверко Васернеців. Він не раз плакав, як мене видів. Казав: «привели твого тата і так кинули під ноги. Допитували чи вони [знають] за тих [що в лісі]. Але вони нікого не видали». Так що їх душа – чиста. Нічого тато не сказали.

Козерема Василь Ількович

Козерема Василь Ількович. Син Козереми Василя і Марії. Арештований облавниками 24 листопада 1944 року. Загинув в Тюрмі в Комарно мучинецькою смертю. Місце поховання невідоме.

Козерему Василя Ільковича арештували в той же день, коли арештували Гевяка Павла Григоровича. Їх обох то везли на возі, то тягнули, прив’язаних до воза. Свідки виділи, як облавники кидали їх на віз, сідали на них. В тюрмі в Комарно катували на допитах. Кати кричали до нього «розказуй».

Козерема Василь Ількович помер мучинецькою смертю.

Гев’як Стефанія Павлівна: І так прив’язали до воза, бо їхали з ліса ті облавники. Одного тьигли щось там пару кілометрів, брали на віз, сідали на нього. Потому другого [Гевяка П.Г., Козерему В.І.].

Другий – то був син сусіда, за Бегеном [Миколою] його хата. Йому казали по тім [вуличнім] прізвиську Бузьок. Їх тоді двох разом замордували. То Козерема Василь Ількович. Він жив туво за Бегеном. То була така добра людина.

Тоді арештували мого тата і Козеремового Василя [Козерема Василь Ількович]. Василів тато його називався Ілько, мама – Марія.

Проць Тимофій Іванович: Тоді загинув Бурбіль, [Гевяк (Паньків)] Марії тато і Зайців Кондак. Їх всіх трьох забрали. І десь подусили. Їх трьох тоді загинуло. Кондракова хата була на Смикові. Бурбіль – з Підліса, мав двох доньок.

Гринів Микола

Бокало Михайло Михайлович: Комарові – то наші дальші сусіди. Комар [Микола], батько Федька, пішов на фронт і там пропав. А його мама, що сиділа в тюрмі, що в них криївка була, то вона походила звідтам походила, де жив Комарів Микола. Там, [де була дочка] криївку знайшли, то вже був десь 1954, або 1953 рік, і їх за то – раз, загарбали. Там Михайло був, Наталка і Марина, но то не рідні. Їм казали Бейові. Бей писалися. А Марина, що походила від Бея, за Комара вийшла заміж. Його забрали на фронт і він пропав ще в 1941 році, як німці наступали. Він писався Гринів, Микола.

В Максимівці коло Хирова був такий «укріп-район». Коли мого тата і Комара Миколу взяли до армії, то вони йшли з Комарна пішки до тої Максимівки. Комар Микола пішов, і там пропав [на початку війни]. А мій тато не дійшов, звідтам рвонув, вернувся додому. Мого тата потім ще раз були забрали, і він знову втік – не хотів воювати за москалів.

Жінка була вивежена за то, що на її колишнім обійстю була криївка.  В коморі, в стайні. Їх за то вивезли – [Гринів (Бей)] Марину, [Бей] Михайла і [Бей] Наталку. Наталка вийшла заміж за Царя [].

Луцький Микола Іванович

Луцький Микола Іванович (1893 - 1974), Луцька (Гуменна) Текля Миколаївна (1893-1984), Луцький Олег Миколайович (1918-1941), Луцький Остап Миколайович (1924-1961), Луцький Любомир-Лев Миколайович (1929-1947)

…Пісня окрилює душу, повертає натхнення, спонукає до пориву. Соловей своїм щебетом кличе до гнізда свою обраницю. Від зику ієрихонських сурм тріщали, валилися мури неприступної твердині. Саме в таку – переможно-рятівну силу пісні вірили січові стрільці, ‑ поети, композитори, співаки – творці новочасного українського героїчного епосу.

В Україні істинність пісенного слова, ця запорука його дієвості, підтверджувалася не лише смисловою збіжністю з власним досвідом слухача. Виконавці дум, ліричних, жартівливих пісень – мандрівні кобзарі своєю долею, життєвим вибором, невіддільним від нараюваного змісту, як його живі втілення, повсякчас доводили істинність нефальшивість своїх слів.

Подібно до кобзарів, автори стрілецьких пісень офірували своєму народові як мистецький талант, так і скільки свою долю, все своє матеріальне й духове становище, життя.

Напевне, не випадково, у гурті  творців нового українського пісенного міфу опинився юнак, обдарований унікальним голосом – героїчним альтом. Микола Луцький, вчорашній студент, випускник Тернопільської вчительської семінарії, соліст стрілецького хору, він був серед перших виконавців легендарних пісень.

Народився Микола Луцький (15.7.1893 – 30.4.1974) у Дичкові, мальовничому селі неподалік Тернополя, в сім’ї дяка, пасічника Луцького Івана родом з села Красне поблизу Грималова і Марії Луцької (Барановської) родом зі Старого Скалата. Від батька й матері Микола успадкував співочий дар. А рідне село дало йому те плідне середовище, у якому зростав, міцнів талант.

Вже будучи студентом спочатку Тернопільської української гімназії, згодом – вчительської семінарії, Микола зі своїм братом Іваном (188? – 1916), іншими студентами-односельцями намагався донести в рідне село той свіжий подих мистецько-культурного руху, яким була поглинута молода генерація української інтелігенції. Він організовує та приймає участь в роботі аматорського гуртка, хору, допомагає в роботі читальні «Просвіти».

1914 року юнак вступає до легіону Українських січових стрільців.

З перших днів створення корпусу УСС пісня стала для молодих жовнірів джерелом наснаги, моральної сили, любові до Батьківщини.

У Стрию, де зібралися новобранці, ватага ще необмундированих хлопців, щоб привітати композитора о. О.Нижанківського, місцевого пароха, прийшли ввечері заспівати під вікном його пісню. Маестро вийшов на поріг, слухав й тут же поправляв, як краще її виконати. [Отця Остапа Нижанківського, автора духовних пісень, кількома роками пізніше, щойно захопивши Стрий, розстріляли польські окупанти, на польовій дорозі біля Стрия. В цей же час по інший бік Збруча чекісти ввечері пострілом у вікно вбили ще одного автора духовних пісень ‑ творця всесвітнього відомого «Щедрика» Миколу Леонтовича. Так пісня, духовна культура нашого народу опинилася під тим одним і тим же прицілом ворогів зі Сходу і Заходу.]

Інший епізод з того часу може здатися незначним. Першого вечора, коли стрільці прибули до Стрия, дівчата, щоб краще почастувати, готували їм вареники. Хоч юнки поспішали, збиваючись з ніг, хлопці, сидячи за столом, жартома заспівали, повторюючи як ораторію «ой, їсти хочу».

Пісні січових стрільців часто порівнюють з єрихонськими трубами, від зику яких руйнувалися стіни несприступної двердині. Але це порівняння – не лише символічне. Стрілецькі пісні піднімали до боротьби за свободу, запалюючи в серцях любов до України. Ці пісні піднімали в атаку – вони були бойовим кличем рукопашних боїв. …Вибиті ритмом барабанного дробу, стрілецькі пісні вели бійців у атаку. Так, під бойовий клич, вибитий барабанним боєм на ритм пісні «Гей, ви, стрільці січовії, раз, два, три» – українській легіон штурмував висоту десь на Поділлі чи Передкарпатті, чи, може, ‑ під Потуторами. В цьому бою, біжучи грузькою весняною ріллею, полягли односельці, товариші Миколи. …Жартівлива пісня – була бойовим кличем до атаки.

Під час однієї з останніх битв на Маківці М.Луцький через приступ нирково-кам’яної хвороби, впав, знепритомнівши від коліки. Молодого стрільця знайшла у снігах жінка з Грабовця. Хворого, з її дому, перевезли до військового шпиталю у Відні.

Лікування тривало повільно. Тут, у далекій чужині, у гнітючих стінах лікарні, серед приречених калік, які не мали сили одужати від ран, рідне село, краса Дичкова, щирість його людей видавалася справжнім раєм. Однієї такої миті, коли знову згадалася вся разючість такого контрасту, стоячи на поверсі, біля відчиненого коридорного вікна шпиталю, Миколі ніби сама вирвалася з грудей пісня «Село родиме». Чистий голос розлігся палатами, здригнувши вибілену тишу лікарняних стін, дивуючи хворих красою нікому тут незрозумілої мови. Коли пісня стихла, шпиталь вибухнув оплесками – поранені на подвір’ї та в коридорі зібралися послухати українську пісню.

Після цього випадку М.Луцького перевели в палату для офіцерів, то були поранені австрійці. Він ще не раз співав для хворих, що перебували в лікарні. Невдовзі, після уточнення діагнозу, його було переведено на лікування в Карльзбад у Чехії. Під час лікування в цьому курортному містечку М.Луцький давав концерти духовного співу латинською мовою у місцевому кафедральному соборі, був солістом хору під час Богослужінь. У молодого стрільця-українця закохалася чарівна чешка, молодша з двох дочок керівника духовного хору катедри, яка з сестрою оголошувала його виходи на концертах. ...Та стрілець не відповів взаємністю.

За розпорядженням стрілецького старшини Батька Чумака на початку літа 1916 року Луцького переведено у військову частину, що квартирувала у Великій Горожанні. Тут він заприятелював з М.Гайворонським, Ю.Шкрумеляком, іншими стрільцями у рядових і старшинських чинах. У складі стрілецького хору, як його соліст, диригент, співав на Богослужіннях у В.Горожанні, сусідніх селах, виступав з концертами, на яких вперше звучали нові стрілецькі пісні. Виїжджав з концертом та виставою до Львова, інших міст та сіл.

Луцький мав унікальний голос – героїчний тенор. Завдяки цьому стрілецькі пісні з першого виконання звучали на рівні найвищої національно-культурної цінності. Подібно, як пізніше пісні «Смерічки» й «Ватри», пісні стрілецькі відразу ставали народними, вони ніби споконвіку існували в надрах української культури, небавом поезійно розкриті авторами.

Втім, молоді творці пісень, відверті та щирі, не робили собі амбіцій з власної причетності до створення нового пісенного образу України. Микола Луцький, стрілець у званні вістуна, керував хором, у якому співали сотник М.Гайворонський, офіцери брати Лепкі, інші старшини та стрільці. У цих творчих взаєминах сповна проявилася висока аристократичність української простонародної культури, мистецько-культурна єднісь української інтелігенції та селянства.

1916 року, у день Різдва Івана Хрестителя, стрілецький хор співав на Богослужінні у В.Горожанні – цього дня село святкує празник на парафії. Після церковної відправи біля храму молода учителька Гуменна Текля, недавня випускниця Львівської приватної семінарії для дівчат, що по вул. Зеленій, дочка писаря, збирала серед односельців і гостей пожертвування на будівництво українського театру у Львові, продаючи «марки» вартістю в ціну однієї цеглини.

Цього дня Микола познайомився з красунею Теклею. Можливо, це кохання стрільця та вчительки стало прообразом пісні «Кладочка», адже і час написання припадає на стрілецькій постій у В.Горожанні, а оспіваний краєвид («Стависька», з кладкою через рів) – має реальні відповідники, за якими збереглися ці ж назви досі.

Одружилися вони влітку 1917 року, коли стрілецька залога стояла вже у Пісочній. Їхнє життя було довгим, та невимовно трагічним. Вони не вмерли за Україну, а жили за неї.

У Великій Горожанні знайшов свою долю ще один січовий стрілець – Микола Кагуй, товариш М.Луцького. Для своєї коханої дружини та донечки він пропав безвісти на Великій Україні.

До М.Гайворонського залицялася красуня-німкеня Шубертівна, вдова з німецького хутора Кольонії неподалік В.Горожанни, чоловік якої, офіцер, загинув на фронті. Та серце молодого скрипаля – композитора залишалося закритим.

1 листопада 1919 року М.Луцький у складі стрілецької частини, що перебувала у Пісочній, перебирав у Львові владу від австрійської адміністрації. Йому, разом з Миколою Кагуєм, випало спочатку перейняти управління головним двірцем залізничного вокзалу, а потім боронити його з перших хвилин польської агресії проти України.

М.Луцький був комендантом ЗУНР у Комарні. Потім йому судилося – відступ в лавах УГА на Велику Україну, служба санітаром у таборах з хворими тифом, бої з большевицькими та білогвардійськими арміями, аж до останнього відступу через Дністер. ...У Вапнярці Микола, побігши за окропом для товаришів, випадково відстав від потяга, що з залишками українського війська рухався у Молдову; на мості через Дністер більшовицькою міною цей ешелон було потоплено...

Добровольцями у складі УГА воювали два Миколині брати – Євген та Іван Луцькі . З Дичкова в УСС служили його односельці Степан Замора, Степан Кузьма, Микола Крук. З Великої Горожанни – Іван Головач.

Незадовго після поверненя з Великої України Миколу схопили влаштувавши засідку, польські жандарми у домі батьків дружини. Після втечі 1922 року з польського табору для полонених у Бересті (Бресті Литовському) Луцький певний час співав у Львівському оперному театрі, але через польські гоніння залишив сцену.

Усе своє подальше життя подружжя учителів Луцьких Теклі і Миколи присвятили просвітницькій праці. Вчителюючи у Малій Горожанні, Стриганцях, Боднарові, Довгому, Татаринові, Грімні, Великій Горожанні, вони віддавали всю свою творчу енергію, наснагу, педагогічний хист, співочі здібності, щоб прищепити селянським дітям потяг до знань, любов до України, українського слова й пісні, щоб виховати дітей свідомими українцями, вільними, гідними громадянами. Нерідко вчителі ставали в обороні селянських громад перед свавіллям влади ‑ польської, німецької й московської. Вони навчали дорослих односельців, як обстоювати свої господарські інтереси.

У сім’ї Луцьких народилися - доньки Оксана (1919-1921) і Віра (14.4.1922-12.1.1926 рр.), сини Олег (28.2.1918-21.11.1941), Омелян (192?-192?рр.), Остап (III.1924-10.XII.1961рр) і Любомир-Левко (1929-28.IX.1947 рр).

Луцька Оксаночка померла маленькою дитиною від заостуди й запалення легень, похована у В.Горожанні. Причиною простуди стало порушення побутових умов внаслідок засідки, яку під час агресії Польщі проти України влаштували польські жовніри у В.Горожаннi, в домі батьків, де перебувала молода мати з немовлятами. Луцька Вірочка померла дитиною від плевриту, похована у М.Горожанні. Луцький Омелянко помер у М.Горожанні у віці 7-ми місяців.

Луцького Олега, випускника філологічного факультету Львівського університету 1940 року за фахом «українська філологія», колишнього учня філії Академічної гімназії у Львові, репресувала радянська каральна система 1941 року, невдовзі після мобілізації до Червоної Армії. Олег був активістом українського студентського руху. Його преслідувала польська влада. Зокрема, Олега та інших організаторів та учасників VII конгресу Союзу Українських Студентських Організацій під Польщею (СУСОП), було заарештовано у березні 1939 року й ув’язнено в Бриґідках. …Нині влада Російської Федерації розсекретила і надала вільний доступ до архівних документів зі справою Луцького Олега. Мати Олега до кінця днів не знала, що сталося з її сином.

28 вересня 1947 року у Великій Горожаннi під час перевірки документів «облавники» впритул розстріляли наймолодшого сина Луцьких – 18-рiчного Любомира-Левка, учня 9-го класу комарнівської школи. «Нема більшого щастя, як віддати життя за свій народ», – повторював Любомир, розумний і щирий син, відданий товариш, патріот України... Тіло Любомира-Левка, яке енкаведисти лишили на окопиську і виставили за ним цілодобове стеження, через два місяці викрали і таємно поховали в Комарні на цвинтарі його однокласники. 

Луцький Остап перед загрозою неминучої розправи, яка чекала на учасників Підпілля, влітку 1944 року, напередодні підходу фронту, був вимушений емігрувати. В Австралії, яка стала йому другою батьківщиною, активно працював в українській громаді, був головою проводу ОУН в Австралії. Помер Луцький Остап у молодому віці 1961 року, залишивши дружину Любу з роду Гонтар-Коптарук з двома синами, Олегом і Борисом. Похований поблизу Сіднею.

У сільських школах, де доводилося вчителювати Луцьким, у 1939-му – 1940-х роках від рук НКВД загинули найкращі учні, які усім серцем любили свій край.

У старості осиротілих вчителів Луцьких доглянули племінниця Надя з двійко внучатих племінників, допомогала як могла удова ‑ невістка Люба з двома синами. До кінця днів Луцькі свято вірили у близьку Незалежність України. Текля і Микола Луцькі поховані на цвинтарі у Великій Горожанні. На їхній могилі є символічний напис про поховання сина Олега.

Луцький Олег Миколайович

Луцький Олег Миколайович[2] народився 28 лютого 1918 року у селi Велика Горожанна тепер Миколаївського району Львiвської областi у сiм'ї вчителiв Луцької Теклi i Луцького Миколи.

Мати, Луцька (Гуменна) Текля Миколаївна (15.6.1893 - 7.9.1984 рр.), дочка сiльського урядовця з В.Горожанни. Здобула освіту у приватній семінарії для дівчат у Львовi (по вул. Зеленiй), влiтку 1914 року повернулася працювати учителькою у рiдне село.

Батько, Луцький Микола Iванович (15.7.1893-30.4.1974 рр.), народився у селянській родині в селі Дичкiв тепер Тернопiльського району Тернопільської областi. Закінчивши 1914 року навчання у Тернопiльській вчительській семiнарiї, М.Луцький вступив до Українських Сiчових Стрiльцiв. Під час Визвольних Змаганнь брав участь у встановленні української влади у Львовi 1 листопада 1918, запроваджував українську адміністрацію, пройшов бої у скадi Української Галицької Армiї. Як обдарований спiвак iз унiкальним героїчним голосом, був солістом стрiлецького хору. Пiсля арешту, втечi з тюрми у Брестi Литовському, М.Луцький повернувся до Львова, спiвав у львiвськiй оперi, але через польські переслідування залишив сцену.

Луцька Текля і Луцький Микола працювали вчителями у Татаринові (тепер Городоцького району Львівської області), Малій Горожанні (тепер Миколаївського району), Стриганцях, Боднарові, Довгому (тепер - Iвано-Франкiвської областi), Грiмні (тепер Городоцького району Львівської оболасті), В.Горожанні. Всюди учителі намагалися прищепити дiтям потяг до знань, любов до української пiснi, до рiдного краю, ставали в обороні селян перед свавіллям влади.

Подружжя Луцьких виховувало дітей на пам'ятi про Визвольнi Змагання, у самовiдданiй любовi до Батьківщини, щоби вони готуючись своїм життям могли якнайповнiше прислужитися рідному народовi.

Олег Луцький вже з дитинства визначив собi майбутнiй фах - українiстику, вiдчуваючи, що фундаментальнi знання, про якi тодi говорилося "написане пером не виореш волом", будуть потрібні у боротьбі за Незалежність.

По закінченні початкової школи у М.Горжаннi та Стриганцях, Олег протягом 1932-1936 рокiв навчався у фiлiї академiчної гiмназiї у Львовi. У цей час українська молодь протиставила польському шовiнiзмові пiдпiльну дiяльнiсть в «Юнацтвi ОУН». «П'ятки», до однієї з яких належав Олег, поширювали летючки iз закликами iгнорувати рiзноманiтнi польськi полiтичнi акцiї, до яких адміністрація залучала учнів, поширювали заборонену лiтературу. Директор гiмназiї Iван Бабiй намагався стримувати полiтичну активнiсть учнів, зокрема звертався до Олегового батька із порадою заохочувати сина до наукової праці.

1936 року Олег вступив на філологічний факультет Львівського університету. Навчаючись в університеті, він, як й iнші студенти, шукав теми, які стосувалися важливих питань історії та культури українського народу. В одній з навчальних робіт досліджував творчість Лесi Українки, зокрема її поему «Бояриня».

Студентом 4-го курсу Олег Луцький та його товариш по гiмназiї та унiверситету Олекса Горбач, за порадою викладача Ярослава Бiлецького, «видають» рукописний журнал «Незатесаним олiвцем», в якому, крiм українознавчих матеріалів, калiграфiчно виписаних Олегом, помiщають рисованi iлюстрацiї та фотографiї, якi Олег готував разом з батьком,- автором свiтлин, ще стрiлецьких. Хлопець брав участь у також у роботі студентського «протиалкогольного» гуртка.

Весною 1939 року у Львові вiдбувся VII конгрес Союзу Українських Студентських Органiзацiй пiд Польщею (СУСОП). Олег Луцький належав до організаторів цього студентького з’їзду, вiв протоколи засiдань, був обраний до керiвного органу СУСОП - "Студентської репрезентацiї". У березнi 1939 року польська влада заарештувала понад 160 дiвчат i хлопцiв, делегатів цього конгресу. В'язням вручено «постановлення» про слiдче ув'язнення на два мiсяцi, яке потiм регулярно продовжувалося на новий термiн. Підслідчим iнкримiнували приналежнiсть до ОУН. Спочатку їх утримували в камерах по вул. Яховича, потiм перевели до Бриґiдок, ‑ спершу до окремих камер, пiзнiше, ‑ помiж кримiнальних злочинцiв, засуджених членiв ОУН. Зарештовані дівчата-«конгресистки» перебували в одиночних камерах.

Олег Луцький з допомогою товаришiв здiйснив втечу з Биґiдок i переховувався в пiдземеллях однiєї з церков у Львовi, інші студенти, заарештовані у справі VII конгресу СУСОП, перебували в ув'язненнi аж до приходу радянських вiйськ у вересні 1939 року.

За радянської влади Олег продовжив навчання. Серед студентів виникло вiдчуття, що за всiма їхніми дiями встановлено постійне стеження. ...Науковою роботою з фiлологiї керував Василь Сiмович. Олегова мати згадувала, що мiж її сином та унiверситетськими викладачами склалися щирi стосунки, як колег, що працюють задля спільної мети. Перед мобiлiзацiєю до армiї Олег попрощався зі своїми викладачами, а науковий керiвник подарував йому теплий шалик.

У 1940 році, по закінченні навчання на фiлологiчному факультетi Львiвського унiверситету за спецiальнiстю «українська фiлологiя» Олег Луцький один місяць працював учителем у Золочівському районі Львівської області. У серпні-вересні 1940 року його мобiлiзовано до Червоної Армiї. У Куйбишевi вiн проходить навчання на курсах стрiльців-радистів. Потiм його переводять до авiацiйно-метеорологiчної служби. В останньому листi додому Олег сповістив, що його військова частина переїжджає «кудись на пiвдень».

В останньому листi, що дiйшов до товариша - О.Горбача, повiдомлялося, що Олеговi наказали здати вiйськову форму, отримати зi складу цивiльний одяг. Напевне, це була демобiлiзацiя й подальший арешт.

У пам’яті про Олега збереглися спогади як про доброго сина, щирого і відданого товариша, обдарованого студента, патріота України.

...Відомо що, протягом квiтня-травня 1941 року в усiх вiйськових частинах Червоної Армiї проводили таємнi обшуки особистих речей солдатiв, мобiлiзованих iз так званих «нововизволених» територiй. Якщо у когось iз них знаходили предмети, що якось могли вмати стосунки до зв'язкiв iз ОУН, його чекав арешт, звинувачення у "буржуазному нацiоналiзмовi" i перевезення на суд до Львова чи Станiславова.

Причиною Олегового арешту мiг бути сфабрикований донос або інформація про допомогу в постачаннi перев'язного матерiалу, яку надавав Олег пiдпiльникам, що були пораненi 1940 року пiд час перестрiлки з вiйськами НКВД в нетрях бiля Станiславова, чи інші факти, що свідчили про його зв’язок із Підпіллям.

Вища освіта з української філології, неприхований патріотизм, томик Шевченкового «Кобзаря», який мати вислала синові на його прохання до армії, - ці свідчення любові до свого краю були обернуті режимом на звинувачення у «буржуазному націоналізмі».

Олегова Мити до кінця своїх днів не знала, яка доля її сина. Нині Влада Російської Федерації розсекретила і надала у вільний доступ інформацію, що міститься в справі Луцького Олега.

Рядових червоноармійців Луцького Олега Миколайовича та Веклюка Василя Демяновича (1917 року народження, уродженця села Ключі Великі Печеніжинського району Станіславської області, Сина Веклюк Демяна Івановича і Параскеви Іванівни), які на той час служили в будівельній роті при КЕЧ (квартирно-експлуатаційній частині) Ульяновського гарнізону в поселенні Інза Куйбишевської області, 15 листопада 1941 року Воєнним Трибуналом 78 Району Авіабазування Приволжського військового округу засуджені до вищої міри покарання і вирок приведений у виконання. Луцького Олега і Веклюка Василя розстріляли в листопаді 1941 року в Куйбишевській області. Нашого цвіту – по всьому світу…

Записані вище рядки – були страшною таємницею Олегових батьків, його рідних. За життя мати Олега не дізналася, що сталося з її сином.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Богдана [Гуменного] арештували в літі, а по Різдвяних Святах їх вивозили, тих двох стареньких. Дідо Микола Гуменний, мав щось 85 років, а бабця Гуменна, десь 15 років молодша, то було їй з сімдесят. Таких старих вивезли до Самбора. Потримали троха і відіслали назад. Щось їх тримали чи місяць, чи два тижні. Там дідо дуже застудився. І такий хорий вернувся сюди. Розказували, у Самборі якийсь з тих енкаведистів, подивився та них, нещасних, а дідо вже були дуже хворі, і каже, що то вже нема кого вивозити. Так їх вернули додому.

Гуменний, немічний, зараз помер, так вже не вийшов з тої хвороби. Гуменна відморозила ноги і після того вже не могла ходити. Не могла вставати, лежала.

Хату за той час розбили, вибили полуденішні двері, позакрадали. Вже тут комусь давали сидіти.

Горбач Олекса[3]: До Бриґідок я потрапив з відомого «VII конгресу СУСЩП-у» [Союзу студентських організацій під Польщею] 23.3.1939 [на цю дату припадає річниця мітингу, що відбувся 1923 р. на пощі св. Юра у Львові, на знак протесту проти схвального рішення Ради Амбасадорів щодо польської анексії Східної Галичини] зі студентської домівки при вул.. Земляковських, як делеґат українського Союзу студентів філософії Львівського університету і як новообраний член «Студентської репрезентації» (себто управи СУСОП-у). Забрали тоді нас, «конгресовців», коло 160 осіб, студентів і студенток, і, подержавши недовго в брудних і смердючих келіях тюрми на вул.. Яховича перевезли, до Бриґідок. Тут змобілізовані судові аплікати після стереотипних запитань швидко, як на конвеєрі, вручили кожному «постанов’є» про слідче ув’язнення до 2 місяців (потім раз-у-раз акуратно прольонґоване) з цілим лісом параграфів про приналежність до ОУН, про «одерванє ченсьці од цілості паньства»  і т.д.  Історію з ОУН почеплено «на тіц», бо за участь у напівлегальному студентському конгресі (адже відбулося вже шість таких конгресів!) годі було так перевантажувати Бриґідок, цієї поважної державної установи в усе таки конституційній – порівняно зі східним сусідом – державі. Вся причина була в тій напруженій атмосфері, що витворилася довкола Закарпаття, і в назріваючій війні. Отже «відповідальні перед Богом і історією»  органи польської влади вирішили скористатися з доброї нагоди і тримати під ключем весь актив не надто симпатизуючого державі студентства.

Клопіт мало лише тюремне начальство, бо треба було розіпхати такий численний «шуб» спільників якось так, щоб на кожну келію припав лише один, а найбільше – два «злочинці». Перед Бриґідками ми один одного не знали, але той фатальний конгрес злучив нас аж на півроку, і прізвища всіх «спільників» стали нам відомими з прольонґованих «постановлень». Для непоінформованих маю сказати, що в польськім правосудді такі «прольонґати» на сидіння в слідчій тюрмі могли сягати і двох років; а тоді вже доводилося випускати грішника за браму тюрми, щоб «хатрак» (поліційний агент) зміг його знову заарештувати «з вільної стопи». Совєтське судочинство так не «ялозиться».

З-посеред наших «конгресменів» найгірше попало давнім знайомим тюремних «клявісів» (ключників), бо їх, як непоправних «рецидивістів» пхали до найгірших камер на 1-му відділі, де постійно горіла електрична жарівка (інакше там стояли би присмерки). А такого «цувакса» (свіжака) як я впакували в келію для неповнолітніх на 6-му слідчому відділі. Про тюремні звичаї та засади поведінки з «посполитими» (власне, вони зводилися до одного параграфа: виграє завжди той, хто б’є першим; він мені видався тоді не гідним високого звання розумної істоти) я вже трохи був поінформований моїми односельчанами, що рік-річно відсвічували знайомство з тюрмами у Бібрці та Львові за бажання «відірвати частину польської держави від цілости». Тепер я мав змогу перевірити точність їхніх реляцій на місці. Але це сталося не відразу.

[Коли ув’язненим студентам у червні 1939 року було дозволено зустрітися з батьками], прокуратор поставив, як передумову, що ми розмовлятимемо між собою по-польськи. У Бриґідках панувала проте засада, що українці-в’язні до польської адміністрації зверталися виключно по-українськи. Що розмова при побаченні має відбутися в польській мові, мій «хатрак» сказав мені аж перед «коритярнею» – інакше я маю вертатися назад. Я завагався: батько був старий; він приїхав з далекого села, у спеку на львівський брук і тепер мав вернутися з нічим через мою відмову, – ні, це був би для нього надто великий удар. І я, заламавшися, підійшов до перегороди перед густо заґратоаним віконечком, по другім боці якого стояв мій батько. Довелося вперше і востаннє в житті заговорити до нього польською мовою. Сльози тиснулися до очей, язик не повертався і постійно вживав українські слова. Однак збоку стояв той, що міг би себе вважати нащадком справді великої культурної та ідейної спадщини Міцкевича, Словацького, і нагадував про передумову нашого побачення... Перед моїми сільськими хлопцями мені було потім чомусь соромно.

Мій колега ще з перших кляс гімназії, Олег Луцький (пропав десь у червоній армії, а служив радистом авіації в Куйбишеві), коли «хатрак» назвав йому передумову, відмовився тоді від побачення зі своєю матір’ю.

З розповідей Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни: Олегові були дозволили побачитися, поговорити з мамою, зі мною. Можна було щось йому передати. Я приїхала до Львова, до тої тюрми. Але поляки зажадали, щоби він говорив з мамою тільки по-польськи. І Олег не вийшов на зустріч до мене. Сказав: «Я не буду з мамою говорити по-польськи, тілько по-українськи». Так я чекала, стояла. І вернулася. Інші діти виходили до батьків. А мій син не міг говорити до мене по-польськи. Вернулася з тим пакунком, що мала з собою.

Горбач Олекса[4]:

Дорогий Пане Володимире !

Неописано милою несподівкакою був мені Ваш лист, пересланий на УВУ [Український вільний університет] у Мюнхені, що його саме отримав: мені не вірилося, що зможу ще якось зв’язатися з Ріднею пок. Олега, мого найкращого приятеля з ґімназії й університету, а що його останнім кореспондентом був ще я в Белебеї в Башкирії (ми переписуалися в ЧА й його останній лист був десь із початку червня 41 р. з Куйбишева).

З вибухом війни всіх «нововизволених» стягнули з бойових частин і включили в робочі батальйони за Урал. Я звідти втік у IX.41, дібрався під Харків, «пристроївся» як «житомирщанин» і при відтягуванні корпусу над Волгу ще раз втік «до німців», до 24.XII.41 був у полоні в Харкові, звідти вдалося вибрехатися і звільнений повернувся до Львова. Там працював у Духовній маій семінарії та у 1943 пішов до Дивізії, пройшов там усі перипетії по капітуляцію, а поранений був евакуйований в американський полон, з якого вийшов у I.1947, продовжував студії в УВУ, докторизувався й габілітувався та пішов польсько-українським лектором до Ґетінгену, 1952, Марбурґу, 1956, Франфунту, 1959, де мене покликано на звичайного професора славістики 1965, а 1982 пішов на емиратуру (пройшов низку хвороб), перенісся тоді жити в Оденвальді, щоб поопрацьовувати зібраний фаховий матеріял. Всю мою теперішню сім’ю (жінку Галю, дочку Катерину, Марину, сина Марка) лаяли Ваші каґебісти на всі заставки, бо я їздив на міжнародні славістичні конгреси і Вашим київським номенклятурникам витикав їх брехню. З моєї родини в с. Романів (Бібреччина) нікого не пустили, мимо запрошень. Тепер може, як здоров’я «допише», поїду на МАУ-2 до Львова з доповіддю. Після того й до Братислави, а в Романові – на цвинтар.

Свої придабашки я описав у жмутах друкованих спогадів, що їх зменшену копію постараюся Вам переслати. Зрештою, згадки про стосунок мій до Олега є в післясловах до перевиданих мною Граматики В.Сімовича та Історії українського письменства Єфремова. З Остапом та Олегом ми навіть деякий час мешкали спільно на тій самій «стації». До Олегового батька до Стриганців я написав був 1942 р., думаючи, що може він більше знатиме. [Він] описав мені тоді й детальніше нещастя: повінь затопила їх усе добро, в тому багату бібліотеку, що її був виграв як довготривалий передплатник «Діла». З Остапом я ще зустрівся у Львові 1942 р., як приїхав зі Станіславова на попис хорів. Про Олега він ще теж жодної вістки не мав.

Остап 1945 р. жив під Ґрацом в Австрії, і там в українськім комітеті співпрацював з іншим моїм співклясником Євгеном Курдидиком і йому сказав, що Олега розстріляли 1941 р., себто довідався про таке після 42 р. Сам Остап виїхав до Австралії, де помер, – як це міні розповів у Торонто Є.Курдидик, як я 1982 року до Торонто приїздив на вінчання нашого сина Марка (він там завідує на кафедрі теоретичної фізики в університеті).

Досі для мене нерозгадана загадки – причини Олегового арешту й розстрілу. Можливих є кілька комбінацій.

Олег мав дівчину, що вчиласяв ґімназії Сестер Василіянок у Львові, звалася Галя, походила з Лойової близько Делятина, батько залізничник, мати жила в Лойовій. Олег ходив з Галею десь від 1933-34 рр., їздив до її батьків, і вона десь 1935-36 рр. перенеслася до ґімназії в Станіславові; її Олег стягнув 1939 р. до Львова на студії україністики (тоді я її зустрічав), але вона чомусь вернулася до Станіславова чи додому, вдаючи далі ніби Олегову «наречену», але насправді знайшла собі «командіра» (мабуть, енкавеста з погранвійськ ?), бо ще так хвалилася товаришці – скрипальці зі Станіславова (та нині чи не в Канаді ?), мовляв, за нею бігає студент, але вона має командира (таке скрипалька розповідала ще моїй дівчині, з якою мешкала в гуртожитку, котра була заарештована у XII.1940, засуджена на 10 рр., і замордована у львівських Бриґідках у червні 1941 р.). І я це передав Олегові. Як він мав іти в ЧА, їздив до Лойової і почув від Галі, що вона […] очікує дитини від «командіра». Як Олег відходив, то бачив в освітленому вікні сусідньої кімнати того «командіра». Олег те все мені розповідав, бо ми оба були «ляборантами» в Сімовича й жили в одній кімнаті. Можливо […], «командір», щоби збутися конкурента, його видав як «буржуазного націоналіста» і шпигуна.

Олег служив у літунах у Куйбишеві, вишколений на «стрільця-радиста» і там попав на «доску почёта», а тоді писав, що його перенесли до летунсько-метеорологічної служби, а в останньому листі написав, що «кудись його переносять, казали здати уніформу й вибрати свої змаґазиновані речі»: думаю, що це була демобілізація й подальший арешт із перевезенням до Станіславова (чи у Львів), де тоді звозили колишніх студентів з ЧА на готований «Процес 3-ьої Екзекутиви ОУН». У Львові я 1942 р. зустрівся з Ничичком з Городенки, якого везли з Ташкенту, а в Бродах йому при бомблені тюрми вдалося живцем вирватися; він розказував і про іншх колеґ арештованих, а знаю: десь у березні-квітні 1941 проведено по всіх частинах-батареях, де були «нововизволені» – підчас «виходу всієї частини на далекі вправи» – ревізію по особистих речах, мабуть, у висліді остережень зі Львова на підставі закритого процесу II Екзекутиви ОУН «Прцесу 59-тьох», Арп. Березовського й Ів. Максимова). Річ у тому, що нам, студентам, саме у IX.1940 мобілізованим в ЧА наївняки з ОУН передавали інструкції збирати дані про числовий стан і озброєння своєї частини чи гарнізону та шифровано пересилати до Львова. Таку інструкцію мав і Олег, і я: подавати своїй дівчині (мій такий лист із I.1941 р. до неї вже пішов був у папку прокурора). Ми думали, що це потрібне проводові ОУН для воєнного плянування (всі ж ми вірили, що постане українська держава), а це було потрібне Канарісові. Не знаю, кому Олег свої інструкції подавав, але вони могли попасти «органам» і це стало підставою арешту-розстрілу.

Є можливим, що було якесь замішання прізвищ, бо на Станіславівщині діяв як обласний провідник якийсь час Олександер Луцький [1911 року народження, уродженець с. Бондарів, в якому проживали і вчителювали Олегові батьки в 1939-44 роках], зловлений і зліквідований.

Луцьких у Стригунцях серед місцевої дрібної шляхти було чимало, а його батька туди перенесли, організувати «шляхту загородову», і як зголосився якийсь місцевий «Луцький гербу Сас» та спитав його за гербом, то Луцький йому зухвало відповів, що хлопцем пас корови, носив незащіплену «тісноху» й загубив через це герб (образив шляхтича і мав через це спокій). А ще раніше після УГА співав спершу в [Львівській] опері у хорі, а потім учителював, а як при переписі населення польському урядникові, який переконував його, що тут «українців нема, а є лиш русині», сказав, чи можливе, щоб у Польщі жив один китаєць, а на відповідь «так, можливе», сказав, що він є таким «одиноким українцем» і домігся свого.

Олега я відвідав у Горожанні 1937 чи 1938 рр., вертаючись з вишколу ОУНівської прогульки в Ґорґанах, близько Сколього, переночував там і Олегові розповів про «доктрину вождівську Ніклевича» (це згадане в моїх спогадах про Бриґідки 1939 р.). На VII конгресі СУСОПу Олег секретарював […]. Оба ми були обрані до Студентської Репрезентації, себто управи СУСОПу. Закладали разом і Гурток Україністів. Про це писав я і в післямовах до Сімовича «Граматики» й Єфремова «Історії українського письменства». […]

Третій можливий варіант причини арешту Олегового могли бути його контакти у Стриганцях до тамошніх підпільників, що 1940-го р. ховалися по чагарниках над Дністром, при перестрілках зі енкаведистами були поранені й Олег, мабуть, старався про перев’язний матеріял. Розказував, як тамошні «хірурги» прострілену литку «дезінфікували» розжареною над вогнем шпицею з роверового колеса. Про ті подробиці я не розпитував і знаю лише те, що Олег сам розказував. Але є можливе, що зловлено одного чи другого такого підпільника і він на допитах міг Олега зрадити, і такого вистачало.

Маєте, отже, і подробиці з життя Олега й його батьків, які мені запам’яталися.

У ґімназії ми належали до одної з «п’яток»  Юнацтва ОУН, що їх у нашій VI клясі розгромив дир. Іван Бабій (учив нас і греки тоді), при нагоді летючкової акції не платити внесків на польську Лігу Оборони (ЛОПП) (чого педантичо вимагали учителі-поляки й за неплачення обнижували оцінки зі своїх предметів – польської мови, історії). Олег мешкав тоді в бурсі чи то УПедТ-ва на Хорущини, чи таки в бурсі св. Йосафата. Летючки підкидала наша п’ятка під час великої перерви, а принесені були з бурси св. Йосафата, і нас засипали перед директором, занісши йому знайдені і своїх книжках летючки […]. Бабій, мабуть, виміг від Олегового батька, щоб переніс Олега мешкати не в бурсі, але в приватній квартирі. Кожний з нас, мабуть, признався (бодай про себе мушу таке сказати, бо відкрив у мене при особистій ревізії в канцелярії нелегальну закордонну «Сурму» й книжки, які я мав був звернути саме того дня «п’ятковому», а він мені не хотів відібрати! То ж і не було чого відпекуватися.) З Олегом ми ніколи про все те не говорили собі, мабуть, відчуваючи свою «вину в недотриманні точки “Декалогу”».

Як ми сиділи за конгрес СУСОПу в Бриґідках і отримали велику «ласку прокуратора» мати бачення з батьками – при передумові, що розмова крізь заґратоване віконце вестиметься польською мовою, а до Олега приїхала на бачення його мати, він відмовився від бачення. Мені це сказав перед самим віконцем супровідний«хатрак», а за вікном стояв батько, я завагався, щоб йому зробити таку прикрість й заговорив йому вперше і востаннє в житті польською (ламаною, бо наверталися на язик українські слова) мовою. І соромився після того так само, яв після «всипи» перед Бабієм. Той сором чую ще сьогодні після 60-тьох років.

У 4-й клясі ми з Олегом на заохоту україніста Яр. Біленького (помер у Стрию по війні) «редагували» 2-примірниковий рукописний «журнал» «Незатесаним олівцем» (я на виставці в Національному музеї 1942 чи 43-го року бачив навіть збережені ті примірники у ґабльотці!). Олег переписував каліграфічно й «ілюстрував» рисунками й знимками; я писав там як «Козак з Лугу»…

З Олегом ми вчилися спільно до іспитів в університеті, постійно ходили на доволі нудні виклади Свенціцького – до того говорені доволі лихою польською мовою, так що й прозвали нас колеґи Кирилом і Методієм (Свенціцький читав без кінця про староцерковнослов’янщину). Не бракувало й прекомічних ситуацій. На викладах поляка Янува з історії граматики (теж описової української мови) Олег рисував його карикатуру (Олег рисував незле!), а той був переконаний, що Олег записує його банальні виклади. Як же після вбивства Коновальця всі ми носили чорну стяжечку на відзнаці 50-річчя «Просвіти», а ми тоді мусіли здавати мастковий магістерський іспит у поляка Ташицького (скидати цеї демонстрації не дозволяла честь, хоч робив це дехто!), а я був першим і Ташицький не придивився добре, то дістав добру оцінку. Але в Олега обнизав уже оцінку, хоч він відповідав не гірше за мене. Отакого-то бувало в нас. Я написав те, що запам’яталося. Спогади, де того більше, подбаю вислати окремо. З недалеким Великоднем – Веселих Свят, Христос Воскрес!

Берфурт, дня 8.VI.1993.

Луцький Любомир-Лев Миколайович

Розповідь складено на основі згадок про розповіді матері й батька Луцького Любомира-Левка, за розповідями двоюрідних Левкових сестер ‑ Надії Євгенівни Паучок (Луцької), Марії Іванівни Білас (Бокало), мешканців Великої Горожанни і Комарна

Луцький Любомир-Левко Миколайович народився 1929 року в селі Мала Горожанна тепер Миколаївського району Львівської області у сім'ї вчителів Луцької Теклі і Луцького Миколи.

Мати, Луцька (Гуменна) Текля Миколаївна (15.6.1893 - 7.9.1984 рр.), народилася в сім’ї сільського урядовця Гуменного Миколи та Гуменної (Морозовської) Петрунелі у В.Горожанні. Здобула освіту у приватній семінарії для дівчат у Львові (на вул. Зеленій), влітку 1914 року повернулася працювати учителькою у рідне село.

Батько, Луцький Микола Іванович (15.7.1893-30.4.1974 рр.), народився у селі Дичків тепер Тернопільського району Тернопільської області у сім’ї дяка, пасічника Луцького Івана родом з села Красне поблизу Грималова і Марії Луцької (Барановської) родом зі Старого Скалата. Закінчивши 1914 року навчання у Тернопільській вчительській семінарії, М.Луцький вступив до Українських Січових Стрільців. Учасник бою на Маківці, брав участь у встановленні української влади у Львові 1 листопада 1918, командант ЗУНР в Комарні, воював в УГА на Великій Україні, був санітаром в таборах хворих тифом у Вінницькій області. Луцький Микола мав унікальний голос - героїчний тенор, він співав солістом стрілецького хору. Після арешту, втечі з тюрми у Бресті Литовському, М.Луцький повернувся до Львова, співав у львівській опері, але невдовзі залишив сцену.

Луцька Текля і Луцький Микола працювали вчителями у Татаринові (тепер Городоцького району Львівської області), Малій Горожанні (тепер Миколаївського району), Довгому, Стриганцях, Боднарові (тепер - Івано-Франківської області), Грімні (тепер Городоцького району Львівської оболасті), В.Горожанні. Всюди учителі намагалися прищепити дітям потяг до знань, любов до української пісні, до рідного краю, ставали в обороні селян перед свавіллям влади.

Дитинство Луцького Левка пройшло в селах Мала Горожанна, Довге, Стриганці, Боднарів, звідки 1944 року родина вчителів Луцьких повернулася до спершу Малої Горожанни, потім – Великої Горожанни.

Села Мала Горожанна і Довге лежать на березі Дністра. Тому Левкове дитинство позначене тривогою розливів, якими страшна ця ріка. Так, після розливу Дністра 1944 року в Довгому родина Луцьких втратила більшість майна, а з великої бібліотеки – зберігся лише трьохтомник Української Загальної Енциклопедії, яку Левко ретельно, аркуш за аркушем, виполікував від нанесеної повінню глини, просушуючи друковані сторінки на сонці. …Ця книга для його мами  - залишилася єдиним спогадом про сина.

Напевне, готовність протистояти небезпеці природної стихії, поєдналася у молодого хлопчини з відвагою під час помочі українським партизанам – повстанцям, які воювали проти загарбників, котрі були поруч з родиною вчителів. Адже вони не раз приходили до Левкового батька, свого колишнього вчителя, за порадою, як поступати за тих чи інших обставин. Левко бачив, як його старший брат Олег (28.2.1918-21.11.1941) завзято вчився в Академічній Гімназії у Львові, та у Львівському університеті, які він самовіддано працює в українських студентських організаціях. Брат Остап (III.1924-10.XII.1961 рр.) вже тоді працював в ОУН. Так, з дитинства мріючи про освіту, Левко зазнайомився з іншими реаліями – грізною небезпекою природної стихії – розливами Дністра, і не менш прикрими суспільними умовами - приниженням українських прав і свобод в тодішній польській державі. Цей захист перед стихією та опір перед порушенням людських, національних прав – формували світогляд молодого хлопця. А був він наповнений розповідями батька про січових стрільців, про стрілецькі пісні, про безконечні бої в Карпатах і на Великій Україні, про красу пісні і рідних сіл – Дичкова і Горожанни, Малої й Великої. В школі, вдома, в храмі – всюди було чути ті пісні, яких Левків батько учив односельчан, учнів школи і хористів.

За таких умов Левко ще дитиною почав допомагати повстанцям. Вже за німців в Боднарові і Стригунцях Левко носив вату і бинти пораненим повстанцям, які переховувалися у спеціальних бункерах-лазаретах. Малим хлопцем мати навчила Леква кроїти і шити на швейній машинці - щоб він був добрим батьком своєї майбутньої сім’ї. Так сталося, що Левко шив шапки-мазепинки, і вони розходилися не лише між його товаришами, а й діставалися партизанам у лісах.

1946 року Вчителі Луцькі переїхали до Великої Горожанни, Левкова мати повернулася до свої матері. В новому товаристві – у Малій Горожанні (де Левко виріс), у Великій Горожанні – рідному селі його матері, в Комарні, де Левко вчився у школі, хлопець швидко знайшов багатьох нових товаришів. Разом з ними він приєднався до опору проти кривавих загарбників.

…Луцький Левко їздив ровером до сусіда і товариша з Малої Горожанни, який також називався Левко. Він казав, що вини товаришують, бо «обидва – Левки». Цей товариш (та інші ровесники-сусіди) з Малої Горожанни також приїжджали в гості до нього у Велику Горожанну. Під час зустрічей вони, ніби оглядаючи колеса велоипедів, обмінювалися помпами, передаючи так «штафетики», заховані в них. Хлопець з Горожанки так само зустрічався з ровесником – родичем з Дроговижа. Приїжджаючи до Комарна, Луцький Левко залишав велосипед на подвірї однокласника, шкільного товариша ‑ Кваса Ярослава. Там вони так само обмінювалися помпами зі штафетиками. Квас Ярослав передавав штафетики товаришу з села за Комарном.

Так було створено лінію зв’язку Дроговиж – Мала Горожанна ‑ Велика Горожанна – Комарно ‑ Чуловичі (?). На цій лінії письмові повідомлення передавали хлопець з Дроговижа, Левко з Горожінки (або Протас Юрій), Луцький Левко, Квас Ярослав, хлопець з Чулович (чи іншого села). Зв’язковий з Малої Горожанни випадково уникнув викриття. Миколаївський військомат мобілізував його до армії за один день до викриття енкаведистами цієї лінії зв’язку.

…Левка розстріли впритул з автомата облавники-енкведисти на дорозі поблизу Попівщини. То було по полудню 28 вересня 1947 року. Левко їхав ровером до Комарна – там він вчився і жив в учнівському гуртожитку. Облавники його чекали. Перепинили, наказали показати документи. За одними свідченнями - Левка розстріляли, коли він сягнув за документами, за іншими – після того, як облавники взяли документ. Кров, що вилилася в порохи, Левкові двоюрідні сестри зібрали в паперову коробку, через чотири десятиліття її поклали в домовину Левкової матері.

Убивство Левка у Горожанні люди запам’ятали надовго. Тоді була неділя. Екаведистів, які стріляли у Левка, було шість чи сім. Тоді в селі, як казали сучасники «стала така тривога». В той день було весілля. В знак трауру і солідарності з Левковим батьками – люди, весільні гості  розійшлися додому. А москалі – почали стріляти сигнальними ракетницями, скликали повно інших підрозділів, ніби в Горожанні найшли на цілу сотню партизан.

…Левко ніколи не ходив у вишитій сорочці, хоч мав її. Йому більше був до вподоби одяг, в якому було легко бавитися і працювати. Тої неділі він попросив матері «мамо, дайте мені вишиту сорочку». Мама, ніби відчуваючи, що буде, вперше вийшла далеко за стодолу проводжати сина. Він вже заїхав за горбочок, вже не було видно його ровера, а мама – все стояла. Стояла, поки не почула пострілів. Тоді почала плакати. З тим плачем пройшли всі довгі самотні роки осиротілих учителів Луцьких.

Тіло убитого хлопця возом завезли під тюрму до Комарна. Забрали також його велосипед. За цим велосипедом, в якому одне колесо було зелене, друге – червоне, в Комарні упізнали, кого убитого везуть під стіни катівні.

Левка розстріляли у Горожанні 1947 року, Олега – засудили до страти в Інзі, розстріляли восени 1941 року десь у тюрмах на Поволжі. Остап, пізніший провідник ОУН в Австралії, помер у молодому віці, і ніхто не знає, чи то була хвороба, чи його там дістала рука Москви.

Після того, як Левка убили, його батька зняли з посади директора школи в Грімні, а згодом – перевели на посаду учителя у Великій Горожанні. Левкова мати більше не працювала. Після розстрілу Левка москалі арештували його бабусю і дідуся – Гуменних Миколу і Петрунелю, власників господарства, де він жив. Стареньким вже було за 75 років і 85 років. Протягом зими їх тримали в тюрмі в Самборі, хату конфіскували. Потім немічних відпустили, хату повернули. Дідусь помер від простуди, а бабуся, зазнавши сильних обморожень, вже не змогла більше ходити.

Після убивства Левка москалі провели великий обшук в його хаті. Обшук виконував начальник Дрогобицького МГБ разом з кількома помічниками під озброєною охороною зовні хати. Під час обшуку конфісковано всі документи, які належали Любомирові-Левкові, фотографії, шкільні табелі, шкільні документи. Так в матері не залишилося жодної фотографії сина, крім двох з маленької дитини.

Левко товаришував у Комарні з Богданом Гевом, його родина походить з Татаринові, з Ярославом Квасом, Іваном Марчишиним, багатьма іншими хлопцями. Богдан загинув у лісах десь коло Комарна в баях з енкаведистами. Квас Ярослав, як і багато інших Левкових однокласників з Комарна, з Великої Горожанни були засуджені і вислані в Сибір.

Левкові товариші поховали побратима в Комарні. Москалі лишили тіло убитого за стіною тюрми, щоб вистежити, хто за ним прийде. Коли цю сторожу зняли, тоді товариші поховали Левка на кладовищі в Комарні. У всі роки мешканці Комарна доглядали Левкову могилу, берегли пам'ять про нього, як і про багатьох інших героїв і мучеників, які пішли у Вічність з Комарнівської землі. В 1982 році старанням родини на Левковій могилі поставлено кам’яний хрест з надписом «Любомир-Лев».

Луцька Текля, Левкова мама, весь час повторювала: «ви побачите, Україна скоро буде незалежна». І ще вона, осліпла на схилі літ, немічно шептала сама до себе: «хто згадає моїх синів, моїх героїв».

Монастирський Микола Семенович: Ми, бахурі, літали по пасовиску. Дивилисі, – він [Луцький Левко Миколайович] на ровери їхав. Тут-во коло Попівщини його забили. Застрілили. Ми, діти, стояли коло того, дивилисі. Пакети кидали.

Хамуляк Софія Василівна: Яка то після того тривога в селі була.

Боцуль Михайло (Самбір): День 30 вересня 1947 року видався напрочуд гарний, ясний, теплий. Осіннє сонечко щиро світило у вікна школи. Дев’ятий клас у Комарнівській середній школі закінчував свої уроки. Йшла остання перерва, було гамірно, хтось виходив, хтось крутився по класу, інший сидів, думав про своє. Ніхто не чеав якоїсь біди. І раптом, неначе грім з ясного неба вбігає нашвидку до класу збентежена дівчина, не пам’ятаю, хто, і стривоженим плачевним голосом скрикує: «Енкаведисти вбили Левка Луцького». Весь клас занімів.

Хто тільки не знав Левка? Високого, веселого, вродливого, розумного юнака, сина інтелігентних батьків, відмінника навчання. А дівчата „вмирали” за ним – він завжди був акуратним, коректним, тактовним. Син українських педагогів довоєнного вишколу. ...У класі ридала Соня Тершаковець, плакали Наталя Ваврик, Дарка Пеленська, захлипали інші дівчата. Зблід Ярослав Маркевич. І в цю мить почувся ргізний голос: «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою московських катів!» ‑ То розпачливо закричала дівчина з нашого класу – Левка Шкляр.

Цього вечора в гуртожитку ніхто не вчився, ніхто не спав. Перед очима стояли картини, коли Луцький часто заходив у гуртожиток, вів веселі, жваві розмови з нами, хлопцями. Був обережний в словах, але патріотичні пісні, які він співав, говорили про його душу, внутрішній світ патріота. Левко свої пісні виконував під гітару, або й без акомпонементу. У моїй памяті яскравий слід залишила пісня:

Останній привіт тобі, мила, 
за грат, з-за решітки я шлю,
звтра-позавтру, дівчино моя,
Ти знаєш, чого я тут джу.

Розвіялись мрії кохання,
Хоч, може, хоч може не всі,
Ти тямиш слова ці останні, –
Вкраїно, життя лиш тобі!

Ти підеш в далекі табори 
І важко там буде Тобі,
Минуться всі горя, недолі,
Ти вернешся знов до сім’ї.

А я тут з друзями останусь
На сторожі рідних горбів
І духом витатиму волю,
Що прийде на вістрях мечів.

Ця пісня стала символічною в житті юнака, який ніби нею відправив останній привіт друзям, котрі, пройшовши сибірські табори, вернулися до сім’ї, а він зостався на сторожі рідних горбів, і лише духом привітав воскресіння Вільної України.

Назавжди закарбувалася в серці і друга його пісня.

Мені не жаль,
Що скрізь чарівна весна, 
А в моєму серці холод:
В незнану даль, дівчино, ти відійшла,
Але я не журюсь й досі,
Бо я сміюсь з кохання чарівних мрій,
І прямо все гляджу в очі твої сумні.
Однак часом почую пісню у сні:
Чи повернуть ще раз щастя дні?
Маєва нічка леготом дише,
Десь співа соловейко,
Пісня кохання до сну колише:
Ой люлі-люлі, серденько.
Ой люлі, серце, спи...
Знаю ж бо, знаю,
Що вернеться весна –
В моєму серці холод,
Ще й лютая зима.

Ця пісня не має ні ритму, ні рими, вона така є і в музичному виконанні. Особливо натхненно, лірично співав її Левко в супроводі гітари. Пісня навівала якусь тугу, сум.

Левковим вірним другом, побратимом був Богдан Гев. Богдан був родом з Татаринова, вищого зросту, міцної статури, повновидий, рум’яний. Завжди життєрадісний, веселий, любив жарти, хоч інколи обличчя ставало серйозним, задумливим. Вчився разом з Левком у десятому класі. Про долю Богдана, який перестав ходити до школи, я тоді нічого не довідася. Світла пам’ять про цього чудового юнака залишилася в моєму серці назавжди.

Квас Ярослав Олексійович (Комарно): Наша хата стояла поблизу читальні «Просвіти», де батько був секретарем. За польських часів читальня була осередком національного та духовного життя Комарна. Тут була бібліотека, де можна було прочитати українські газети та журнали, діяла спортивна організація «Сокіл», була своя футбольна команда «Хуртовина», яка виступала у змаганнях по всіх містах Галичини. Працювала спротивна секція ручного м’яча «Відбиванка», секція спортивної гімнастики, де молодь тренувалася щовечора. Споряджались туристичні походи в Карпати, на гори Маківку, Лисоню, на човнах по Дністрі. При «Просвіті» працював духовий оркестр, який грав на споривних вправах, футбольних змаганнях, під час релігійних та національних свят. Працював драматичний гурток, змішаний хор, які ставили концерти на фестонах у селах повіту. Завідувач бібліотеки, що мала вагомий книжковий фонд української наукової та історико-партіотичної літератури, був Андрій Пеленський (псевдо – Голодний), під час збройних змагань він активно діяв ОУН-УПА під псевдом Наливайко. Умів організувати молодь до книжки та праці на національному грунті.

Читальня «Просвіти» була також осередком підпільної організації ОУН, де її члени часто читали реферати з історії України, про методи боротьби з окупантами.

З вересня 1939 року, після приходу червоних «визволителів», діяльність товариства «Просвіта» та організації «Сокіл» були припинена. Багато інтелігенції та націоналістичних кадрів вимушені були покинути рідну землю і виїхати перед більшовиками за кордон. Основна частина ОУН пішла в підпілля. […]

З приходом совєтських військ у липні 1944 року ми вночі винесли з бібліотеки багато книжок і надійно заховали. Вчасно, бо на другий день червоні вандали спалили усю бібліотеку. Хлопці, які повинні були йти в совєтську армію, пішли в УПА, де було багато учнів з дальніх сіл Комарнівського району. Я познайомився з Любомиром Луцьким – сином директора школи з Грімна, а також з Богданом Гевом з Татаринова, які були зв’язковми в ОУН. Районний провідник ОУН Олесь Ольховий, з яким мене познайомили, запропонував підтримувати зв’язок з Луцьким та створити в Комарні інформаційну групу з трьох чоловік, щоб повідомляти ОУН-УПА про події у місті та дислокацію окупаційних частин НКВД. До групи увійшла трійка: я – псевдо Вогник, Богдан Рядович (псевдо Одуд) та Левко Гемелей (псевдо Ключник). Зібрані дані ми були повинні передавати вище через Луцького (псевдо - Вівчар), або через Дарію Дрімало з Діброви, до якої приходили зв’язкові. Місячний звіт про свою роботу здавали провідникові ОУН. Крім цього ми пошрювали листівки та підпільну літературу в місті.

До школи Луцький приїжджав на велосипеді і завжди ставив його в нашій хаті. Водночас з Чулович приїжджав до школи Володимир Ребман і теж залишав у нас вдома свій велосипед. У нас вони мінялися помпами, в яких були грипси–«штафети», ‑ тобто «естафети». І так здійснювався зв’язок між заходом та північчю району. Ми збирали дані про працвників НКВС та райкому партії. Наша праця швидко зростала. Богдан Родович накреслив карту райценру, на якій ми зашифрували будівлі організації та керівників НКВД, військкомату, райкому партії та райвиконкому Комарна. Про прибуття до міста військових частин, готування облав на бандерівців ми негайно повідомляли провідникові ОУН-УПА.

30 вересня 1947 року Любомир Луцький черговий раз їхав велосипедом до Комарна. […] По дорозі його вбили енкаведистаи автоматною чергою. Після вбивства Любомира здійснили обшук у помешкані директора школи Миколи Луцького – його батька, якого невдовзі було усунено з роботи. Звільнили з роботи дружину, яка також прцювала вчителькою. Осмучені горем Любомирові родичі пізніше проживали у Горожанні Великій.

Укладач: Обшук виконував начальник Дрогобицького МГБ разом з кількома помічниками під озброєною охороною зовні хати. Під час обшуку конфісквано всі документи, які належали Любомирові-Левкові, або як-небуть його стосувалися: фотограії, шкільні табелі, шкільні документи.

З розповіді Луцької (Гумееної) Теклі Миколаївни: Левко мав ровер. Часто ним їздив до Горожінки. Хоппці також мали ровери. А Левко мав ровер з двома колесами різного кольору. Одне – зелене , друге червоне. Казав, що йому – все одно. По тих колесах і впізнавали, - чий то ровер.

Квас Ярослав Олексійович (Комарно): Під час обшуків знайшли світлини учнів Комарнівської школи, на яких були Ярослав Квас, Богдан Радович, Левко Гемелей, Володимир Ребман та Іван Марчишин. Мене і Богдана Радовича заарештували 28 листопада 1947 року. Під час арешту і обшуку в мене забрали цінні книжки, у Радовича знайшли кілька листівок та брошур ОУН.

Тіло друга Луцького енкаведисти викинули на окописько і встановили постійне стеження. Щоби перенести вбитого товариша на цвинтар, було доручено вести стеження Ользі Гелемей. Коли ми переконалися, що НКВД зняло стеження за тілом, Ольга Гемелей і Радович, а також чоловік Ольги Гелемей – Нестор, забрали покійного Луцького на підводу і перевезли на цвинтар, де вночі поховали. Це було у листопаді 1947 року.

Весною 1948 року могила Луцького була висипана і посвячена.

Своє ув’язнення я відбував спочатку на Воркуті, а пізніше – в Тюменській області на будівництві залізничних та шосейних доріг. В 1949 році нас, політв’язнів, відібрали і перевезли на будівництво залізниці Тайшет-Братськ. У 1950 році нас відправили в Магаданську область на будівництво теплоелектростанції селища М’яунджа. У 1956 році я повернувя з Колими, Богдан Радович – з Мордовії, Левко Гелемей та Віра Кос – з Норильська.

Неназваний свідок: Луцький Любомир, батько Микола - ЛО с. Велика Горожанка (Комарне); [рік народження: ] 1929; стрілець ОУН-УПА з віддулу Дороша; [загинув] 28.09.1947; ЛО с. Велика Горожанка (10, 20).

Укладач: Луцький Левко їздив ровером до товариша з Малої Горожанни, який також називався Левко. Він казав, що вини товаришують, бо обидва – Левки. Чи тей товариш, чі інший сусід (Протас Юрій ?) з Малої Горожанни також приїзждав в гості до нього у Велику Горожанну. Під час зустрічей вони, ніби оглядаючи колеса роверів, обмінюювалися помпами, передаючи так «штафетики», заховані в них. Хлопець з Горожанки так само зустрічався з ровесником – родичем з Дроговижа. Приїзджаючи до Комарна, Луцький Левко залишав велосипед на подвірї однокласника, шкільного товариша ‑ Кваса Ярослава. Там вони так само обмінювалися помпами зі штафетиками. Квас Ярослав передавав штафетики товаришу з села за Комарном. Так було створено лінію звязку Дроговиж – Мала Горожанна ‑ Велика Горожанна – Комарно ‑ Чуловичі (?). На цій лінії письмові повідомлення передавали холпець з Дроговижа, Протас Юрій, Луцький Левко, Квас Ярослав, хлопець з Чулович (чи іншого села). Зв’язковий з Малої Горожанни випадково уникнув викриття. Миколаївський військомат мобілізуав його до армії за один день до викриття енкаведистами цієї лінії звязку.

Марчишин Іван Володимирович (Чуловичі): У Комарнівській школі діяли дві підпільні юнацькі трійки УПА – трійка Кваса [Ярослава], Радовича [Богдана] та Левка Гелемея. Друга трійка – Леква Луцького (псевдо - Один), Гева Богдана (псевдо – Другий) та Івана Марчишина (псевдо – Іванко, пізніше Третій.) Кожен з нас мав свою трійку. Моя трійка діяла в нашому селі Чуловичі (псевдо трійки – Швейцарія). До моєї «швейцарської» трійки входили: я, – «Іванко», мій двоюрідний брат Володимир Кравчишин (Кривениський) і мій батько Степан Кравчишин (Тато). Додатково до підпільної роботи залучалися Наталя Троняк (псевдо – Ганя Ковалева), Анна Ребман. У кожного з «швейчарців» були свої трійки, про які, згідно з правилами конспірації, ми не не мали права цікавитися.

...Левко Луцький загинув, Богдан Гев пішов у підпілля, в УПА. Нас, кількох, не маючи доказів, енкаведисти змушені були відпустити. Я одержав наказ продовжити науку у Львові. Весною 1948 року мене заарештували вдруге. Сім місяців слідства, карцерів, нічних допитів мене не зломили, «обшуки» по всіх знайомих не викрили конспірації. За «доказами», отриманми енкаведистами з Сибіру, мене засудили у Дрогобичі на десять років таборів (заслання) в Прибайкалля. Був звільнений у жовтні 1954 року.

Мій побратм Богдан Гев, який після загибелі Левка Луцького вимушений був покинути навчання, пішов в УПА. Богдан впав смертю хоробрих. Вже будучи в Підпіллі, коли я був в Сибіру, часто заходив з хлопцями до моєї матері повечеряти. Повідали мені люди. Одного разу, – згадувала мати, – Богдан сумно казав, – «Що він там їсть, він мерзне, але він виживе, а я – ...ні». Тої ж ночі, попавши в засідку НКВД (можливо, поблизу Бірчі), загинув в бою. Тіло його привезли до будинку НКВД. Вночі хоробрі хлопці перенесли тіло борця на цвинтар і поховали коло батька.

Укладач: Богдан Гев, відвідуючи ввечері родичів засуджених побратимів, повторював, слова. «Як то є. Я тут вдома, маю що їсти, приходжу ро рідних. А засуджені товариші – в чужині, голодують, бідують. Але їх в чужині чекає життя, а мене тут, вдома чекає смерть. Довго вдома ховатися не будеш…».

Діти вчителів Луцьких: Олег (1919-41), громадський студентський активіст, учасник ОУН, розстріляний в тюрмі Інзі Уляновської області), Остап (1924-61, учасник ОУН, пізніше керівник проводу ОУН в Австралії), Любомир-Левко (1929-47, розстрілний енкаведистами у В.Горожанні). Фото знято напросесні (на Великдень?) на узліссі поблизу Малої Горожанни. На цій фотографії Левко – мала дитина тримає шапку. Так само Левко тримає шапку, жартома прохаючи милосині разом з Гевом Богданом на розі будинку Комарно. Левкова мама розповідала, що вона його навчила шити, і він для всіх товаришів, які були в Підпіллі, шив шапки-мазепинки.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Приїхали з Дрогобича – головний енкаведист [і його заступники], до нас до хати обшук робити. Дусьо був в школі, я сиділа на кухні, не казали нігде виходити. А той енкаведист з бабусею шукали по хаті. Казав собі то щось одне показати, то друге. Тоді забрали всі Левкові документи. А на подвір’ю пост стояв, щоб ніхто не заходив і виходив.

Через якийсь час я збираюся їхати до Львова яблука продавати, Але не знаю дороги, як йти на Черкаси. А [Білас (Бокало)] Марія [Іванівна] і ще кілька дівчат збиралися молоко взяти до Львова. І я буду з ними вночі йти до Черкас.

Йду вночі до Бокала, темно, нічого не видно. На містку до старої школи – хтось світить лямпочкою в очі. І кричить: «Стій, хто йде». Я кажу: «не світи в очі, до не виджу, куда говорити». А він: «Что она говорит». Підходжу, світло відбивається, – дивлюся, а то той, що стояв на посту, коли обшук робили.

Спитав, де я йду. Я йому сказала, що з яблуками завтра збираюся йти до Черкас. Він помацав, що я несу яблука і нічого більше не казав.

Богдан Гев

Ганич (Карабин) Софія Петрівна (Татаринів): Богдан Гев ще була дитина. В дев'ятому чи десятому класі. Тата і маму вивезли, все розграбили. Ніц не лишилося. Їх вивозили в 46 чи 47 році. В них хата була, стодола. 

Коптарук Пилип Силантійович

Луцька (Коптарук) Любов Пилипівна (Лютенька, Пенріс):Одного разу, зимою, приблизно тисяча вісімсот дев’ятдесятого або дев'ятдесять першого року дід [Гаптар Силантій] поїхав до Гадяча і не повернувся в умовлений день. Баба почала журитися, бо зірвалася велика хуртовина і боялася, щоб дід не збився з дороги. На той час дід був досить грамотний, часто привозив українські газети та відозви до населення. Що було заборонено царським урядом. Дід читав ті газети селянам. …Скоро після того, як дід приїхав додому, з’явилися жандарми, і питали його, де він був. Дід відповів, що їздив до Гадяча, і через пургу прийшлося блукати. Вони переглянули все, що дід привіз. І знайшли українську літературу і відозви. Відразу сказали йому збиратися з речами: «ми вас арештуємо». Діда засадили за розповсюдження забороненої літератури. І заслали на Сибір відбувати покарання на три роки.

Після того, як дід відбув покарання, йому не дозволили повернутися назад на Україну. Він міг посилитися в Сибіру на Зеленому Клині. Написав до баби, що вона продала все, всі маєтки, і їхала до нього в Сибір. Баба так і зробила. Все попродала і разом з родиною, братом діда і сестрою і ще деякими хуторянами виїхали, - спакувалися і виїхали на Сибір.

Їхати було дуже довго. І було не дуже вигідно. Але «їхали до тата» і це їх дуже тішило.

Дід прислав листа, щоб баба продала всі маєтки і приїжджала до нього на таку і таку адресу. В Сибір. То було поселення українське. І та ціла громада, що там мешкала на Сибірі, помагала дідові, щоб дід міг приїхати на стале поселення до Сибіру і забрати тоді свою родину. До того часу вони (родина Гаптарів) дуже підготовлялися. Вони мусіли заготовити собі харчів. Вони сушили сухарі, сушили гриби, в’ялили рибу і всякі такі речі, що можна було з собою взяти, щоб не зіпсувалися, бо подорож до Сибіру була дуже довга. І вони їхали в звичайних товарових вагонах.

З ними разом виїхав брат мого діда і сестра. Але крім того, із того села, то містечко – Лютенька, - з нього поїхало ще кілька родин. Вони казали «на переселення». Тому що дід писав, що там досить добре люди живуть. Поїхало щось три чи чотири родини цілі. А деякі молоді з родин поїхали самі, - лишили родичів там. Як їх випроводжали – то їх ціле село випроводжало.

Коли виїжджали з Лютенької, тоді найстарша сестра Пилипка – Одарочка вже ходила до школи. Вона вміла добре читати, писати і її дуже любила її учителька. І вона на дорогу подарувала Одарочці книжку. Одарочка подивилася і каже: «та це Кобзар». Вона каже: «Так, ти в тому Кобзареві знайдеш, - каже, - все, що тебе і заспокоїть, і що ти довідаєшся більше». І так Одарочка цілу подорож читала тим людям Кобзаря. Мало хто не плакав Як вона читала, - то всі жінки плакали. І з тим «Кобзарем» вона цілий час була, і цілий час читала.

Коли Пилипко підріс, його відправили до школи. Послали до школи, як звичайно дітей. Коли він пішов до школи, то йому почали говорити, що то є «аз», «буки» і «веді». А він дивився, - що то таке. Він знав «а, бе, ве». Коли прийшов додому, почав нарікати. Каже, - що то таке, чому я маю казати «за, буки, веди», коли я можу казати «а, бе, ве» і так далі. Він тоді вже вмів читати, його Одарочка навчила.

Ще одного разу прийшов і каже: «тату, ну чому я мушу казати на коня лошадь, а на того ще якось, як то є кінь, який то є лошадь». Тато засміявся і сказав: «сину, знаєш, ти підростеш і сам зорієнтуєшся чому. Ось і чому я й на Сибірі був».

Моя баба Марта по дівочому називалася Павлюк. Прізвище її Павлюк. То була стара козацька родина. Рід Павлюків ніколи не був під кріпацтвом. Бо те село Свинарне, де вони жили, ніколи не було закріпачене. Там люди ніколи не були кріпаками. У селі Свинарне споконвіку жила вся родина Павлюків. …Дуже велике подвір’я, на якому стояло три хати. А четверта – стара, в якій жив найстарший з роду. Баба Марта мала ще братів. Кузьма – найстарший. В якого над ліжком на килимі висіла стара козацька шабля, яка переходила з роду в рід до найстаршого роду. В трьох інших хатах жили брати Йосип, Марко і їхня ще одна сестра.

Мамина сестра, тобто – Марти Павлюк сестра мала таку саму донечку, в тих самих роках, що і малий Пилипко. З якою Пилипко дуже товаришував. Пізніше, багато пізніше вони зустрілися дорослими, як вони не бачилися майже двадцять років. 

…Історія родини Гаптар, пізніше – Коптарук. Мій дід – Сила Федорович Гаптар жив із своєю родиною на Гриньовім хуторі. Це біля містечка Лютенька Гадяцького повіту Полтавської губернії. На Гриньовім хуторі ще жив рідний брат діда – Микола Гаптар та сестра – Марія. Дід господарював, мав трохи обробленої землі, коні, корови, вівці. Літом працював по господарстві. А зимою, щоб заробити трохи грошей, займався доставою. Коли хтось хотів, щоб щось привести, або когось відвезти до Гадяча.

Дід Сила і його жінка Марта (Павлюк) мали тоді четверо дітей. Це три сестри, старші від Пилипка – Христина, Одарочка, Домашка і малий Пилипко. «Малий Пилипко» – це мій батько.

Луцький Олег Остапович (Пенріс): Прізвище мого прадіда, діда моєї мамері [Коптарук (Луцької) Люби] - Гаптар, він не змінював його і після того, як був засланий до Сибіру. Коли народився Пилип, тато моєї мами, він також мав прізвище Гаптар. Після революції, близько 1919 року Гаптар Пилип приєднався до армії Петлюри. Він був офіцером армії УHP завдяки військовій офіцерській підготовці в царській армії. Пилип був госпіталізований з тифом в Умані, і залишилася позаду, коли армія УНР відступала. У зв'язку з загрозою, яка насунулася внаслідок встановлення радянської влади, Пилип змінив своє прізвище на Гонтар. …В Австрії в 1944 році в Кафенберґу (Kafenberg) Пилип з дружиною Катериною і дочкою Любою опинилися в оточенні між радянськими військами з одного боку і британськими з іншого. Там вони були в таборі для біженців. Обидві сторони радили їм поїздом повертаюся на територію СРСР. Ще перед тим мамині батьки зустрілися з [моїм батьком – Луцьким] Остапом [Миколайовичем] в іншому таборі біженців, у місті Щайафлінґ (Schaifling). За допомогою Остапа Пилип змінив прізвище всіх членів сім'ї на Коптарук. Також Остап порадив змінити біографії, завити, що всі вони народилися в Галичині. У цей час Люба мала роботу на канадському підприємстві (Міс Рассел), яке працювало на UNRA.

Луцька (Коптарук) Любов Пилипівна (Лютенька, Пенріс): На одній стації, навіть не знаю, на котрій станції, їхні вагони відчепили, і лишили там стояти. І казали, щоб вони там могли собі розладуватися. Вони все виладували із вагонів, і чекали, коли хтось прийде сказати, що з тим робити. І малий Пилипко зауважив, що якийсь чоловік підходив до них. Але такий якийсь був страшний, зарослий, - що він, казав: «мене тягнуло до нього, але я його боявся. Коли його побачила мама, то вона відразу пізнала, що то був Сила».

Він такий був, бо його ніде не пускали на нічліг. Переночувати у людей не можна було. Йому не дозволяли більше бути як три дні в одній місцевості. Він мусів зголоситися, як прийшов, і зголоситися, як відходив. Хоч який Сибір великий, але вони цілий час мали його на виду. Вони знали, де він є. Йому не вільно було зайти до хати. Як хтось йому дав їсти, то лише виніс на двір. Але він міг лишитися ночувати в таких [приміщеннях], - називали їх «баня», тобто – як лазня. Бо в них, в Сибіру над водою майже кожна місцевість мала таку «баню». Там були дрова, можна було там собі запалити. І там переночувати. 

«Коли мама пізнала тата, - він підійшов, до мене, і каже: сину, - а я позадкував, бо я його перелякався. Але мама відразу тата в дещо перебрала його. Тато приїхав з кількома фірами», - розказував тато.

Не знаю, скільки він найняв там тих коней і возів. Вони всі зладувалися і поїхали в ту місцевість, де його люди мали зустріти. Люди, які погодилися його прийняти там жити. Коли вони там приїхали, то люди їх дуже гарно зустріли. Вони приготовили для них мешкання тимчасове, поки вони самі собі побудують. І нагодували їх, і дуже-дуже гарно зустріли. Називали ту місцевість Зелений Клин. Там мешкали самі Українці.

На другий день управа тої громади прийшла і сказала, що вони їх беруть наділяти їм землю. Так і наділяли. Кажуть, слухай: «ти, такий і такий, скільки в тебе синів». «Два». «Ну ми тобі відріжемо дві десятини», чи скільки там тобі, - і каже: «досить тобі». Той каже: «та досить». «А як мало буде, можеш собі пізніше ще взяти». І так вони порозділяли на тих людей, що приїхали. Понаділяли їм такі площі.

А день після того, чи два дні після того забрали їх усіх, поїхали вони до лісу, ті господарі з тими мужчинами, що до них приїхали. Рубати ліс, щоб ставити хати. Так за літо вони оселилися там. Побудували, їм допомагала ціла громада, те поселення. Вони побудували хати і на зиму усі ввійшли в нове помешкання.

Дід мій там дуже розгосподарився. Бо працювали тяжко, але могли взяти на виплату всякі машини. Дід брав то сівалку, то снопов’язалку, і все відвозив пізніше зерном. Платив зерном, урожаєм, яким в нього уродив. Але то минуло кілька років, поки до того дійшло.  

Гуменний Микола, Гуменна Петрунеля Михайлівна

Гуменний Микола (****-1947) був писарем у В.Горожанні за Австрії і якийсь час за Польщі. Селянин, господар, громадський активіст. Організатор і учасник опору перед політичним москофільством в Галичині перед першою світовою війною. Його дружина - Гуменна (Морозовська) Петрунеля Михайліана (***- 1964), наймолочша дочка Морозовських Михайла і Теклі (з роду Вільчек), які купили місце для будівництв хати у В.Горжанні невдовзі після скасування кріпаччини. Взимку 1947 року стареньких Гуменних арештували. Гуменному тоді було 86 років. Немічних тримали проягом зими у тюрмі в Самборі. Навесну відпустили, бо вони за віком були непридатні для роботи на сибірських каторгах. Під час ув’язнення Гуменний Микола дуже перестудився і невдовзі помер. Гуменна Петрунеля відморозила ноги, від ран не одужала до кінця віку.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: В 1946 році, коли ще бабуся була в Грімні (Левко ще був живий), Гуменних хотіли вивезти. Забрали двох стареньких до Самбора. Взимі тримали два місяці в Самборі [в бараці без обігріву, недалеко від вокзалу]. Бабця відморозила ноги, перестудилася дуже, ноги не поправилися до кінця життя (померла 22 квітня 1963 року). Дзязьо – перестудився і помер [незадовго після того, як повернувся] до Горожанни.

[Їх не вивезли], бо охоронці завернули. [Якийсь старший ходив оглядати арештованих, коли побачив стареньких Гуменних, сказав]: «ту нема кого вивозити». Гуменному тоді було 85-86 років. Гуменних вивезли до Самбора в дні Різдвяних Свят 1947 року.

Поки стареньких Гуменних тримали в Самборі – їхню хату розбили, позакрадали речі. Коли вони вернулися, то якийсь час тримали корову в хаті [в південних сінях, так було тепліше і легше ходити доїти]. 

…Перша дружина Гуменного Миколи – Полонія Морозовська, рідна сестра, рідна сестра його другої дружини Петрулелі. Полонія померла під час пологів, дитина також померла. Їх поховали разом, маму і дитину на старому цвинтарі, коло церкви, біля південних дверей храму. Вони – останні, поховані на старому цвинтарі. [Потім ховали на новому цвинтарі на Мельнічковій горі]. Микола Гуменний ордужився з Петрунелею після десяти років трауру за дружиною й дитиною. Гуменні мали дітей: [Луцька] Текля (Теця), [Стасів] Ангелина, [Бокало] Катерина, [Стасів] Марія, [Маційовська] Юлія, Богдан.

Гуменний Микола

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Гуменний Микола, судія, жив там, де Ковальські. Дворідний бабусин брат. Мав дочку Ліду і сина Івана, його кликали Синусько. Ліда була замужем за лікарем. Він втопився в Дунаю у Відні. Скупався, хотів ще раз скупатися і втопився. Гуменний судія помер, похований в Австрії або в Америці. Їхня родина виїхала до Америки, коли німці відступали.

Під час вибуху першої світової війни Гуменний був на роботі на Збручі. Його взяли на фронт, в австрійську армію. [Вдома лишилася дружина з малою дитиною]. Мати з немовлям прийшла пішки до братови – польки Віськи, яка жила у Львові. Під час війни вона жила у братови Віськи, після війни – вернулася до Горожанни. Дідусь [Луцький М.І.] недовго ховався у Гуменного Миколи у Львові (він якийсь час жив у Львові). Віська приїзджала до Горожанни, коли у Горожанні були січові стрільці.

Іван Гуменний помер в Америці. Ліда приїжджала до Горожанни після 2000 року.

Карабин (Гуменна) Февронія

Ганич (Карабин) Софія Петрівна (Татаринів): Февроха Гуменна, по чоловікові – Карабин. Доньки її Стефа, Павліна і Зоня. В їхню поселився другий. Коли вони приїхали, їхня хата стояла. Просили, щоб їм відпустили ту хату, і не вступилися. Тато їх помер в 42 році. Вони жили сиротами. Старша донька Стефа була в ОУН. Її арештували, родину вивезли.

Ганич Володимир

Ганич (Карабин) Софія Петрівна (Татаринів): Чоловікового брата Володимира вбили в лісі. Він був в УПА.

Діти Паучок (Кордіяки) Параскеви

Паучок Григорій Ількович (1910 – 194*), Паучок Стефан, Ількович (19**-1941), Паучок Онуфрій Ількович (1924-194*), Івасюк (Паучок) Текля Ільківна (1921 -1995), Івасюк Михайло Дмитрович (1922-2005, с.Остапківці), Дем’янчук Евген (1885-1916, с. Остапківці), Паучок Кость Ількович (1929-1961)

Укладач: Паучок Григорій Ількович здобув технічну освіту. З дружиною мешкав у Львові. Загинув під час бомбардування Львова під час другої світової війни.

Паучок Стефан Ількович, селянин, хлібороб і столяр. Після одруження батько купив Стефанові хату, передостанню в кінці села. Закатований в тюрмі в Комарні 1941 року. Похований в братській могилі в Комарно. Залишив малолітню доньку Зосю.

Паучок Онуфрій Ількович молодим хлопцем вступив в українські партизани. Неодружений, не мав, розказують, нареченої. Загинув у бою з екнаведисами в східній частині Миколаївського району. Місце поховання невідоме.

Івасюк (Паучок) Текля Ільківна, невинно вісімнадцятилітньою дівчиною вивезена в Воркуту. 1974-го року з сім’єю повернулася в Україну. Похована в с. Остапківці поблизу Коломиї. Чоловік – Івасюк Михайло Дмитрович, учасник Підпілля, арештований і вивезений у Воркуту, нащадок родини січового стрільця Дем’янчука Євгена.

Паучок Кость Ількович – після чотирирічної примусової роботи в Німеччині та восьмирічної служби в радянській армії, учасник війни в Кореї, повернувся в рідне село смертельно хворим на серце. Помер дорогою на роботу, похований у В.Горожанні.

Кажуть, що наш народ – найпрацелюбішний, що для людей наших найбільше щастя – у праці, яка, чегруючись з низкою свят, творить щорічне коло одних й тих самих робіт, тих же святочних радостей. Для щастя, здається, досить повторити кожного року всі звичні роботи й святочні приготування. Працювати і святкувати як всі, – бути покірними Волі Всевишнього, який велів людям трудитися, вчила своїх дітей Параскева. Працювати, бути як люди – мати навчала Стефана, що прийняв мученицьку смерть в Комарні, Онуфрія, котрий пішов з іншими ровесниками, як настала година, доньку Теклю, що спізнала каторжних робіт на вугільних копальнях Воркути, сина Костя, сили якого обірвалися від непомірних натуг. Вірні материним словам, її діти чинили як усі, робили як належиться, і своїм життям і смертю ще раз ствердили, як наші люди працею й терпеливістю виявляють покору Богові.

Паучок Онуфрій Ількович (1924-194*)

Укладач: Онуфрик, як кликала його мати, народився в 24-му році. Хоч всі, старші й молодші, разом терпіли, разом боролися проти ворога, але на уродженців 24-го року випав чи не найважчий тягар. Напад ворога їх застав у такому віці, що ніхто не міг їх стримати від жертовного виступу проти нього. Честь, любов до матері, вся сила невиказаної любові до незнаної нареченої, свята віра у правду, – все це підняло ровесників 24-го року до незрівнянного подвигу, яким немає рівних в історії, хто ж бо ще ставав на пр’ю з двома найлютішими ворогами, яких тільки знала земля.

Паучок (Луцька) Надія: Онуфрій був в українських партизанах, в УПА. Якось незадовго до того, як пропав, прийшов був додому, до мами своєї, в татову хату, звідки родом, – в кінці За-Двором.

Прийшов додому, просив: «Мамо, дайте хліба».

«Сину, де ти йдеш! Та, де йдеш! Будь вдома!» – кричала, благала мама. Не відзивався нічого, взяв хліб і пішов. Так останній раз був вдома, востаннє видівся з мамою. Їх було багато. Йшли дорогою в Кінець, коли Онуфрій тоді вступив додому. Кажуть, що загинув десь, не доїжджаючи Стрия.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Паучкової і син Стефан погиб в Комарні в 1941 році, і Онуфрик в партизани пішов.

Онуфрик і Атанас – то були сусіди. Через дорогу. Вони так обидвоє хотіли України. Вони ще десь скорше вступили [в ОУН]. Атанас мене все брав пасти корови. Ми гнали, я пасла його корови, Атанасові, а він все з Онуфриком десь йшов. Я кажу: «Ба де ти так йдеш?». «Тобі того не треба знати», – казав. Не повів.

Атанас, бідний, казав: «Я так України хочу». А Паучкова зітхала: «І наш Онуфрик так хотів». Обидва з Онуфриком ходили.

Праць Тимофій: Я то чув, що Онофрик ще раз був прийшов, [тоді, як хлопці прощалися, виходили з села]. Тоді їх чотирьох [з Горожанни] було, – Беїв Федько, який тут [десь за …] погиб, він – Онофрик, і – [не памятаю, хто ще, здається – ] Пиліпків з Горожанни, і ще один з Ричагова, здається, був.

Онуфрій десь тут недалеко погиб. Вони йшли десь там як Поляна, на якімсь там мості вступили в бій.

Праць Тимофій: [Паучок] Онофрик загинув десь тут [ ‑ на схід], на мості. Беїв Федько, він і Гринців Микола, Козерема. В тих лісах, де стрийська дорога. Через річку переходили, там їх побили. Вони там загинули.

Івасюк (Паучок) Текля Ільківна (1921-1995)

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Цьоця Текля любила вишивати, гаптувати різноманітними узорами. Особливо їй вдавалося те вишиття, яким нійчастіше прикрашали оселі у Горожанні. За звинуваченням у зв'язку з повстанцями Паучок Теклю вивезли у Воркутинське Заполяр’я.

У Воркуті Текля працювала на вугільних шахтах. Разом з такими ж молодими дівчатами довбали вічну мерзлоту, розкриваючи котловани для шахт. Працювала у глибоких проходах. Там дівчата укріпляли деревяні підпорки у підземних лавах. …Учасниця Воркутинськго повстання.

У Воркуті Текля побралася з хлопцем з села Остапківці, що поблизу Коломиї – Івасюком Михайлом Дмитровичем (1922 - 2005), внучатим племінником січового стрільця Дем’янчука Євгена (1885 - 1916), що поліг героїчною смертю в бою біля Потуторів.

Повернулася з Воркути у Остапківці, збудувала з чоловіком нову хату. Прикрасивши її рушниками, так як у Горожанні вишивали. Сусіди і родичі з Великої Горожанни їздили в Остапківці помагати будувати хату.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Коли цьоцю Теклю прийшли арештовувати, вона вже знала, що по неї йдуть і втекла. Побігла до сестри Гануськи, і в сусідстві у Василишина сховалася, в купу різзя за стайнею. Але, що ж – то була зима, та й ті за слідом прийшли за нею, та й забрали.

Дем’янчук Євдокія (с. Остапківці): [Івасюка] Михайла [Дмитровича] спершу раз заарештували, але потім випустили, вже мали брати до війська. Він на похороні товариша на цвинтарі розказав вірш Шевченка «Як умру, то поховайте...». За то його заарештували другий раз й засудили на кару смерти. Тоді мало хто хотів подавати на помилування, ‑ не вірили, не сподівалися, що то щось, а він подав прохання. І прийшло помилування. Кару смерти замінили на п’ятнадцять літ тюрми.

Батька і матір його вивезли в Омськ, тато там помер. Мама вернулася з Омська і Михайло з Теклею та двома дітьми, Юрком та Оксаною, вернулися в 1973-74 роках. У стару свою хату. Її, ту хату, уступив чоловік, що був замешкав в ній, коли родину вивезли.

Микола Лазарович, Наталія Лазарович[5]: Надзвичайно важкою — як для УСС, так і для всієї української національної справи — видалася друга половина 1916 року. Внаслідок розпочатого в перших днях червня наступу російської армії під командуванням генерала Олексія Брусилова (так званого брусіловського прориву) Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Чимало районів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно — втрачено. Через загрозу оточення війська ХХV корпусу разом з іншими частинами Південної армії змушені були відійти з–над Стрипи на лінію Маріямпіль—Завалів—р. Золота Липа—р. Ценівка—Зборів. За ними ввечері 11 серпня свої позиції залишили й УСС, які через Антонівку, Вівся, Криве, Литятич відійшли до Потутор на Бережанщині. Незважаючи на запевнення командування бригади про те, що на новому місці окопи вже готові, там, як виявилося, подібна робота практично не починалася. Тому стрільці, які мали захищати Потутори і шлях, що веде з Підгайців до Бережан, змушені були будувати оборонні лінії на важкому, кам’янистому терені самі. Їхні окопи простягалися від гирла Ценівки східним краєм Потутор до битого шляху Підгайці—Бережани (ІІ–й курінь) та узбіччям узгір’я Лисоні до вершини одного з її пагорбів — так звана висота 348 — на півночі села (І–й курінь). На південь від стрілецьких позицій, по другому боці Золотої Липи, на горбовині Дикі Лани розташовувався ХV турецький корпус, зв’язок з яким підтримувала 8–ма сотня УСС, що знаходилася коло фільварку Милівка; на півночі зі стрільцями сусідили вояки 35–го золочівського полку.

Бойові дії для УСС розпочалися 14 серпня. Російські війська, відтіснивши 35–й полк за Ценівку, зайняли протилежні пагорби вздовж Жовнівки, Шибалина і залізничного шляху Потутори—Козова та почали обстрілювати стрілецькі окопи з гармат і скорострілів. Пізно ввечері вони кинулися в наступ і, перебравшись через Ценівку, під покровом темряви здобули позиції одного з куренів 35–го полку. Далі пішли в обхід І–го куреня УСС, прагнучи взяти його в оточення. Становище врятував відділ під командуванням хорунжого Федя Черника, який, маючи всього два скоростріли, стримав наступ противника і дав можливість І–му куреневі організовано відступити в напрямку Потутор. Щоправда, це завдання скорострільники виконали ціною власного життя. Росіяни обійшли їхні позиції і напали з тилу. В рукопашному бою по–геройськи полягла майже вся обслуга скорострілів, зокрема вістун Михайло Андреяс, стрільці Юра Сорич, Михайло Чабан, Лука Тимочко, Дем’янчук. Врятуватися вдалося лише стрільцеві Голоду, десятнику Купрянцю та хорунжому Чернику, які прорвалися крізь вороже оточення.

Тим часом стрільці І–го куреня встигли перегрупуватись і разом з двома сотнями 81–го моравського піхотного полку кинулись у контрнаступ, відбивши втрачені позиції та відкинувши супротивника назад у долину Ценівки. Бій було закінчено ще до підходу запасу другого куреня на чолі з його командантом Сенем Ґоруком.

Дудок Володимир (Малий Любінь):Федь Черник – уродженець с. Якимчиць біля Комарна. Народився 1984 року. Близький друг і соратник Євгена Коновальця. Навчався на юридичному фікультеті унівесристету. Доброволець УСС. Завдяки вияву відваги і надзвичайних командирських здібностей став хорунжим, а згодом – сотником. Командував куренем скорострілів у корпусі УСС. У статегічно важливих боях здобув блискучі перемоги над переважаючими гвардійськими частинами російської, а потім – червоної армії. Ще за життя став національним героєм. Загинув в бою під Мотовилівкою 14 листопада 1918 року. Похований на Аскольдовій Могилі в Києві. Про Федя Черника складено стрілецьку пісню «Ой там, у Вільхівці». На його честь псевдо «Федь» узяв його односелець, член Центрального проводу ОУН, Крайовий провідник Зиновій Тершаковець (1913-1948, поперднє псевдо «Черемха»)

Паучок Кость Ількович (1929-1961)

Укладач: Костя взяли на роботу до Німеннини, коли йому було 14 років. Після війни він пішки з трьома товаришами прийшли додому. Потім – мобілізували до радянської армії на вісім з половиною років. Відбув війну в Північній Кореї. Повнувся додому, але знов потрапив у трудові табори на Донбасі на півтора року. Вернувся з таборів у віці приблизно 30 років смертельно хворим на серце. Короткий час працював у Львові, газифікуючи житлові будинки. Потім – будівельником на Миколаївському цементону заводі. Одружився, народилося двоє дітей Володимир і Орися. Коли меншій дитині було півтора міцяці – помер. Вдова Надія сама піднімала сиріт, доглядала осиротілих вчителів Луцьких.

Побігушка Микола Андрійович

Побігушка Микола Андрійович (1912 - 1941) – селянин, господар, мав поле. Заарештували в 1941 році перед війною. Був неодружений. Офіційно був призваний для військової підготовки. За переказами – убитий в кузові грузовика, яким його везли, дорогою до Комарна. Тіло убитого закопали на полігоні поблизу Комарна, де проходили військові навчання ‑ «цьвіченя».

Миколу заарештуали – якраз тоді, як то навесну вишні білим цвітом цвітуть. Ще листя нема, ще дерева голі, а вишні вже всі білі, як сніг. Він коло своєї хати, нової, збудованої, в якій ще не жив – насадив був вишень. Як Миколу забрали – єдине що лишилося в памяті про нього – як сильно тоді, навесну сорок першого року вишні цвіли.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Миколу забрали люди у військовій формі, чи заарештували енкаведисти, чи до армії мали брати – так ніхто і не знає. Прийшли додому люди у формі і забрали, чи до армії, чи то був арешт.

Жив тут, де хата Михальських, він ту хату збудував в 39 році. Забрали його або в сороковім або, в сорок першім році. Хата лишилася сестрі. Мама його, Настя, – з Дмитря, брат Іван помер за німців, Іванові доньки – Ганя і Ольга вивезені разом з Мариною Стецишин по Різдві 50 року. Сестра його Гануська ховалася з дітьми Рузею з 20-го року й Миколою з 24 року. ЇЇ заарештували і вивезли в сороковім якімсь році, її чоловік, родом з Судової Вишні, був вбитий, як тоді вночі убили 12 чи 14 людей [Під час диверсії енкаведистів під видом «боївки УПА» у В.Горожанні. – П.В.].

Разом з Миколою заарештували Гриніва Ілька, Марти Пікасової тата.

Заарештували Побігушку Миколу і Гриніва Гілька одночасно і разом везли до Комарна. Розказують, що їх двох, Миколу і Гілька, не довезли до Комарна, убили десь по дорозі, коло Андріянова. Тіла не знати де поховані.

Коли сестру Миколи – Пазю, викликали до сільради, питали: «Де твій брат?», то казала, як було, – «ще перед війною взяли до армії і не було ні одного листа».

Михальський Микола Ількович: Маминого брата [Побігушку Миколу] взяли до війська. Ніби-то на якісь роботи на полігоні [на околиці Комарна], чи для інших робіт. Ще перед війною. Але то було сказано так, щоб відвернути увагу. Потім казали, що через два тижні по тому його замордували в Комарно.

Мамин брат називався Побігушка Микола, він був старший за маму [Михальська (Побігушка) Пелагея, 1914-1989], напевне – з 1912 року. Його так хотіли зліквідувати, бо довідалися, що він був членом ОУН. Щоб знищити, сказали, що викликають до війська на якість роботи. Казали на маминого тата – Пиліпків Микола.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Пиліпків [Побігушка] Микола вчився в Комарні в гімназії. Був освідченою людиною. Провокатори хотіли його вбити ще за Польщі. …Його взяли [навесну 1941 року] разом з Марти Пікасової татом. Бабця Писарка казала, що був дуже файний хлопець.

Макаруха (Побішушка) Ганна Андріївна

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Побігушка з дому Ганна, приблизно 1892 року народження, рідна сестра Михальської Пазі і Побігушки Івана, нашого сусіда (тата Ольги і Гані, що були вивезені в Сибір), вийшла замуж за Макаруху з Судової Вишні. Діти – Рузя, старша, Микола – Молодший. Обидвох арештували енкаведисти, Рузю і брата Миколу. Мама ховалася, втікала з хати. Перепродуавла речі і двом дітям щомісяця посилала посилки до тюрми.

Котресь з тих дітей писало: «мамо, з чого ви набираєте грошей, з чого ви ті посилки присилаєте». А мама взяла дві торби: на плечах і перед себе, дві торби в руки – і так сфотографувалася. І вислала ту фотографію: «дивіться, діти, з чого я посилаю посилки». …Рузя мала дочку, вона приходила до вас бавитися. Ганна Макаруха, коли ховалася, до нас приходила. Її бабуся [Луцька(Гуменна) Текля] давала їсти.

Побігушка Катерина

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Богданового [Побігушка Богдан] діда сестра писалася Побігушка Катерина. Служила в жидів. Жидів німці позабирали. А вона в ті кватирі лишилася. Там були гарні меблі, бо жиди були багаті. Прийшли «визволителі». Тай її вхопили, вивезли на Сибір, а то всьо забрали. Її задурно вивезли на Сибір. Вона вернулася.

Гринів Ілько

Гринів Ілько – селянин, столяр. Зарештували в 1941 році перед війною того дня, коли заарештували Побігушку Миколу. Убили дорогою до Комарна. Залишилася дочка Марта.

Одного разу, на першому велелюдному мітингу в кінці 80-х років над могилою закатованих у Комарні хтось сказав про похованих у братській могилі: «І вони ще щасливі, бо рідні знають, де поховані їхні тіла, вони покояться в рідній, українській землі, їхні близькі можуть прийти помолитися, оплакати їх, уквітчати могилу. А які нещасні ті, хто загинув у чужині, чиї тіла лягли у вічну мерзлоту, чи їх сибірська звірина розтягнула. От про кого нам треба пам’ятати, за кого молитися, хоч, може й імен їх ми не знаємо, бо всі, хто би їх мав пам’ятати – загинули». Яка доля Миколи і Гілька, котрих взяли з Горожанни в один і той же час. Чи вони впали під Андріяновим, чи, боролися, втікали, чи були призвані в репресовані як «ненадійні елементи з ново-визволених земель».

Ґирус Михайло

Ґирус Михайло (19** - 1941?)

Ґирус Михайло був призваний до Червоної армії перед війною. Пропав безвісти, місце поховання невідоме.

Приєднання до Радянського Союзу «ново визволених земель» спричинило справжнє шаленство в каральній системі СРСР. НКВД, інші спеціальні служби, керуючись облуддям «боротьби з шпигунством» почали масовий терор проти хлопців, мобілізованих до армії з Західної України. Наші юнаки опинилися віч-на-віч з репресивною системою, корені якої сягали ще часів Івана Грозного, Петра Першого, і в якій не було місця для поцінування людського життя, лише – масове упвання кривавими масакрами.

Що сталося з Михайлом, чи він ненароком потакнув провокатору, чи його, демобілізувавши, засудили як «зрадника народу», чи спрямували в штрафні батальйони – крайні військові частини, що приймали удар німців  – невідомо. Чи, не витримавши муштрі, захворів і спочив в чужих краях. Невідомо. Відомо тільки, що жив, любив матір і сестру Стефу. Кохав свою дружину, та недовгою була та радість.

Дудок Володимир (Малий Любінь): Під час відступу у червні 1941 року у Червоній армії повсюдно розстрілювали мобілізованих солдатів – українців з Західної України. Так у селі Бірче, відступаючи, енкаведисти розстріляли без слідства місцевого священика Прокопа Тиса, двох селян та двох червоноармійців., які встигли вигукнути, що вони з Самбірщини. По приході німців звідомлені бірчанами родичі перепоховали розстріляних. Є підстави вважати, що такі розстріли також здійснювали в інших місцевостях на підставі відповідної таємної директиви.

Паньків Іван Федорович

Паньків Іван Федорович (1926-1944), 1926 року народження. Учасник УПА. Помер у віці 18 років від запалення нирок. Захворів під час виконання тривалих завдань, повязаних з діяльністю Партизанської армії. Підтримувати хворого побратима у вечірних сумерках приходили партизани. Вони співали на Івановому містку пісні про Україну, про любов, про красу цього світу.  

Проць (Паньків) Вікторія Федорівна: Мій брат такий кресень був. Він захворів, дістав запалення нирок. Помер. Він був в партизанці. Все ту хлопці посходилися. Він вже лежав. Хлопці посходилися [до нього] на місток, співали. …Мама так плакали. А потім каже: «що ж буду плакала, він і так був би не жив» [загинув би в бою]. Що то було першій, - война і война, не було нігде ні лікарів, ні нічого рас. Но стрільли, і стрільли. Тай їхали, та й їхали. Най сі таке не вертає, що ми пережили, Господи Боже ! Гнали: військо, корови, танки, піхота. Що то ми сі надивили. Людоньки…

Мій дідо, татів тато Кость сі звав, тому нам кажуть Костьові. Твій тато [Паучок Кость Ількович] і мій тато [Паньків Федько Костьович] – то дворідні брати.  

Лоїк Василь

Паньків (Лоїк) Софія: Моя мама родом з Горожанни. Марцин її дівоче прізвище. Жила ту-во внизу, проти Погляда. Пустка тепер, де Каблашів Василь має город. За Сенів (Онішковою) Софією. Дальше – сліпенька Люба живе. На тім місце, де тепер пустка – мама жила. Вийшла заміж до Львова. Як війна [почалася], в війну в 41 році ми прийшли до села. Мама називалася Лоїк Матрона Михайлівна. З дому Марцин. Тепер вже Марцин нема нікого в Горожанні. Я роджена у Львові. Я вже у Львові до школи ходила. Роджена в лікарні Святої Зофії. А з лікарні – не випускали нехрещеної дитини. Всі діти переписували на польське. Чи німець, чи українець, чи москаль, чи поляк, - всі були «поляки» [діставали метрику хрещення в костелі]. А щоби дитина не була полька (тато не хотів, щоб я була полька), вкрав мене і привіз в село, щоб мене охрестили.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: За німців Лоїк Василь – тато Зосі [Притули (Лоїк) Софії Василівни] жив у Львові. Він, дружина і Зося. Потім його родина переїхала до Горожанни. Як прийшли большевики, його зловили облавники. Привели до сільради. А секретар сільради, горожанський сказав, що не знає його. Від того моменту пропав і досі ніхто не знає, де подівся. Мама Зосі жила та Тамтім Боці, на місці її хати тепер пустка. Вона служила у Львові, там познайомилася з майбутнім чоловіком – Лоїком Василем.

Той секретар сільради, котрий сказав, «що не знає його» жив на Смикові. Його хати вже нема.

Притула (Лоїк) Софія Василівна: Ми жили на Варшавській вулици. [По сусідству жив] Курилас. Коли німці відступали, а … переходили боєм, то він виносив помідори тим [німецьким солдатам], бо то всьо таке бідне, нещасне, може їло, може не їло. Вони – не взяли. Вони сі води бояли напити, но мусіла сі напити з відра, тоді вони пили ту воду. Помідора – як вже були ввірені, вже знали [того, хто приносив], тоді вже взяли. А рускі – то би не знати шо взяли. Поприїздили такі позамазані.

Паньчиши Іван Михайлович

Притула (Лоїк) Софія Василівна: Паньчиши Іван Михайлович – мої мами рідний брат, з 1921 року. Втікав за границю. Арештований в Гдині, звітам його перегнали в Донецьк. Був суджений на п’ять років. Лишився в Донецьку, в селі Золотарівка. Робив в шахті. Там його дуже тлумили.

Його самого зловили, бо тих три (що були з ним), вже переслали пароплавом, а він чекав на другий. Тамтих трьох – сіло на пароплав, а той корабель затонув. Паук Микола (Дубинів), остався жив. Курка Іван Миколайович і Адамко (не знаю як звати, Адамко – то фамілія) – потонули в море. Корабель розлетівся. Хто спасся, той сі спас, а ті два погинули. Той, що врятувався, - перейшов границю і в Сполучених Штатах, а Паньчишиного забрали і запроторили аж в Донецьк.

Ґацик

Ґацик – прозвисько. Так пані прозвала селянина, який служив при її дворі. Той був худий, спритний. «Ґацик» - польською мовою назва пташки. Як то часто бувало, прозвисько, яке мимохідь кинула пані, лишалося надовго. Нащадок Гацика, прозваного панею, був головою сільради. Якийсь час московські окупанти ставили головами сільських рад в Галичині місцевих мешканців. Вони сподівалися, що партизани будуть мстити головам сільрад за «співпацю з ними». Але багато з місцевих голів сільських рад, голів колгоспів, хоч і виконували накази радянської влади, але й допомагали бандерівцям, захищали людей від свавілля москалів. Ґацик – був головою сільради, але обстоював селян, робив справи, на користь партизан. За доносом провокатора його з родиною засудили і вивезли в Сибір.

Проць (Паньків) Вікторія Федорівна: Ґацикова дочка була вивезена, вернулася в Молдавію.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Ґацик був головою сільради. Він жив на Тамтім Боці, тепер там живуть діти його рідного брата. Їх хата була при пасовиську, за хатою Марти Пікасової, дальше туда.

Чоловік – Ґацик був головою сільради. Йому москалі так вірили, а він багато робив на користь бандерівців. Його хтось видав. Вперед намовив, що «то і то зроби, бо треба дати [партизанам до ліса]». А потім – замільдував [москалям]. Тоді його арештували, доньку, жінку вивезли в Сибір. До нього прийшли, щоб дати бандерівцям (теля, свиню, чи щось велике). Він дав, то з харчів. Той, хто організовував збір, потім доніс на нього в НКВД.

Арештували Ґацика з донькою Наталкою і дружиною. Дружина називалася Марина.

Марина Ґацичка мала доньку. Дочка називалася Наталя. Наталка одружилася з Гринівим Петром (сусід за клубом), Дуфанець йому казали. Відразу після весілля Наталку забрали. Петро оженився за короткий час перед Володимиром Побігушколю (вуйко Богдана Побігушки). Владик був дружбою в Петра. Петро був старостою у Владика. В день весілля Владика – убили [Луцького] Левка.

Наталку арештували зразу по весіллю з Петром. Петро так тішився, казав: «Наталю, ми будемо такі щасливі». А її зразу арештували. Вона булла дуже гарна, чорні брови, чорні очі. І мама її була гарна.

Ґацика засудили, пропав невідомо де. Доньку і дружину вивезли в Сибір окремо. Потім вони переїхали в Молдавію, там Марина померла.

Донька вернулася, приходила до нас, до бабці [Гуменної (Морозовської) Петрунелі Михайлівни]. Після звільнення – були в Горожанні. Донька приходила до нас на Великдень в другій половині 1980-х років. Раз приїздила з мамою. А одного разу на Великдень, – стоїть коло нас якась жінка. Я поздоровалася, та й пішла. А вона – за мною вслід – прийшла на подвір’я. Вже не було ні дідуся, ні бабусі [Луцьких Миколи Івановича і Теклі Миколаївни]. Питає мене, що я за одна: «Хто ви, що ви ту живете. В тій хаті жила дуже-дуже близька мені родина, Луцькі жили». Я тоді її впізнала, кажу: «Я вже знаю, хто ви. Ви дочка Пікасової Марини. Ви же були в нас. Ви з мамою ту були».

Вона кликала бабусю «цьоцю». Бабусиного тата старша сестра вийшла заміж за Пікаса. Дружина Ґацика Марина – з дому Пікас.

Брати Стецишин Микола і Стефан Олексійовичі

Стецишин Микола Олексійович (1916-1949), тецишин Стефан Олексійович (1924-1944)

Стецишин Стефан ‑ молодий здібний хлопець, відданий патріот свого краю, учасник ОУН і УПА. Востаннє з партизанами вийшов з дому у 1944 році. Обставини й дата смерті невідомі, місце поховання також невідоме. Вивчав агрономію, вільно володів польською та німецькою мовами. Сміливий, впевнений, талановитий молодий господар, освічений фахівець і партизан – воїн УПА.

За німців Стецишин Стефан прийшов попрощатися додому, до мами. Хлопці вже знали, - коли вернуться москалі, місця їм в рідному краї не буде. Тому група партизан, в якій був Стефан – повністю переходила а підпільне становище. Щоб у москалів не було претензій до рідних, хлопці, які прщалися, вдавали, що їх арештованих, кудисть забирають німці. Частина партизан була в німецькій формі. Коли мама прощалася з сином, він сказав польською повою: «не плачте, мамо, всі туди йдемо».

Тоді з ним багато партизанів йшли селом, прощалися. Йшли зі сторони Комарівки, в кінець. Дальше пішли – в поле, на схід. Партизанів було багато, горожанських та з інших сіл. Хлопці були сильні, впевнені. Може, сумні, що прощаються з рідним селом, але про то ніхто не згадував.

Стецишин Микола – молодий господар, рідний брат Стефана, як і брат, Сам вивчав агрономію, читав книжки з української культури. Неодружений. Заарештований у Страсний Четвер 1949 року, після ув’язнення в Комарні пропав безвісті.

Внуки Стецишина Олексія Миколайовича.

Стецишин Мар’ян Олексійович:Мого старшого брата [Стецишина] Миколу [Олексійовича] забрали до Комарна – знайшли співаник підпільно надрукований. І десь там у Комарні вбили, і пропав, і всьо... У сорок дев’ятому забрали, в самий Страсний Четвер якраз перед Великодними святами. Він старший вже був, але ще не жонатий. І Стефан не був жонатий. То вже заклали колгосп, але він в там не робив. Колгосп зав’язали в сорок восьмому році, його забрали в сорок дев’ятому.

Ще за німецької окупації (чи як там) Микола розбирав ручну гранату і йому на правій руці відірвало три пальці. Його забрали і пропав у Комарні.

Він не вмів добре співати. Знайшли в нас в хаті співаник, як то вони все ходили з обшуком, підпільно надрукований. Бо я сам читав той співаник. Запим’ятав си, що там було написано, що «вислав Сталін свої діти на Західні землі, всі народи просвітити, щоб не були темні. А як їдуть з облави усі до району, кожен везе торбу бульби, літру самогону». Різні пісні були, й така була написана. Знайшли той співаник, і:  «кто хазяїн?». Тата вже не було. Батько був вже помер. Вже брат був [господар], він був старший між нас. Його забрали, і в Комарні знищили. Незнати де навіть тіло діли.

Тато називався Олекса. Татів тато називався Микола. Брата – Микола, і дідо називався Микола.

то що, ... забрали, і в Комарні вбили. Ми тоді тут-во жили, то ще була стара хата.

А в нас книжок було багато, тато мій любив читати, мама любили читати, я по сьогоднішній день люблю.

Я також відсидів в Дрогобичі щось два тижні, як брата Миколу забрали за той співанник. Тоді була Дрогобицька область.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Брат Степан [Стецишин Стефан Олексійович], пішов в УПА. Тоді не казали «УПА», казали, – в партизани. Ще німці тут були.

…Як прощався [з ріднею], вже мав карабіна (Ми ходили у вільхи стріляти. Але які ми стрільці були. Кусок газети повішали, він встрілив, я встрілив...).

Був попереджений, що його десь на днях заберуть. Їх прийшло трьох, в німецькій уніформі. Та й вже він йде, пращиєсі. Мама плаче. А він добре говорив по-польськи: «Ne placte, matka, ne plachce, my tam wshystke jdeme». І так пішов, і..., і пропав. То партизани були, так зробили, щоб люди думали, що його німці забрали, що нема Стефана. Пішли і так, не знати де. Їх пішло три хлопці тоді. І так не знати де. Чи де тоді, як у сорок четвертому бій був на Сайкові, чи він де там вбитий?.. 

Казав Пугач з Комарна, – псевдо «Пугач» було, – що Стефан вбитий, в Новосілці на цвинтарі похований.  ...Не знаю, не бачив...

Стець Володимир Іванович: [Стецишина] Миколу навіть до Комарна не довезли, вбили по дорозі. Так кажуть, не знаю, чи то правда.

Притула (Лоїк) Софія Василівна: Маріко [Стецишин Мар’ян Олексійович] казав, що він фактично не мав тої книжки. Вони сі стерегли.

Притула Саверин Стефанович: Вони йому [Стецишину Миколі Олексійовичу] підкинули, бо хотіли його забрати. Вони Миколу тоді забрали. Забрали до Дячишиного, де тепер магазин, де буфет був. Тих людей вивезли. Щось там питали, щось в нього хотіли. …Один з них, не Наріжний, а другий якийсь, розказував [у Грожанні], що табуретков його вдарив. І вбив на смерть. Той розказував, що його табуреткою забив. Де його похоронили – ніхто не знає. Десь його забрали. То – облавники…

З розповіді Стецишина Маряна Олексійовича: За німців Стецишин Стефан прийшов попрощатися додому, до мами. Хлопці вже знали, - коли вернуться москалі, місця їм в рідному краї не буде. Тому група партизан, в якій був Стефан – повністю переходила а підпільне становище. Щоб у москалів не було претензій до рідних, хлопці, які прщалися, вдавали, що їх арештованих, кудисть забирають німці. Частина партизан була в німецькій формі. Коли мама прщалася з сином, він сказав польською повою: «не плачте, мамо, всі там будемо».

Тоді з ним багато партизанів йшли селом, прощалися. Йшли зі сторони Комарівки, в кінець. Дальше пішли – в поле, на схід. Партизанів було багато, горожанських та з інших сіл. Хлопці були сильні, впевнені. Може, сумні, що прощаються з рідним селом, але про то ніхт оне згадуваав.

В 1944 році Стефан Стецишин був в бою коло Сайкова, в підрозділі провіднка на псевдо Пугач.

Стецишин Наталія Іванівна (Вихованкова): Тоді з села пішло багато хлопців. Стецишин Стефан – Маріка рідний брат. Микола [Стецишин] пропав в Комарні. А Стефан – пішов тодий, які ті хлопці всі йшли. Не знаю, чи то був 45, чи 44 рік, як вони тудий-во [дорга в селі на Тамтім Боці], більше, як двадцять. Тоді багато [пішло востаннє з села], попропадало, Беїв тоді пішов. Він Федько звавсі [Бей Федів Миколайович]. Тодий пішли, багато їх пішло, і Монастирський - Хамуляк Микола («Рольо» призивали його тата), Гринців - Козерема Микола. Вони йшли тою вулицею [з заходу на схід]. Так якось пам’ятаю, по Петру. Бо ше на Празнику [7 липня] в нас була цьотка з Пісків, і ще Микола був прийшов (з ким – я вже не знаю). І зара якось по Петру вони пішли. Я то так пам’ятаю. А чи то був 45 рік, чи 44 рік – я не знаю. Пішло багато їх. І так всі пропали. Не знаю, де. Одні так казали, другі – так казали. Хто його знає, як то було. Ще був з ними Маційовський Йосиф. Він туди з ними йшов.

Стецишин Іван Михайлович (19**-194*)

Стецишин Іван Михайлович – хлопець, син дбайливих господарів. Учасник українського підпілля. Загинув в УПА. Обставини смерті й місце поховання невідомі.

Його рідний брат – Стецишин Мар’ян-Олег Михайлович, активіст українського культурного руху, молодий господар, випускник Академічної гімназії у Львові, воїн УПА. Брав участь у бойових діях проти військ НКВД, учасник бою на Смикові 1945 р. Заарештований і засуджений на 25 років ув’язнення. Учасник Норильського повстання 1953 р. Після звільнення повернувся до Львова.

Брати Іван та Мар’ян-Олег, слухаючись батькового слова, росли добрими господарями, спраглими освіти, фахових знань. Їхній батько, Стецишин Михайло з дружиною Анною, родом з Вербіжа, старанно дбаючи про господарство, виховували своїх двох дітей працьовитими, чесними. Сини виросли відданими патріотами. Вступили в партизани.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Де брат Іван, Мар’янів брат подівся, то я по сьогодні не знаю. І, певне, ніхто не знає, бо його НКВД вже по війні розшукувало, хотіли знати, де задівся. Він також був в нашім підпіллі.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Стецишин Іван, 1924 року народження, рідний бран Стецишина Маряна-Олега. Був в УПА. Де подівся невідомо. Мав дочку [?].

Зайшлий Ярослав Федорович

Зайшлий Ярослав Федорович (1926-1949). Зайшлий Славко, молодий хлопець, працював вдома з батьками. Ховався в полю від облавників. Його, невинного, вбили облавники під час погоні на кагуївськім полі.

Стецишин Мар’ян Олексійович: На тім обійстю вже нема нікого. Там в кінці жив Славко Зайшлий. Він був з двадцять шостого року, нежонатий, рік старший за мене.

То було в сорок дев’ятому році. Тоді москалі приходили в село з облавою. Все тікало в поле. І я втік, боявся в селі лишатися. Сидимо в полі, ніч, тишина така. Зразу в тамтім кінці села якісь стріли було чути, а потім – тиша.

Тоді їх двох, Славко і Гринько, йшли полем. Чи вони пішли до села, чи їх так десь в полю перестріли облавники, незнаю, – хлопці почали втікати, облавники на конях їх догнали. Славка вбили й так в полі лишили. На кагуївськім полі. Гринька забрали до Комарна, потім відпустили.

Стець Володимир Іванович: Зайшлого Славка на кагуївськім полі москалі вбили.

Стець (Федишин) Марія: Зайшлий Славко був наш сусід через дорогу, тут-во по другій стороні жив. Третя хата з кінця, тут було жидло Зайшлих. Зайшлий Ярослав Федорович. Його тато Федько називався, мама – Каська. Він тікав з криївки.

Стець Володимир Іванович: То навіть не була криївка. То було в поле. Тут-во облавники в селі, і ми всі втікали в поле, туди в бік Дмитря. Його облавники перестріли прямо на полі. Вони на конях були. Славко був ще з одним хлопцем, його забили, а той вже вмер.

Сусідка Мисакович (Дуди) Ольги: Зайшлого тут побили в ямі.

Стець Іван Іванович

Стець Іван Іванович (1923-194*). Стець Іван Іванович народився у Великій Горожанні. Тато – Стець Іван, госодар. Підчас арешту в Комарні був паралізований. Мати – з Кагуєва, з роду Біла. Іван закінчив школу у Великій Горожанні і дальше за німців вчився на стоматолога. Вступив в УПА, брав участь в багатьох боях проти військ НКВД.

Перебуваючи в Підпіллю, побрався з дівчиною з Ходорівщини. Таємно взяли шлюб. Та не довелося їм радіти ні господарством, ні діточками, ні святами ні гостиною. Раділи лише кожному прожитому дню, поки ворог не дізнається про їхню сімю, про їхнє кохання, в криївці, в підпіллю, в затемненій хаті ‑ на фронті опору перед незмірно сильнішим ворогом.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Ще в УПА Стець Іван був. Десь вбитий, не знаю де. Тут його брат Володимир живе, він також був при партизанах, багато надивився. Він розказував мені, де Іван убитий, але я не пригадую де то було. Іван був з двадцять третього року.

Стець Володимир Іванович: Мій брат Іван загинув в бою з енкаведистами під Ходоровом. Він був з 1923-го року, його ім’я записано тут в Горожанні на могилі, бо я приніс землю звідтам, де кров з нього стікала. Я звітам привіз землі, з могили тої. І тому я його тут записав.

Той бій був у 1949 році якраз на ту  «октябрську» , як москалі її називали.

Після того бою енкаведисти забрали його й інших хлопців вбитих. Потім дівчата збирали кров і поховали там у селі до могили. Та могила є біля церкви.

Де він похований, ніхто не знає. Москалі після бою забрали тіла і не знати, де поділи. Люди в тім селі говорили, що на тому місці, в Ходорові, де була могила, москалі щось збудували.

Стець (Федишин) Марія: Їх трьох, убитих хлопців, поклали під будинок, чекали, може хтось прийде упізнавати. Тамті дівчата знали то, звідтам крові взяли і дали до могили під церкву.

Хата їхня стояла на високім березі коло Днісрта. А криївка з-під хати виходила до ріки. Щоби в разі чого – то він – зараз до криївки, або – з криївки – до ріки.

Але десь на Святий Вечір чи на якісь свята, розказують, вони повиходили, і то хтось побачив, москалі дізналися.

Стець Володимир Іванович: З дому ми пішли обидва. На Повергові була така лісничівка. Там на лісничівці збиралися. Ще вечеряли’смо там. А оден стрілець до повара каже: «Ви пообтирайте си ніс, бо вже два рази зупу замастили», – так з нього сміялися.

Іван оженився там, коли вже був у Підпіллі. Священик приходив до хати, шлюб брали, коли він вже ховався. Він з жінкою жив у її селі. Дітей ще не мали.

Ми їздили в те село, до його дружини. Вона там лишилася жити. Родичів були повивозили. Івана убили в тому селі. Де похований, того ніхто не знає, лише могила є насипана в селі коло церкви.

Іван у Львові вчився. Я і Іван, ми обидвоє за німців у Львові вчилися. Іван за зубного лікаря. А я – в технічній школі.

Я був заарештований більше місяця. Потім казали: «Нада его туда, в гетто отправить». Тобто туди – до тата і до мами. Тата вже було спаралізувало.

Стець (Федишин) Марія: Гетто ‑ то така хата була, людей вивезли, соломи на підлогу накидали, і так люди на тім лежали. Там і Ганя Михаськова була, не Гуменна, а від тих, що коло Федика жили Михаськові, що звітам Гринів Микола.

Стець Володимир Іванович

Стець Володимир Іванович (1924-2009) – учасник УПА. Син селянина, який мав добре фермерське господарство. Учасник ОУН. Під час німецької окупації вступив в УПА. Приймав участь в багатьох боях з військами НКВД на теренах Захадної України. Воював у декількох різних військових зєднаннях. Героїчний учасник Опору. Військова об’єднана частина УПА, в якій перебував Стоці Володимир, прийняла бій на Смикові 9 січня 1845 року. В цей час Стець В. хворів запаленням легень.

Після закінчення збройного опору Стець В. приймав активну участь громадському житті села, відкрито і приховано обстоюючи національні, культурні й духовні інтереси громади.

Стець Олекса Андрійович

Стець Олекса Андрійович, уродженець Великої Горожанни. Січовий Стрілець, Учасник Українськї Гальцької Армії, Герой Визвольних змагань 1918-22 років. Після поразки Визвольних Змагаль залишився на Великій Україні, у Винницькій області. Двічі був засуджений за звинуваченням у націоналізмі. Перший раз відбував був ув’язнений на Соловках. Загинув під час другого арешту 1937 року. Батько – Стець Андрій з Великої Горожанни, мати – Стець (Коцур) Анастасія з Кагуєва. Рідний брат Стеця Івана Андрійовича.

Стець Володимир Іванович: Стець Олексій Андрійович, [татів брат, січовий стрілець, учасник УГА] оженився на Східній Україні, Вінницька облать, Козятинський район, село Іванківці. Ще його дочка є – з 1923 року. Там довго стояли військові частини галичан.

[Стець Олекса, рідний татів брат], загинув в 1937 році. Перед тим висланий на Біле море, за «розвиток націоналізму». Тоді наших диреґентів, наш цвіт, висилили на Соловки. Його на чотири роки засудили. Але поїхала Мокрина, і якось його звідтам вирвала. Приїхала з ним.

А там жив такий [соперник], що мстивсі за то, що стрик Олекса женивсі на Мокрині (Мокрина його жінка називаласі). То він продав стрика [Олексу].  Як його арештували другий раз, він пропав. 

Як було весілля, як Маня (дочка стрика Олекси) сина женила, ми були з жінкою там на весіллі, і він [донощик, що видав Стеця Олексу] там був прийшов. Там він начав бучу. І ми там чуть не билисі. Але тамтешні забрали його. Забрали з весілля. То він ще тепер [1980-ті роки], кричав, грозив, що тепер донесе на Маню.

Був ще стрик Микола, у Львові жив, потім помер, бідняга. 

Стець Іван Андрійович

Стець Іван Андрійович, селянин, господар. Батько учасників Повстанської армії - Івана та Володимира. Син Іван загинув в УПА. Під час арешту паралізований в тюрмі в Комарно. Рідний брат січового стрільця Стеця Олекси Андрійовича, закатованого на Великій Україні 1937 року.

Стець Володимир Іванович: Батько – Стець Іван, син Андрія, батько був з 1897 року. Йому тоді [як арештуали до Комарна] було 48 років. Батько помер в 1949 році, на Різдво, на другий день Свят хоронили. Брат Іван – з 1923 року.

Нас з братом [Іваном] не було, а тата з мамою взяли до тюрми. Тримали на тій Шевській, потім їх розпустили. Тата тоді в тюрмі паралізувало. Потім арештуавли перед Йорданом ще раз. Брата тоді вже не було, а я – був вдома. Другий раз тата вже паралізованого забрали. Мене, маму і тата забрали. Але прийшов Рябков, такий рижий, прийшов до фіри, ‑ а фіри стояли так, всі люди – на фірах: «Нам такіх не нада. Нам нада молодих, нам нада ‑ работать». І тоді відпустили. Переглядав фіри, які люди є. «Нам нада молодих, работать. Что ми с нім будєм дєлать», ‑ говорить.

Мама – Стець Анастасія, з роду Коцур, дівоче прізвище, з Кагуєва мама була, з 1998 року, померла ‑ 91 рік мала.

Брат женивсі в селі Букавина. Та частина села називаласі За-Рікою. Бо там Дністер якраз перепливає. Букавина, За-Рікою.

То так було, Влодзю, то було одне стахіття.

Родина Карабин з Палаників

Грабовенський Михайло Стефанович: [Грабовенької Агафії брат] Ладик через помилку дістав. Він мав з Голодівки жінку, там з-за Татарнова. Йшли наші, і Ладик [напроти]. Їден другого натрапили. Та й Ладика – павх з автомата, шваць по животі. Самі свого забили. Там був Ладик, Петро, Федько, і Гаська – йно єдна донька була. Єдин, Микола – пішов за німців. Впав десь на Чехах. Їх п’єть братів було, єден вмер.

Ганич (Карабин) Софія Петрівна (Татаринів): На Паланиках живе Гася Карабин. Її брати були в УПА. Її тато загинув – забили москалі. І брати погинули. Тато – Михайло Карабін Федорович. Брати – Карабин Володимир Михайлович, Карабин Петро Михайлович. І брат Гасин Федьо, що в Новосіллі був, теж загинув в УПА. Микола виїхав на захід, він не давався чути.

Укладач: Агафія була арештована. Під час тортору в тюрмі в Комарно, кат зломав її руку. Худенька дівчина з відкритим переломом руки протиснулася між гратами на вікні тюрми і втекла. Дісталася до Львова, там її вилікували і взяли на роботу квитковим касиром в театрі ім. Заньковецької.

Бокало Гринько

Бокало Гринько - учасник українського підпілля.

Бокало Микола (1924-19**)

Бокало Микола - учасник українського підпілля.

Сех Микола і ще одна родина

Бокало Михайло Михайлович: Сех Микола був суджений, в Сибіру був. Не знаю, чи Микола був в Підпіллю, чи но мав зв’язок з партизанами. Їх родину вивезли разом з родиною зі Смикова, прізвище не пам’ятаю, - тато, два сини, в Миколаїві потім жив.

Романишин Олекса

Бокало Михайло Михайлович: Олекса Романишин був з 1912 або 1913 року. Олекса був вивежений. Вивезена вся сім’я, Олекса, жінка і троє дітей – Іван, Надя і Богдан. Як його жінку звати – не пам’ятаю, вона рідна тітка Мар’яна Стріжака (рідна сестра його мами). Вони походили з Грімна.

Романишин Андрій Валькович

Романишин Андрій Валькович, учасник УПА, загинув в боях біля Жовкви. Місце похованн невідоме.

Кажуть, що там, де на землю впали краплі корві людей, які захищали рідну земллю, там де стекли кровю герої, котрі віддали життя за Україну, кажуть, що там потім ростуть якісь надзвичайні трави. А що, яка трава має рости на тому місці, де мати востаннє прощалася з сином. Яка тополя, каплина чи верба має прийти та те місце, де очі матерів востаннє любувалися на свою динину, на свого героя, на свою радість і надію.

На стежці, коло самої дороги востаннє Мати зустріла свого Сина, поговорила дві хвилини, він обняв маму, і побіг доганяти сотню. «Мамо, я мушу вже йти».

…Коли сотня УПА, в якій був Романишин Андрій переходила з колодрубського лісу на північ, за Львів, хтось прийшов мамі ввечері сказати. «Твій Андрій, твій син перед смерком буде йти дорогою з Підліса на Смиків. Аби ти стояла з ліхтарем при дорозі на стежці, що веде на [сад] Добровольского». Сотня йшла перд смерком. Їх було дуже багато. Несли з собою важку зброю. Передні вже були на Симокові, а останні ще не минули Паучкової фігури. І там, попереджений, Андрій зійшов з дороги на край стежки. Він говорив з мамою лише дві мінуті, дві хвилини. Лише обняв, і сказав, що вже мусть йти, бо вже хлопці перейли далеко.

На цій фотографії - роздоріжжя дороги і стежки. Тут востання мама прощалася сином. Тут син востаннє обняв свою маму. …Тоді була вже пізня осінь, але було ще тепло.

Сотня, в якій воював Романишин Ардрій Валькович, вела важкі бої спершу у лісах біля Кам'янки Бузької, а потім – на захід від Жовкви. З повідомлень про ці бої та переказу матері Андрія про місце його поховання випливає, що Романишин Андрій загинува в бою під час переходу сотні в малолістистій околиці біля Жовкви. Перехід партизанів від Кам 'янки Бузької на Жовкву поєднував два стратегічні завдання. Партизани завдавали відплатних ударів по тих частинах енкаведе, які перед тим вбивали мирне неселеня, грабуавли села. Дальше, можливо, сотня мала перейти на захід.

Брати Бугера Василь і Атанас Стефановичі

Бугера Василь Федорович (19**-194*), Бугера Атанас Стефанович (1925-1945), Бугера Стефан Атанасович (****-194*)

Буґера Василь Федорович (на прізвисько Плескатий) – активний учасник громадсько-культурного життя села у передвоєнні роки. Один з організаторів будівництва української читальні у В.Горожанні. Активіст Підпілля, керівник низової ланки Служби Безпеки ОУН. Відзначався вродою, сильною волею, мужнім характером. Загинув у боях з НКВД у другій половині 1940-х років.

Грабовенський Стефан Володимирович

Грабовенський Стефан Володимирович, молодий господар. В його хаті на Паланиках гостювали партизани, переховувалися в криївці на його подвірї. Арештований енкаведистами за доносом. Під час катувань в тюрмі в Комарно не зламався. Замордований мучинецькою смертю в тюрмі в Комарно.

Грабовенський Михайло Стефанович: Ще повім про брата Стефана. Прийшла облава москалів, і злапали хлопця (нежонатий, сидів, сиклій, а брат його був в партизанці, мав 18 років), коло німецкого цвитнару (ту німец [поле] взьєв, і сидів більше, як двісті років, москалі відібрали). Той повів, що там [в стрика на Паланиках] були офіцери, партизани приходили. Тих хлопів паланиківських [що він видав] полапали на облаві. Забрали до Комарна. І що, ‑ два дни побув на тому [слідстві], і він [затриманий хлопець] доказав йому [Стефанові], що то в нього партизани були. Вони два дни його брали на слідство. Два дни що пів години. А потім, ‑ взьєли, шкіру стєгнули з живого. …Замордували. Закопали, де коні міліцейські [тримали]. Стефан він називавсі, а писавсі Грабовеньський, так як я. То мій двоєрідний брат. Тато називівсі Ладик, мама Ганка називаласі. …Приходить стрийна, плаче, а там такий Рибков був, ‑ Рибко.

Брати Побігушка Михайло і Федько Івановичі

Побігушка Михайло Іванович (1923-1944), Побігушка Федько Іванович (192”-194*)

Побігушка (Стахів) Михайло Іванович, молодий господар. Його родині казали Стахові. Батьківська хата стояла на Смикові. Учасник українського Підпілля. Загинув восени 1944-го року в бою з енкаведистами на подвір’ї коваля Побігушки Михайла, разом з іншими чотирма товаришами.

Побігушка Федько Іванович, молодший рідний брат Побігушки Михайла Івановича. Боєць Української Повстанської Армії. Загинув в боях у НКВД у східній частині Галичини.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Йому казали Стахів Іван, він писався Побігушка, їхня хата стояла на Смикові, там де тепер Мар’ян Побігушка, що був лісничим, побудувався. Марянів тато звідтам походить.

Михайло з того жидла, звідтам походить. Там тато з мамов померли, і він також... І ще був Федь, брат Михайлів. То Федь теж пішов [у партизани],  але Федь загинув десь на Сході. 

Стахові їм казали, вони писалися Побігушка. Тато їх називався Побігушка Іван.  Михайло і Федь – то були рідні брати, більше там нікого не було, но їх два браття. І вбидва пішли в Повстанчу армію.

Михайло, – то що, – він був молодим хлопцем, десь так буде з 1922-го року. Федь молодший був, а кілько молодший – я не знаю.

Федь загинув на Сході [Західної] України.

А Михайло тут згорів – на жидлі Білових, Фалюти, в стайни. Їх було штирох хлопців. Хтось видав, облавники оточили, кричали: «Бандери, здайтесі». А вони казали: «України не зрадимо, радше самі сі пострілимо». І так, що Михайло зачив, і ... пострілилисі, і потім згоріли. Потім їх вивезли [зі згарища], – во стілько-вово було тіла [з лікоть], а головка вотака-во була [з кулак]. Я була тодий. Ноги і руки були як патички. Облавники їх лишили.

А люди поховали всіх у могилу.

Хто ще був у тій криїці я не знаю. То таємниця була, що й не дуже хотіли повісти. Хоч я мала тоді 19 років, мені не вповідали. 

Все приходили [партизани] тут-во до нас Михайло все кликав тато мого «стрику»,  все приходили [перепочити, сховатися]. Вони мої двоюрідні брати по татові.  Тато їх Іван, а мама Настя називаласі, вона була з Таршакова.

Їх тато, Стахової Ольги [** (Побігушка) Ольга **] тато – то рідні брати. Він походить з тої хати, де Ольга жиє.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Як згоріли тих три хлопці чи чотири, бо там, казали, ще одна жінка була, у криївці на городах тут на горбку, тоді там Стахів (йому казали), – Побігушка Михайло і ще трьох людей загинуло. Тоді мій брат Микола [Стецишин Микола Олексійович] розкопував ту криївку. Казав, що троє тіл обгорілі були. Потім москалі забрали їх до Комарна. Не знаю, нащо. Обгорілі не впізнати було, хто.

Головач [Федір Ількович], на чиїм городі та криївка була, потім переховувався.

Проць Тимофій Іванович: Федька [Головач (Ґловач) Федько Ількович (1912-1948)], що жив на подвір’ї, де була криївка, потім вбили облавники.

В тій криївці була друкарська машинка, там багато чого було.

Стасів (Побігушка) Ганна Михайлівна: Тут у нас вдома криївки не було, Маційовського [Олексу] вбили, Юлька померла. Я сюди прийшла, коли Славко [Стасів] вернувся з війни.

Криївка в нас вдома була, коли я вже з дому пішла. Там побили людей, я не знаю яких.

Я відтам, з горба, коло Цюри, де Фалюта жив. Ми вже там не жили, я пішла сюди, родину вивезли, а з другої половини жидла люди лишилися. Там була в них криївка. Потім ми про неї дізналися. У тій хаті був Федько [Головач], він не був багач. Ходив бураки підписувати [планові зобов'язання селян садити буряки до створення колгоспу], до нас приходив, бо ту було багато поля.

В Комарні був уповноважений чи хто там, ‑ Наріжний писався. Він як йшов [поблизу місця, де могли чатувати партизани], хтось йому нарадив казати: «Я Наріжний, я Наріжний», щоб його не забили. Він, як прийшов до нас, бо ми тут багато давали збіжжя, того всього, каже до мене, – «Там щось є, хата така мала, тако-во, кури сі варут, яйці є, а він не має ніц». А ми знали потиху за ту криївку.

У нас украли, дитинко, два вулії пчолів, ми їх мали на зиму. І там, як той рів є, де Фалюта, забрали рамка, мід, муха так лазила, позамерзала. Але ми тихо були, ми ся бояли. Ніц не казали.

Хтось ще видів, то, що говорив Наріжний.

Коли ту криївку розбили, Головач втік, спочатку до Комарна, потім ту ховався в криївці, як П’яті Гони – там.

У нас була басарабка, тут басараби ходили, то був голодний рік, а вона пасла корови. І там була басарабка, де Репчак жиє, і у Вуйка Ладика Писаревого [Гуменний Володимир Миколайович, хата – колишня ветлікарня за радянської] був басараб. І ті басараби ходили одні до одних, і та, що в Венчура [Стецишина Григорія] була вже велика дівка, нашій повіла, що «там є бандіт», а то там Федько з жінкою [Головач (Курій Параскева)] сидів на поле. А від вуйка Ладика Писаревого [Гуменний Володимир Миколайович] приходив басараб. Наша басарабка була така гі найменша, і до мене: «’-Ба Ганя, ’-ба Ганя, ’-ба ‑ криївка, бандіт на поле». Я пішла тодий до тата Юлікового [Стецишина Григорія], він, Венчур, і ті діти, були правдиві, – ви щось робіть з тою криївкою, він десь там на поле, наші басараби щойно повідали.

Венчур тоді своїй басарабці дав гроші і вона пішла від нього. Бо потім Наріжний гонив ті басараби, і до нас прийшов, нашу басарабку виганяти. Я дала йому горівки, і він ту басарабку лишив, але каже до мене: «Ви її не тримайте, бо не можна тримати басарабів». Як вона вже зі своїми скомпанувалася, тоді я спакувала її до Черкас, – їдь.

Якраз ми мали ворушити машину, молотити кератом. Наш [Стасів Ярослав] пішов по коні, і мали молотили машинов. Тата ю’ не було, но мама. ...Но чути, – бах, бах ! Що таке, – вже в нас [звідки родом оповідачка] горить. Вже в Білого горить. Запалили стайню, одну і стайню другу. Гуси погоріли, яйця, всьо в стайнях. Запалили солому. Ше хтіли палити хати, під стріхов. Але приїхав якийсь начальник на кони від тих москалів і вирвав сніпку, не дав спалити. Так хатів не руєли, но стайні попалили.

Були пчоли, то винесли там на діл, мід вибрали, муха так лазила, то мороз був, померзла.

А в котрім то році було, то не пам’ятаю.

На другій половині нічого не спалили, там була стайня, а вони лише наші стодоли підпалили. Там була криївка, і вони кричали «вилази», потім кинули туди ґранату, чи щось.

...Їх повитягали в наш сад, вже неживих. Хто там сидів, і що вони там робили, то я не знаю. Казали, що якийсь Михань Стасів там мав бути. Вони лежали всі три так на снігу. Але ми там не йшли сі дивити, боялися. Потім їх забрали. А хто там був – не знаю.

Фдькова жінка [Головач (Курій) Параскева] була вагітна, потім десь на Дмитря поїхала. Казала, – вже мого Федька нема.

Паньків Іван Онуфрійович: Все до нас приходив Мацьків Федь, йому казали. Він був агроном. Я пас корови під Лучковими вільхами, то вже аж під Дмитрьом. І чую стіл в селі, стрільба. На тім жидлі, де наполовину жили, ім. казали Білого (Фалютова жінка звідтам), а наполовину – Мацьків Федь. А Ковальські були сусіди. Там хата була єдна. Той наполовину мас свою стайню, а той – свою.

В нього була криївка в стайні. Друкарські машинки, склад провізії. Як почалася та стрільба, я дивслюсі [з того місця, де] вільхи Лучкові, - Федь летить. Він мені каже: «Івасю, якби хто спитав, чи ти мене видів, кажи, що ту нікого не було». Втік тудий аж на Дмитрє.

Там повбивали дівчит. Повитигали з криївки, вбитих. А хлопці - ті втікли. Вони мали вихід, кажуть, аж під яблунков в Ковальському саді. Що облавники тут та-гі позалягали, а вони пару чоловік втікли. Але хто втік – я не знаю. Такий розговор був. Точно знаю, що казали, що там дві дівчині загинули.

Профірка, він називався Гловач Федь вбили. Його жінку з дітьми вивезли на Сибір. Він мав два сини. Жінка його з тої хати, де Дзюма.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: [Коваль, що йому казали] Білого, був вивежений. Жінка померла в Сибіру.

Головач Федір Ількович

Головач Федір Ількович (1912-1948). Головач Федір Ількович, якому казали Мацьків – селяни, господар, батько трьох доньок. Убили облавники під час нічного переходу між криївкою і домом. Вдова Параскева (Курій), сестра Курія Миколи, санітара у ветлікарні (казали Білого), з дочками виїхала з Горожанни в 1960-х роках.

У Федора й Параскеви було дві донечки, третя народилася вже по татовій смерті: Віра, Надія, і Любов. На подвір’ї, де мешкали Федір з Параскевою та дочками, була криївка ‑ один з провідних пунктів опору. Коли криївку було викрито, учасники Підпілля – загинули в нерівному бою, Федір з Параскевою переховувалися. Федора енкаведисти вислідили і вбили взимку, коли він йшов переходив між криєвкою в полі і домом. ...Зима. Криївка. Вийшов зі свого зимового польового сховку, перестріли облавники, розстріляли.

Стецишин Мар’ян Олексійович: Головач, що на його городі криївка була, переховувався. Он в поле мав, он там, якусь криївку. Йшов до села взимі. Бо треба і їсти, і обігрітися.. Йшов до села, і був вбраний як звичайно. А облавники, – то зима була, – в маскхалатах ходили. Раз вистрілили ракетою, побачили його. І його вбили он там на полю [на горбку городах за північною стороною села]. Так загинув Головач Федір. То було десь так в сорок сьомому році приблизно, точно не пригадую.

Проць Тимофій Іванович: Федька хотіли облавники злапати. Він втік з жінкою, потім десь в полю ховався. А вечером він йшов до села, то його біля хати Хоминового Ілька [Дмитрів Ілько] вбили. Він був господарем того подвір’я, що в нього була криївка. Вбили москалі, облавники.

У тій криївці була друкарська машинка, там багато чого було.

Паучок (Луцька) Надія Євненівна: Хтось йому [Ґловач (Головач) Федір Ількович] сказав «ходи, я тебе добре сховаю». Завів за стодолу – в руки облавників. Так він пропав. Мав дружину – Парашку, трьох дочок – Віру, Надію, Любов. В 1960-х роках дружина працювала прачкою в лікарні, рідна сестра Курія – санітара ветлікарні. Дочки маленькими дітьми якийсь час виховувалися у Парашчиної сестри десь на півдні Тернопільської області.

Проць Федько, Літенець Гринько

Проць Федько (1918- 194*), Літенець Гринько.

Проць Тимофій Іванович: Тут, де [до 1974 року] лікарня, була криївка. До Любуська і Кушика, казали тим сусідам. На їхньому подвір’ю зробили за радянської лікарню.

Там, у тій криївці були мій брат Федько, Літенець Гринько і Кушиків син, як його звати – не знаю. Облавники прийшли, обступили ту криївку. «Ану вилазь», – кричать. Кушиків син виліз, його відразу заарештували. Тоді москалі кинули до криївки гранати. І тих двох вбили ‑ мого брата, і Гринька. Задушили їх. А того одного взяли, потім не знаю, що з ним було.

Літенець Гринько (що жив при селі), мій брат, і Кушик (Побігушка писавсі, жив де борше була лікарня, там Кушикові жили). Там, [на Кушиковім подвір’ї] вони (їх трох) були в криївці, Літенець Гринько, мій брат [Проць Федько] і Кушиків. Коли прийшли облавники, сказали: «вилазь». Кушиків вискочив. Він залишився живий. А облавники кинули якусь [газову] гранату і ті двоє подушилися – мій брат і Гринько Літенець. Вони похоронені в братській могилі.  

Так загинули мій рідний брат [Федько Проць], і Гринько Літенець. Федько і Гринько поховані в могилі, в братській могилі в Горожанні.

Брат Федько був з року 1918 або 1919. Братова жінка називалася Каська, з дому Медвідь писалася, по чоловікові – Проць. Мав дочку – Дарку, вона з 1934-35 року, живе на Пустомитах. Вона віддана була за Паньковим, братом сусіда Федька (Паламарового). З дому вона Проць, Дарія Федорівна. По чоловікові вона пишеться Паньків. Ще був її брат – Микола, він помер. Вони жили на тім подвір’ї, де тепер живе Медвідь (Кузик) Ганя. Моя братова, звідтам походить, там жила, там вона і померла. Дарка була вивежена [на Сибір], її мама [Медвідь (Проць) Катерина] була вивежена, і брат [Проць] Микола [Федорович]. Всі були вивежені, потім приїхали. Микола також був вивежений. Вернувся, приїхав. Женився десь в Івано-Франківську, в якомусь селі. Там помер. 

Паньків Іван Онуфрійович: В Кушика побили [партизанів]. Там де лікарня була. Ми йшли до школи, то вже в зимі було. Виділи. В стодолі була криївка, повитягали їх, вбитих. Як прийшли до школи, вже сі вчити не хтіло. …Там загинуло четверо. Чотири мужчини, хлопці.

Зайшлий

Зайшлий – селянин, господар. Мешканець Підлісся. Через переслідування облавниками вимушений був ховатися. Якийсь час передував на підпільному становищі. Загинув героїчною смертю в криїці, оточеній большевиками. Він з трьома побратимами обнялися за плечі і підірвали гранату.

Шмотолоха Мар’ян Іванович: Тут в сусідстві, в хаті Зайшлого, де тепер його дочка – Марія, що за Харковцем, прийшли два партизани, полковник Чумак і ще один. І попросили Зайшлого, щоб він їм щось приніс їсти. Він пішов в крайню хату, по дорозі його застали облавники: «куда ти йдеш». «Та йду додому». А як піде додому, як там партизани. Йде дальше і минає хату, завів їх до Дуди. А Дуда каже: «Ну що я буду робити, ти ту не жиєш, ні нічого, що ми з ними зробимо. Веди якось додому».

І вони вертаються, йдуть до Зайшлого додому.

Коли доходили до подвір’я – він давай тікати. Втікає, а ті за ним – зачали стріляти. З автомата – чергою. Три кули діри вибили на цямрині в керниці, відлітали. Так він втік. А партизани в хаті, полковник Чумак і другий, почули, що ту стріляють і – давай на поле, на городи, туда догори. А що ж, москалі мали ракету, самі були в маск-халатах. Вистрілили ракетницю, то було видно, як вдень. Побачили партизан. І вбили їх, вони не втікли. Потім тіла забрали на фіру і завезли десь до Комарна.

Зайшлий ховався, боявся додому прийти. Вони поставили засідку коло хати. Ту повно солдатів чергувало на посту. Він ховався в тих криївках, що коло одної зараз Хрест стоїть. Одного разу вій йшов з ліса з в’язкою патиків, палити. А був між тими солдатами один азіат, чорний такий. І той азіат, щоб не допустити Зайшлого до хати, щоб його не вбили, почав здалека стріляти. Як потім на нього облавники сварили, що він таке зробив.

Потім Зайшлий ховався в тих криївках. Троє їх загинуло в тій ближчій криївці, де Хрест стоїть. Потім по травмах, по тілах, ранах на тілах зрозуміли: коли їх в криївці оточили, вони, щоб не здаватися москалям, троє обнялися, взялися за плечі і посередині підірвали гранату. …Тіла їхні большевики забрали десь до Комарна.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Зайшлий – мій однокласник. Був в УПА, невідомо де подівся.

Дзюма Северин Франкович
і два невідомі втікачі з Чулович

Дзюма Северин Франкович (1925-1946), два невідомі втікачі з Чулович. Дзюма Саверин Франкович – хлопець, син лісника, активний учасник Українського Підпілля. Загинув в бою з підрозділами військ НКВД.

Проць Тимофій Іванович: Облавники гнали з Чулович за трьома нашими хлопцями. Вони втікали пішки, а облавники на конях за ними. Вони відстрілювалися. І прибігли до Горожанни, прийшли на подвір’я, де Куцові, їм казали, жили. Там були стайні Михальського. Того чоловіка нема, не знаю, де він. Вони сховалися до стайні. Влетіли в ту шопу і там сховалися.

Облавники за ними гналися і якось дізналися, де вони сховалися. Не знаю як. Кричали: «Вилазьте, вилазьте». Вони не вилізли. І їх усіх трьох там повбивали. Стайню підпалили і вони згоріли. Їх трьох загинуло.

Вони були з Горожанни. Один з-Підліса Дзюми лісного син, а два не знаю, хто були.

З Чулович коло Комарна з лісу їх гнали, звідтам, аж сюди. І вони були б переховалися, якби облавники не довідалися, де вони.

Сецишин Мар’ян Олексійович: Дзюма Саверен Франкович, з-Підлісу загинув десь там, [на в західній частині Горожанни]. Підлісом сестра його живе – Дзюма Марія Франківна. Зі мною до школи ходила, так гарно вчилася, що ніхто не міг зрівнятися.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Дзюма Серевен Франкович – син лісника.

Укладач: Облавники (можливо, то були стрибки) навмисне «не могли догнати на полю» кіньми піших втікачів, щоб ті сховалися у селі. Але, тим часом, керівництво підрозділу ЕНКВД, розквартированого в Горожанні, гласно було звідомлене про втікачів. Як це сталося – невідомо. Після цього почався бій, в якому пратизани загинули.

Стасів Михайло Стефанович

Стасів Михайло Стефанович, молодий хлопець, син Стасів Стефана, котрий купив дзвін для Храму у Горожанні. Михайла на дорозі перестріла ватага хлопців-поляків. Його жорстоко побили. Через два тижні від отримаих побоїв він помер

Бокало Іван, Паштетник Олекса, Струкового Миколи Брат

Бокало Іван Петрович (1923- 1944), Паштетник Олекса (**-1944), Струкового Миколи *** Брат (**-1944)

Стець Володимир Іванович: Бокало Іван, і ще двох його товаришів прийшли з лісу до нього додому повечеряти. І вони вже з дому виходили, і їх застали облавники, ті що ночами лазили по селі. То було не в бою [на Смикові]. Чи їх було двох, чи трох – того тобі не скажу. Він [Бокало Іван], ‑ передо смертю, як [відступав, і вже мав загинути], сказав «Слава Україні». То було на нашім боці – [в тамтім кінці села]. Тимко [Проць Тимофій Іванович] був його сусід – він міг знати більше.

Був ще Олійник Гілько, Бокало він писавсі. Його десь потім вбили на Рудках. Бокало Іван, той що на Сибіру був – то був його [рідний] брат (не той Бокало Іван, що його вбили [облавники на подвір'ї]). Бо був ще другий Бокало Іван, що його на подвір'ю вдома облавники вбили. Він ще перед смертю крикнув «Слава Україні». І так пішов […з життя].

Проць Тимофій Іванович: То було в сорок якімсь році, восени. Певно в сорок четвертому. Енкаведисти робили в Горожанні облаву. Там, на Комарівці, був Іван Бокало, молодий хлопака. З лісу прийшов додому. Він жив коло Стасіва, ‑ Комарові, їм казали, недалеко Паштетника.

Іван Бокало і Олекса Паштетник прийшли з лісу та мали незадовго вертатися, вже так пополудню було. Як надійшла облава. Олекса, вийшов зі своєї хати, де тепер живе Олена Мачакова, як її кажуть, то їй рідний брат був, і він їм потрапив просто в руки – його зловили.

Потім облавники оточили ту хату, де прийшов Бокалів Іван. А Іван подивився, що така біда і каже до мами і до сестри лізти під п’єц, «бо я буду стріляти». Вони якось сховалися, а він через вікно кинув дві гранати. І давай стріляти з автомата. І втік на другу половину обійстя, бо то одну половину Бокалові мали, Сидорові їм казали, а другу – Винарові, де тепер Чепільова Марія живе. Ще забіг під копицю сіна, його поранили в ногу, і там облавники убили.

І Паштетника Олексу також убили. Забили обидвох, Івана і Олексу.

Тої самої ночі забили на Смикові Струкового Миколи брата, він був такий старший хлопака. Десь йшов, ‑ злапали, вбили.

Маму Бокалового Івана і його сестру вивезли. Мама старша була, вже не вернулася. А сестра була приїхала.

Укладач: Бокало Іван не відступав, не втікав. Він атакуав облавників. Загинув посередині городу, між двома подвір’ями ‑ своєї матері й сусідів через город. Останні Івнова слова, з яким він атакував ворога ‑ «Слава Україні». Оглядаючись на це місце, здається, що вони не ущухли, що їх там чути досі.

«Слава Україні» ‑ нині це стало предметом глуму. Ніби передбачаючи майбутню ідеологічну війну проти проти українства Іван уклав в ці слова ціну свого життя, молодого, юного палкого. Щоб ніхто ніколи не зміг їх знецінити.

Шмотолоха Мар’ян Іванович: Одного разу ми з татом латали стодолу, нову будували. І тут надбіг з села Олійник йому казали, Бокало Іван. Но в самому спідньому одязі, сорочці. Та й до нас. Тато дав йому штани. Чоботи якісь свої, і він чим брошій – до ліса. В ті дві криївки, Що то потім москалі викрили.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна:

Бокало Іван Петрович [загинув в бою з облавниками]. [Вони] запалили стайню, в якій він ховався. Облавники оточили стайню і запалили. То було на Тамтім Боці. Його прозвисько Крилирів, їм [також] казали Сидорові.

Косько Михайло (Михайло з Волині)

Косько Михайло (19**-1945), уродженець Києва, під час голодомору 1933 року втік з Великої України, служив на господарстві на Кольонії. Коли перед приходом Червоної армії 1939 року власниця маєтку емігрувала до Америки, вступив у Підпілля. Був активним учасником Повстанської армії, виконував доручення, на територіях Галичини та Східної України. Героїчно загинув у нерівному бою з енкаведистами у В.Горожанні в лютому 1945 року. Невдовзі після загибелі до В.Горожанни приїжджала його дружина. Похований у братській могилі на цвинтарі у В.Горожанні.

Проць Тимофій Іванович: Його кликали Мизайло, він був сам з Волині. Тут приїжджав, Задвором переховувався. Чи він був в дивізії «Галичина», чи де служив при війську, – не знаю, казали, що він мав звання капітана. Він до наших хлопців тут часто приїжджав. Перевозив всяку літературу на Східну Україну, може ще якісь документи, відомості. Звітам також привозив, що треба було.

Хтось доніс, що він тут, в Кінці, переховується, облавники давай його шукати. Він почав утікати городами, його вбили там на полі.

Як він писався, ніхто не знає. Міша – його кликали, більше тоді так нікого тут не називали.

Потім його поховали в нас у селі. На могилі ї виписано – Михайло з Волині.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Він загинув тут, де починається пасовисько, за нашими городами. Михайло звавсі, а прізвище – Косько. Він з Києва був, київський. Як на могилі написано, не знаю, мене питали, але там не так написано, як я розказала.

З якого року він був, не знаю. Жінку мав, вона жінка приїздила до нас після того з братом.

…То було в сорок п’ятім році, в лютім, десь так – половина лютого.

Їх прийшло трох, до нас – Михайло Стахів [Побігушка Михайло Іванович], і ще такий другий їден з Підлісу. І вони, ‑ Михайло і той другий, ‑ вийшли з хати, казали: «Най він відпочине, бо дуже змучений, ми дуже важку роботу зробили». Він лишився у нас.

...Якби він не вистрілив, може ми були би його і сховали. Але він льиг спати. Так-во на ліжку [при західній стіні] ми розстелили. І він ліг. То була стара хата, стояла на полудне рогом, так як тота-во. Мама пішли в сіни і засунули двері. А який перше був засувок – гак зачепили і всьо. ...І прийшли облавники. Запукали. Казали втворити. Ми сі трохи злякли, нікого не було, но дві ми, ‑ мама і я. Мама прийшли до нього і кажуть: «Вставай, Міша, бо облавники нас оточили. А ми не знаєм, сила їх є».А він, каже: «Де ж ви мене сховаєте».

А ще перед тим... Як лижєв автомат на столі, і тоті гранати, ще щось він мав, набої якісь, не пам’ятаю, автомат лижєв на столі і дві гранаті. він як вхапив автомат, і так [нехотячи] вистрілив угору. І давсі чути. Якби він того не зробив, ми були би його сховали.

Зараз подзвонили, приїхали ше облавники. Обступили хату. Але ми вилізли на стрих, підіймили дахівку, трету дахівку і він по дахівці зсунувсі на землю. То сніг був, зима, лютий. Він собі щось зробив в нозі, Якби, не то, може був би втік. Ше якби подався в село, то може був би де сховався межи хатами, а він втікав у поле. А в поле – всюдий біло. Вони його не схопили, йно кричєли, щоби він сі здав. А він казав: «Ні, я України не зраджу. Перша куля – моя». Так що, він, залетів, якво наше пасовисько, як є рів, і ту зара людські городи і там [зрозумівши, що далі не зможе бігти] себе застрілив. Колись то була Дибінкова долина, там поле вони мали, долину, і там була Фіґура. І він коло тої Фіґури забився. Сам сі застрілив.

Вони тодий прилетіли, пригнали фіру, кинули тіло, як собаку і зараз повезли. Забрали до Комарна.

Косько був на Кольонії, служив. Пані виїхала в Америку зі своєв родинов. А він там був за наймита. Як там на Київщині був Великий голод, як засновували той колгосп, – то він приїхав сюди за хлібом. І там у тої Каськи був за наймита. А потім пішов у Повстанську армію.

Жінка його була в нас, з братом була. Приїхала, чи направду його забили.

Так Михайло казав: «Най він відпочине, ми ввечері прийдем по нього». А тим часом він вечора не дожив.

А так трапилося, бо один чоловік вів до нас облавників їсти. До себе не вів, а до нас.  

Побігушка Катерина, Побігуша Іван

Побігушка (Бугера) Катерина Атанасівна (1909-1997), Побугушка Іван Михайлович (1905-1945), Василишин Федір Федорович (1918-199*)

Побігушка (Бугера) Катерина Атанасівна

Побігушка (Бугера) Катерина Атанасівна, селянка, походить з родини господарів, відданих борців за волю України. Брала активну участь в роботі Підпілля. Після викриття облавниками повстанця зі Східної України, що переховувався у хаті Катерини, була заарештована і ув’язнена в Комарні. Героїчно перенесла тортури Комарнівської тюрми. Належить до тих небагатьох, кому пощастило вийти з цієї тюрми живою.

Від Автора: Житя Побігушки Катерини ніби складено з трьох частин. Під час Опору вона зі всією відданістю, всіма силам допомагала Підпіллю. Харчами, нічлігом, передачею новин, моральною підтримкою повстанців. Коли її заарештувли – на її долю випало перенести найстрашніші тортури, якими катувади большевицькі нелюди своїх жертв. Після таких тортур жертви гинули, і свідки цих тортур не виходили на волю. Але волею Провидіння Катерина залишилая жива. Коли вона своїми босими, обдертими до кісток ногами йшла снігом додому, комаренські люди з жахом конулися її допомогти. Третя частина її життя – то був глибокий сум з нечастими розповідями про те, що вона перетреппіла в Комарнеській тюрмі.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Маму тоді дали до Комарна в тюрму. А мама до мене казала, – ти втікай, бо як нас буде дві, ми можем попутати, а як я сама, – я сі вимотаю. І так було. Я втікла до Сидорички. Вуйна, прилетіла зара, – Пазина мама, – і мене взьили і я там без цілий чєс була, поки маму тримали в тюрмі.  

Тодий, як маму забрали, мене Михайло Стахів [Побігушка Михайло Іванович] взьив, то я була в Гуменци, там такі були старенькі люди, він мене там завів. ..Та хата вже впала, і ті люди повмирали. Нема нікого. Як вони сі писали, – за то не питала, бо і я сі бояла.

Як маму взьили, ну і водили на слідство, так, що мама і стратили розум. Били, катуали, розпікали залізо, ‑ до грудий прикладали, до ніг тут-во [до стіп] прикладали під сподом, як пидешва. Так що мама, як востатний раз привели, то непритомніли, не пам’ятали ніц, так що її но били.

У Комарні був Кушик, він тут до Горожени фамілія, не знаю, чи так писавсі, чи так йому казали. Він маму стеріг. Потім той Кушик, що все водив маму на слідство, дивиться, що вже мама блудит, зачив шукати по нім [по одязі Михайла Коська]. І знайшов якусь картку. Що за карточку – я не знаю. Як він знайшов карточку, потім, як вже востатний раз вів маму, і каже, – «ви будете на воли». Але мама не пам’ятали вже. Вже без притомности була. Вже, як привели [на останній допит-катуавння], то не пам’ятали ніц.

Мама не казали, що я була, но казали, що були сами. Вони все одно і то саме питали. Залізо розпечене прикладали до голови [на тім’я]. Потім вони мали тут-во на голові таку велику ґулю. Тоді мама такгі з розуму зступили були. І на ногах, під пидешвами, то ноги були попухли цілі, також прикладали залізо. Такий був Крючков, він так сі мстив дуже. Він так маму бив, дуже, знущавсі. Поставив до стіни і казав до мами: «Повідай про того „Бандеру”». Мама кажуть: «то що я знаю, я говорила». Все єдно і єдно слово казала. А наостанку, вже як їм приложили то залізо до голови, вони зачєли блудити. Вже не пам’ятали...

Но, але нікого не видали’смо. Нікого, нікого. Но так мама сказали до нього, там, на слідстві, – «прийшов воєнний, в воєннім вбраню, просив їсти, – а в селі стояв гарнізон (а гарнізон стояв туо-во, як сільрада, в Бокала), і я казала: „Зачекай, я зара звару їсти, дам ти”». І все на тім, но їдно, і їдно, – що прийшов ваш. А точно, що він був у воєннім. Що вони казали: «Він таке вбрання мав гі полковник».

...Знайшов якусь карточку, но яку, вони не вповіли. Тодий подивилися, що точно він відтам, з Києва і подзвонили, певне, по родину. То я вже того не знаю. Так що родина зи зналасі, ніхто сі не відізвав звітам.

Мама [на допитах] казали, що її тато [Побігушка Іван Михайлович] загинув на війні. А ті [енкаведисти] казали, – точно, чоловік загинув на війні, а він [убитий партизан] був у військовому убранню. І на тім маму випустили.

Як її випустили, мама зайшли до Комарна на Гору, і далі не могли йти. Надїхав якийсь громенський хлоп, і каже, – жінко, – а мама в чоботи сі не взули, но мали дві хустки, в хустині такі були, такі гі натяганці, завинули в ню ноги і так йшли. Босі, з тими ранами. А він каже: «Жінко, що ти робиш?». А мама тодий: «Я з тюрми». Він тоди посадив маму на сани, сдіймив зі себе ґуню, як то колись була така довга як куфайка, і мамі завив ноги, і привіз до нас, додому.

Точно, то правда – приїхали мама додому [під час арешту майно арештованих розкрадали], зачєли плакати – в хаті не було ніц, но тилько їдна скриня, – во та-во скриня, а в скрини була церета. Всьо було забране. Всьо-всьо, – гола хата. Гола пустка була. Тодий мама розказали мені: «Доню, я в Бога щаслива, бо мене, – каже, – випустили, і мене поратував той Кушик» . Їден він поратував маму. Якби не він, ми би були, – не знаю що. Були би, ми, і мама, і я...

...Прийшли додому – нема ніц. Но скриня, як я повідала, – і церета, і в ямі бульба, і більше нічого. Всьо забрали москалі. Ті лахи мої потім продавали, то я якісь на лавах виділа свої лахи. Так... Але перебули. Правда, нас трохи Михайло [Побігушка, Іванович] ратував. Казав, – «не маєте ніц». Так що весну ми перемучили дуже тєжко. Тому що не було що їсти. Не було що їсти, крім бульби. Бульба була в ямі – тілько то їдно. Правда, мали с’мо дві коровині. Ті корови потім нам вернули. Так ми церкали, і мали молоко...

Відтоди облавники приходили що без другий день. Шукали все, перевертали то ліжко, ‑ то борше була солома в ліжнику, перевертали. Казали, що щось знайдут. На тім не сталосі, знайшли в стодолі сьомґи, положені на спід патики. А вони гадали, що то криївка. Зачєли калацати. А мама кажут: «Та то патики’. Вони тоди то-то розкидали, закликали сусідів сіно викидати, і подивилися, що точно – ніяка не криївка, покладені патики – пішли. Але що день приходили до нас. Що без другий день приходили облавники.

Нас дуже переслідували, – страшне. Облавники що без другий день, всьо жидло перевертали. Їдного разу, то вивели нас з мамов вдосвіта, якраз місяць. А ту-во колись була керниця. Як господар то місце [нам] продав, керницю забили, а дошки [з деревяних цямрин] ‑ є. Вони казали, що там криївка є. Вивели нас і мама повідали, а я мовчала, бо і не знала. Били маму та й мене, все кольбов [прикладом автомата], – «ми тебе в ті керници втопимо?». Потім, як ту керницю розвалили, та не розвалили, но дошки відірвали, і виділи, що керницьи. Але, всьо-їдно, казали: «Ми тебе втопим». Знущілєсьи дуже облавники. Пам’ятаю ті слова, ... тоті їх слова. Потім, як вже казали, що всьо подароване, вже тодий стало, сталосі троха прощі. 

Так що ми сі вратували. Кушик поратував. Він також робив на дві сторони. Його хотіли стратити [партизани]. А він дуже просивсі: «Я, прийду, – каже, – до руских, всьо буду вам повідати». І точно так було. Він всьо то-то розказував, що вони говорили. Вони всього при нім не повіли, але, менче-більше. Так що він багато поміг. Він помагав, коли вже рускі прийшли другий раз, - за других совітів.

Укладач: Тортури, що їх зазнала Катерина Побігушка, свідчення її житття, показують, якими методами радянська влада «визволяла» Західну Україну. Ці свідчення розсекречують методи катувань, прийняті в Радянському Союзі. Жертву допитів били. І не просто били – а завдавли ударів в місцях, які є найбільш болючі, в яких біль викликає шок і знепритомнення, і згодом ‑ викликає каліцтво, хронічні хвороби, інвалідність. Жетрву били протягом довогтривалих допитів. Вночі, не даючи спати. Ці побої, виснаження стоянням і недопустимістю сну посилювали моральним тиском, брудною російською лайкою, приниженням, стахом повторення ще сильніших побоїв.

Коли Катерина не зломалася під цим тиском катування, «визволителі» застосвали два методи катування розпеченим залізом. Спершу розпеченим залізом пекли стопи ніг. Так щоб потім кожен крок біддавав болем незагоїної рани. Катерині стопи ніг спекти аж до кісток. Потім, на наступних допитах, обпалені ступні били металевими прутами. Катерина і під цими тортурами не зронила ні слова більше.

Ще дальше кати почали розжареним залазом пекти її груди. Жінка мовчала. Лише втрачала свідоміть, непритомніла від болю.

Тоді москалі вчинили метод катування, якого московити навчилися в туркських деспотіях задовго до виникнення большевизму. Щоб жертва втратила людську самодостатність – її прикладали до тімя розпечене залізо (виливали на голову розтоплене олово), так щоб через кістки черепа обпекти мозок. Якщо після цього нещасна жертва лишалася жива – вона ставала живим рабом, без людської гідності. В сіхних деспотіях цим методом катування людину робили «твариною в людській подобі», безвольною, як раб, що не має свідомосі, волі, памяті, мови.

Останнє катування, яке «представники радянської влади» вчинили над Катериною – це було розпікання розжареним залізом тімя голови, щоб жертва втратила пам'ять, людську повноцінність. …Та волею Провидіння після цього катування Катерина залишилася живою, і зберегла свідому пам'ять, розповіла якою в дійсності є та «братня любов визволителів».

Катування, яких зазнала Побігушка Катерина, не були ні карою, ні стратою через тортури, якою уповалися кати, - а «допитом підозрюваної», звичайним для Радянського Союзу, підозрюваної, яка зрештою «була визнана оправданою».

Імена катів, які терзали тіло Катерини – відомі, вони стали «заслуженими пенсіонерами», їхні нащадки належали до «партійно-господарського активу», а в незалежній Україні – вони створили сучасну україножерську ідеологію.

Побігушка Іван Михайлович

Побігушка Іван Михайлович, селянин, господар. Походить з родини, на яку казали Стахові, з якої кілька братів вступили в Повстанську армію. Учасник Українського Підпілля з 1935 року. Після відступу німців мобілізований до Радянської армії. Учасник великої вітчизняної війни, гвардії рядовий 82 гвардійської стрілецької дивізії Третього Українського фронту. Загинув 22 квітня 1944 року у бою на Одері. Похований в Берліні, Берлінер штрассе, східний канал.

У бою за Одер – в останньому бою Івана, батька Клементини, командування Червоної армії кинуло частини, складені галичанам – українцями з «нововизволених» територій. Не рахуючись з втратами власної «живої сили». Допевна це була спланована Москвою політика знищення українців, покликана ослабити Опір Західної України проти большевицького терору. Смерть Івана бачив його однополчанин Порфирій Баґанч. Востаннє Іван біг в атаку з поля, до дороги, яка лежала поперек лінії наступу, під лісок, на піденний захід, вперед, до ріки.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Тато був з 1905 року. Тато пішов на війну.

Як на Закарпаттю повстала в 1939 році Вільна Україна, тоді до Горожанни приїздив оден уповноважений. Тато мої робили в молочарни, ту де Босий жив, був такий маслозавод. Туди приїздив уповноважений і всі, хто том робив, були в тім Підпіллю. В Організації. То тато ще з 1935 року пішли в ту Організацію.

Потім [1944 р.] тата забрали на війну. Знали, хтось їм доповів, що тато були в тій Організації, і так дали його в перші ряди і зараз забили. Забили під ріков Одра [Одер]. То вже кінець війни був. В сорок п’ятім році.

Баґанчів Профірко [Баґанч Порфирій] то всьо видів, то казав, що тих трупів дуже багато було. Німці чинили опір звітам, з-за ріки, а ті гнали солдатів звітий. І тих всіх трупів скидали в ріку. То, – каже, – та ріка була червона, як кров... 

Тато мій походить, де Безрукова Ольга жиє, де Данько оженився. Звідтам, з тої хати. Їм казали Безрукові, бо дідові машина відірвала руку, як молотили.

Василишин Федір Федорович

Василишин Федір Федорович народився в час, коли в Галичині було проголошено Захіно-Українську Народну республіку. До війни ріс, виховувався дбайливим господарем. Після встановлення радянської влади мобілізований до Червоної армії. Під час боїв з наступаючими німецькими силами потрапив в оточення. Відбув довготривалий полон у німецьких концентраційних таборах для військовополонених. Після розгрому гітлерівської Німеччини певний час працював у Франції, пішки повернувся у рідне село. Працював у колгоспі. Разом з дружиною Клементиною зротсив трьох дочок.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Мій чоловік [Василишин Федір Федорович] з 1918 року. Його ще хлопцем, забрали в [Червону] армію ще до війни, потрапив у полон, потім був у Франції.

Потім, коли [за радянсьої] давали таку допомогу [учасникам війни], йому не дали, бо казали, – «він зрадив Червону армію». А він не втік, його сами німці оточили і полонили. Як Німеччина сі розпала, він поїхав у Лотаринґію, там працював. Потім прийшов додому.

У полоні був довго. Лотаринґія звідтам була недалеко, де вони були в полоні. Там робив у пекарни, тодий казав: «Я ніц свого слова не чую, но все – французьке слово, і ‘ю розумів дещо». Так що він приїхав додому.

Женився зі менов. Коли в нас то сталося [облава, бій з М.Коськом, арешт матарі], його ще не було. Він вернувсі пізніше. Коли облавники нас переслідували, все с-мо йшли до них [батьків Федора] ховатисі. Та який-то cховок? Во пересиділи. У тій хаті, де [Сидор] Василь жиє.

Побігушка Василь та його родина

Побугушка Василь (1902-1990) тато, Побігушка (1907-1993) мама, Побігушка Мартин Васильович брат, Побігушка Ольга Василівна (1950)

Побігушка Ольга Василівна: Мого брата, Побігушку Мартина Васильовича заарештували в Паруса, разом з Саверком Дуфанцьовим, якого так тоді побили, що він потім був хворий.

Я мала одного брата – Мартина, він багато старший за мене. Його заарештували. Незадовго по тім вивезли всю родину. Брата в тюрмі дуже били по голові, і так він через ті побої молодим вже давно помер.

Нас вивезли у 1950 році. Якого числа тата і маму забрали, не знаю, я десь за два тижні по тому, 26 січня, народилася. Так що десь забрали числа 10 січня, зразу після Різдвяних Свят.

Я в Бориславі родилася [в тюрмі] на нарах. Тоді брата вже забрали до тюрми, заарештували вивозити тата і маму. А я народилася в Бориславі, в тому лагері, де за німців був концтабір в Бориславі.

Мама розказувала, що привезли [депортованих селян в Сибір, висадили з потяга] серед поля, між полем і лісом, і кажуть, – «Всьо, приїхали. То ваше місце». Вийшли, – ліс шумить, а тут така поляна. «Отут будети жити». Ні хати, ні нічого нема. Та й люди взялися робити якісь буди, чи курені, я того не пам'ятаю. Я тоді мала – пару тижнів. Тоді вуйко Цар Іван з Демня, він був столярем, зразу насамперед зробив мені колисочку, і якусь таку каютку, юрту, ніби маленьку хатинку, збили, щоб так мене заховати там і маму зі мною. А вже потім почали будувати собі житло серед того лісу.

Пізніше, коли я вже себе пам’ятаю, стало легше. До нас приходили люди з Горожанни. Пам’ятаю, ми мали заготовлені бочки чорниць, якихсь ягід, що в лісі були, малини. Обжилися, мали хати, а ті приїхали, і знов вивозять! на пусте місце. Тоді завезли в Сору в бараки. Так з Красноярського краю перевезли в бараки, у Сору.

В Красноярському краї ми жили так як в своїх хатах, самі збудували. А в Сорі – у бараках.

Разом з нами вивозили родину Ковальських, Ковальського Петра зі Смикова, з самого кінця, їм кажуть Ґазянікові, або Дубинові. Родину Дуфанця Саверка – тата Федька, маму [Дуфанець (Беген)] Катерину і його, трьох їх було вивезено. Син Федьків – [Дуфанець] Микола не був вивезений, він приїжджав до нас до Сибіру на Різдво, свого тата відвідати. З нами в Сорі була Ганя Пиліпкова з Грожанни. З нам був Івась і [його дружина] Катерина з Демя, Володя – рідний брат вуйка Цара Івана, що робив мені колиску, його тестьова ‑ Іринина мама. Микола з Горожанни, що оженився з Буровов. Мої братови рідний брат, з Мшани, їхня вся родина була вивежена, двохрідна сестра братови. Була родина, що їм казали Марунчині, Зеня Марунчина була. Дубинова Ганя була також такого віку як я, коли ми поїхали, вони там ще лишалися – Дубинова Зося і її чоловік ‑ вуйко Василь.

Мій брат там оженився, весілля робили в тому бараці. Братова моя Чура Надя зі Мшани, вона там живе. Саверко [Дуфанець] мав бути за дружбу моєму братові, за дружбу був Володко з Демя. Той Володко дуже подобався Пиліпковій Ользі. На весіллі в мого брата були всі люди з нашого села.

Там, де ми були недалеко стояла військова частина, і в ній служило багато хлопців, мобілізованих до радянської армії з нашого села. Ті солдати, якось довідалися, що тут є вивежені люди з Горожанни. І коли вони мали «увольненіє», прийшли до нас. Але вони не зізнавалися, що з нашого села. Тілько підходили, колиска моя стояла, хто що мав, клав тихо в колиску коло мене. Хто гороші, хто цукерки. Бо то динина, мала, вродилася в дорозі, без дому, щоб привітати її. Але оден другому не зізнавалися. А потім вони знов приїхали, на Різдвяні Свята. Тоді вже святкували разом, були з нами на Святий Вечір, святкували, як в Горожанні, як вдома.

Тоді, як тілько нас вивезли, висадили в лісі, захворіла одна бабця, не пам’ятаю, чия мама то була, але, мені розказуали, що я її дуже любила. Коли вона померла, я дуже плакала за нею. ...А цвинтаря не було. Вивезли в ліс, викопали яму, обгородили. ...Ми з мамою ходоли в на той цвинтар, я дуже банувала за тов бабцев, мала, ходила, ‑ плакала, махала руками, – «вставай», ‑кричала. ...А там такі гарні квіти лісові, ‑ вся земля застелена таким дуже гарим цвітом. Так мені Сибір тими квітами запам’ятався.

Там ще були діти. Я бавилася з мої братови двоюрідної сестри дитиною, Ірина називалася вона, з мого [1950] року.

...Пам’ятаю, одного разу приходть тато з роботи, руки йому трясуться. «Що?», – питаємо. Тато каже: «Їдем вже додому». Пам’ятаю, як нас на машину відпроваджали, всьо пам’ятаю як нині. Мене, маленьку, посадили мамі на руки. Ніч, їдемо, прожектори на нас світять, а тато все молиться.

Приїхали до села [Грожанни], а я української мови добре не знаю. Вуйко Томів Микола нас зустрічав. Привіз нас і питає «будеш їла цьвики?» [Гра слів «цьвики» і «цьвиклі»- цвяхи і «цьвикльові бурячки» ‑ столовий буряк, страва з столового буряка з хроном], і дає мені цвяшки, ‑ він робив чоботи. Я кажу: «Я гвозди не кушаю», плачу, до мами, – що то таке, – а вони з мене сміяться. …Ми жили в вуйка Миколи щось три роки, поки ту хату поставили. Моя мама від Томи, а тут татова хата.

Коли нас вивозили, стайню забрали, хату забрали, ‑ була нова хата, всьо дерево, всьо дочиста позабирав колгосп. І ми вернулися на ту пустку. І так тут поставили хату, а тим часом жили у вуйка Томового Миколи. Нам помагали Михайло Синчишин, шофери ночами возили той шлак і так помогли поставити.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Дуфанець Саверко сам мені повідав, що він був хворий, лежав у лікарні в Миколаєві і йому приснилося, що по нього йдуть енкаведисти бити його, так як били, коли арештували ще молодим хлопцем. Він кинувся тікати, замотався в коц і вискочив з вікна. І так тоді зломав руку, що потім в гіпсі.

Саверко був з 1929 року, коли його арештували дуже побили, то він ще не мав 20 років.

Тоді з Саверком в Парусихи заарештували Безрукового Мартина, Тимуся, що жив, там де тепер долинка. Тимусьвих всіх вивезли, хату знищили і ніхто [до села] не вернувся.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Кордіяка [Іван Васильович] казав, що Ольга має називатися Бориславка, бо вона в Бориславі [в тюрмі] вродиласі. Значить, має бути Бориславка.

Видно, що Кордіяків [Івана, Анну, Марію] і Безрукавих [родина Побігушків] разом вивозили. Тоді само Пиліпкових [Побігушку Марію, Ганну, Ольгу] вивозили.

Грабовенськ Ангелина, Грабовенський Василь

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна (1926), Грабовенський Василь Григорович (1924-1993)

Грабовенська з роду Дмитришин Ангелина Теодорівна, 1924 р.н., дочка Дмитришина Федора (Теодора) Івановича (1875-1950 рр.), селянина, освіченого господаря, і Дмитришин (Парус) Катерини Захарівни (1896-1983 рр.) вивезена в січні 1950 року з чоловіком Грабовенським Василем Григоровичем (1924-1993 рр.) на примусові роботи в Сибір. Під час арешту в Горожанні з бабусею по матері залишився дворічний син Грабовенських Василя і Ангелини – Іван (1948 р.н.). Грабовенська Ангелина працювала на найважчих роботах на урановиих шахтах у Красноярському краї, на лісосплаві на Єнісеї та Ангарі.

Родина Дмитришиних, зокрема сестри Ангелина та Анна, виконувала окремі доручення за вказівками Підпілля. Під час німецької окупації на їхньому подвірї була так звана «станиця» ‑ місце збору харчів для Підпільної армії. Гласно станиця була замаскована під пункт збору натурального податку окупаційній німецькій владі.

Грабовенський Василь Григорович – учасник партизаньского опору, учасник бою 9.01.1945 року на Смикові у В.Горожанні.

Родина Грабовенського Василя й Ангелини вернулася в Україну, в Житомирську область 1962 року, перебралася у В.Горожанну у 1990-х роках в колишню батьківську хату чоловіка.

Того ж січневого дня 1950 року була заарештована, пізніше вивезена в Сибір родина чоловіка: батько Грабовенський Григорій, мати Катерина, сестра Марія (1930 р.н.), сестра Ольга (1934 р.н.), брат Іван (1931 р.н.).

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Коли нас заарештували я була у свої мами – Дмитришин (Парус) Катерини Захарівни (1883-1978), а Василь [Грабовенський Василь Григорович] був у свої мами. Мене від Дмитришиних забрали, на Тамтім боці, приселі була наша хата. А його ‑ звідси, з дому, зі Смикова. Разом нас злучили, бо ми ховалися окремо. То було в 1950 році, у січні. Спочатку забрали до Борислава, в табір, де колись німці жидів тримали. У Бориславі ми були до Провідної неділі. Після Паски на саму Провідну неділю нас з Борислава посадили на поїзд і завезли аж у Красноярськ. Тільки не везли на Москву, а Челябінськ, на Новосибірськ. Їхали через Львів.

У Красноярську була шуга і пароплав стояв, ми ще перечекали троє діб, поки не припинилася шуга, не порйшов лід. Тоді завезли на другий берег Ангари. Потім там побудували в лісі намети, поставили двоповерхові нари (пріччя). І всіх нас розмістили в тих наметах. Молоді були на верху, а старі на низу.

Як ми були в Бориславі, від нас всьо позабирали, а годували з кухні, яка там була. Всі наші припаси перед тим позабирали. У Красноярську вже хто що мав, то їв. Хто мав з собов щось своє, міг їсти. Була там кухня – стояла велика металева бочка, розпрасована. В ній хлопи вибили дверцята, і ми так палили дровами. Хто що мав, там собі готувати.

У Бориславі були в німецькому таборі – колишньому  жидівському гетті. Коли там сиділи, – діставали, кому хто яку передачу приніс, там варили, їли. До нас їздили і так дожили до Провідної неділі після Свят.

Тоді Ольга Безрукава, Побігушка народилися в тюрмі в Бориславі.

Загнали в товарняки, де худобу везли. Поробили нари.

Вивозили – кого за що. На кого свої донесли, в кого енкаведисти шось вишукали.

Мого чоловіка забрали за звинуваченням у зв’язках з Підпіллям, його тата – Дмитра Грабовенського, маму [Грабовенську] Катерину, сестру Марійку (1930 р.н.), сестру Олю (1934 р.н) і брата Івана (1931 р.н.) забрали не знати за що. Оля вернулася в Дрогобич, Марійка – в Житомир. Тоді нас всіх разом, ‑ мене і їх, – завели на сільраду, і – на Борислав.

До нас додому прийшов руский солдат, облавник. Забирати мали ввечері. Приїхав, вдень, друга година була, постукав, зайшов у хату і каже до мене, до нас: «Знаєте що, прийшов приказ, аби вас вивезти в Сибір. Ви не панікуйте, і не лякайтесі, но помаленьку збирайтесі, бо у вас є дитина, збирайте дитину. І без всякого, бо ми мусимо вас забрати». «Ну і не плачте», – так він каже. Ми потроха зачали збиратисі, стали дитину вбирати. І нема в що. А то зима. Тоді забрали нас до Бокала, до хати Олійника, йому казали. Мене туди завели від Толочки, Шипського їм казали, Гринів він писався. Там щось нас три фамілії привели. Ну і ми сидимо, чекаємо, заки всіх попривозять.

А то одні двері були при вході, але вони були забиті, а йшли через кухню до кімнати. Прийшли хлопці пращєтисі з нами. А тут-во загата була, вікна заткані, і мама моя під хатов. Один каже до Василя: «Ти дай дитину мамі», – а постовий стоїть і чує, і дивиться, – «Дай мамі дитину, та дивися, такий мороз, воно голе, куди ви його повезете, в Сибір?». І беруть, загату розбирають, вікна втворєют і ту дитину видают без вікно. Постовий як стояв, повернувся плечима. Бо там не тільки ми були в тій хаті, була ще друга родина. Вбернувся так-во плечима, і ми взєли ту дитину і дали мамі моїй.

Тоді, як я йшла на сільраду, я взяла собі такий тлумак на руку. Там вже людей багато було, з Кольонії Іван, забула як писався, він горбатий був, і ми їдемо. Я пішла в середину, там в кімнату, з тим тлумаком. Там ми позбиралися, і – до Комарна. В Комарні зробили перепис, а хлопець, син, був записаний Грабовенський Іван Григорович (1948 р.н.), і був Василів брат – Грабовенський Іван Васильович. Вони кажуть: «Чому тут два Грабовенські Івани?». Кажу: «То якась помилка». Так в Комарні викреслили дитину. Він вже не числився за нами.

Скільки я потім пережила, думаю, – може забрали дитину, може взяли від мами, ’арештували. Поки листа дістала в Сибіру, скільки я пережила.

Завезли в той лагер в Бориславі, ми там сиділи, мені передачу присилали, приїжджали до нас, там загальна кухня була, і хто що мав, ще собі готував.

Мні було двадцять пять років, як мене заарештуали, вивезли в Сибір. Лишила вдома таку малу дитину, викрали через вікно її, як мали вивозити. Завезли на роботу на уранові шахти. В Ішімбенське ГРП «Сєверного геолого-разведочного управления МВД СССР».

Мій чоловік робив на сплаві. Коли була велика вода на березі лишалися балани. Їх скочували в ріку. Працював в лєспромгоспі. Робив катери.

Коли Сталін помер, я поїхала додому і привезла з собою свого сина.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Грабовенька] Аньилька – живе на Симкові, вона була вивежена з чоловіком. Хотіли вивезти разом з дитиною, взимі. Аньилька розібрала загату на вікні, і передала дитину мамі. Син виріс коло бабці, вона жила при селі на Тамтім Боці, коло Бокала. Аньилька з чоловіком повернулися з Сибіру.

Батько, мати і їхній син з села Київець

Жінка з Київця(19**-1950), її син (1944-1950), її чоловік і батько.

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Перед виїздом з Борислава – давай збирати по азбуці: Грабовенський, Городинський, і так по буквах, по вагонах. В одному вагоні була одна буква, – А, Б, В і так далі. Так брали людей у вагон за прізвищами. І нас так забрали в вагон, ми там на нарах були. Був Городинський Іван з Марунею і з хлопцем з Таршакова і була ще якась жінка з Київця коло Миколаєва. Є таке село. Була та жінка, її чоловіка вбили в лісі, а вона з дитиною ховалася, і тілько, – каже, – прийшла до сусіда, і зара облавники обступили хату і забрали її голу-босу з дитиною. Її відіслали в Борислав до нас, і хто що мав, там дав тій дитині. Потому ми їдемо – жінка захворіла. Десь за Новосибірськом то було. У лісі. Померла вона. Дитина лишилася. Конвоїри взяли, відкрили браму, жінку викинули в сніг [з вагона на ходу поїзда], – а ще сніги були. Викинули, а дитина плаче, хоче мами. Десь років так йому було – п’ять, шість. Певно п’ять, а, може, шостий вже був. Городинський Іван взяв хлопчика до себе, – ходи, ходи, ходи... І я лишила вдома свою дитину, і вже його до себе тягнула. Щоби був з нами. І ми там всі його втішаєм, а він кричить, плаче, бо хоче мами. ...Якось ми не впильнували, як та дитина побігла до дверей, бо хоче мами. Вони відсунули браму і викинули дитину живу. В сніг... Не знаю, яке її призвище, на букву Г, но яке ‑ не пам’ятаю.

Викинули ту дитину, Городинський зачав дуже кричати, Іван, а вони заледве Івана не скинули з поїзда на ходу. Ми дивимся (я дивлюся через шпару в брамі), – світло якесь, якесь свіло горить, думаємо, може, є люди. Приїжджаємо – там зона, заключонні. Думаємо, може хтось поїде, то забере ту дитину. Як – дитину живу викинути в сніг? Але там зона, ...ми поїхали, і так там та дитина лишилася. Пропала там в снігах. Пропало там то дитя. ...Втворили двері і викинули.

Та жінка мала десь двадцять сім років. Чоловіка, – вона розказувала, – вбили в лісі, був у партизанах. Вона молода була, але дуже замучена. Ховалися з дитиною.

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Коли ми приїхали в Красноярськ, там нас з поїзда перевезли в такий «лагер». У Красноярську чекали десь з тиждень, а, може, й більше, і тоді як перейшов той лід, нас повантажили на пароплав всіх. І перевезли на другий бік Ангари. Ми вже там у лісі були.

Пізніше – нас всіх на роботу, кого кудий поставили.

З п’ятдесятого року я працювала на уранових шахтах. Спочатку робила на помпі. У шахті на глибині керувала помпою, що забирала воду з шахти на верха. Працювала в Ішимберському ГРП «Сєверне». Захворівши на шахті, робила прибиральницею. Потім на – лісосплаві в «Ліспромгоспі». В [річні порти] «Дудінку» і «Ангарку» американські і англійські судна причалювали по ліс. Забирати сплавлені колоди. Чоловік робив у лісі на скат, – скочували у воду стовбури, що лишалися на берегах. Жінки з такими піканками робили – сортували ліс по таких ріжних коритах, вздовж яких пливли колоди. Посередині ріки були такі бони, попідних пускали стовбури, а ми сорували, заганяли їх в рукави. Був ліс – палубник, пиловник, були інші сорти. І ми окремо, котрі до якого сорту, загаляли у свої рукави. Василь робив бони, – такі плавучі катери.

На уранових шахтах я вантажила камінь на вагонки. Вагонки пхали по рейках, до бадді, спускали баддю, висипали, догори піднімали камінь. Руда була така як мак, сива. А руду, як добули, тоді ті шахти закрили, і нас на Сєверський район перевели.

Я вернулася в Україну в 1962 році. Тоді до Горожанни нам не вдалося потрапити. І ми поїхали в Житомир. Там двадцять з гаком років прожили. У Барановці, Новоград-Волинського райу. Я робила на порцеляновому заводі, а Василь – на пилорамі.

У хаті, звідки я родом, де мене заарештували, сестра моя жила. Хату ту вона продала.

Були вивежені люди з крайної хати, Гринів він писався, Шипські кажуть до них.

Тут Сидорові, їм казали, були, Іван Сидорів був у Сибіру, і його. Як вони писалися, не знаю. Іван ще хлопцем вернувся з Сибіру, тут женився.

З нами був вивежений Олійник – Бокало Іван з жінкою і донькою. У Красноярську його донька померла. Перестудилася над рікою, мала рак горла. Олійника, йому казали, – Бокала Івана також там жінка померла, бо добу сиділа коло помпи. Дуфанець Саверко з мамою і татом був з нами вивезений. Дячишин був вивежений.

Пазя Даниловська була вивежна з сином Зеником. Там була з нами Ґинька, з дому – Макар, що за Ґирусовим Михайлом була замужем, коли Михайла забрали, перейшла до [мами] Пазі, тоді їх разом взяли. Ґирус (Макар) Ґинька також з нами була. Вона родом звідси, зі Смикова. А Пазя Даниловського при селі жила, навпроти, де було кафе.

За Двором Пиліпкові Ганя і Ольга були вивежені.

З нами тоді були Городинський Іван і Городинська Маруня з Таршакова. Кузик з Повергова і його жінка Настя. З каждого району і з каждого села були люди. Навіть з Горожанни не всі знали одні одних. Коли нас повивозили, там ми вже познайомилися.

Наконечний Йосиф з жінкою і з дитиною був з нами, тут-во з Поріччя було два браття Циганики, вони старші були.

Одних тоді лишили, а решту порозвозили далі.

У п’ятдесятому році, як но нас забрали, мене поставили на попму в шахту. ...Одного разу, як збоку бурували шахту, добули плавун, попали на якусь жлу, і пішов плавун. Вода прорвалася в шахту. Нас тоді взяли на ту шахту випомповуати воду, що проравалася. Тоді я дві доби сиділа в шахті.

Як бухнула вода, заляло всьо. І тоді давай спускати помпи, щоб відпомпуати воду. І мене спустили туди [на глибину 140 метрів], дали ми помпу і «комсомольця». Дві доби я відпомповуала. Мусіла там працювати. Подали мені якогось хліба, і так відпомповуала.

Тоді, як [ще сильніше] бухнула вода, мені спустили ще одну помпу, і так з тими двома помпами я дві доби давала собі раду. А вода так летіла, і летіла, страшне.

Я на роботі була «насосщицев». Як де [в шахті] треба було відкачати воду, мене туди забирали. Но такої води страшної, як тоді, не бувало. Я стояла на одному насосі, де вода проходила на дорогу – там кидала рукав. Збоку прорив закривали, але так і не перекрили тої води. Аж пізніше, через дві доби вже стало легше: води менше, менше. Лапаю воду насосом, нагріїся насос їден, я переключаю на другий, той качає, ту воду на верх (по шлангах). Нагрівся другий насос. Я знов переключаю на перший. І знов качаю. Вода летить... На верху вже чують, що вже менше води трошки, менше, менше. І так то скінчилося.

Ледве мене звітам витягнули. Я після того дуже захворіла.

Там було п’ять шахт уранових.

Мені здається, якби туди потрапила, я би всі місця показала, ‑ як нині памятаю, де ті уранові шахти. То було в Красноярському краї, Удеґейський район, Ішимба.   

Залляло шахти і не можна було бурувати далі, той уран добувати. Я там сиділа, поки не відкачала всьої води. Сиділа сама в шахті, бо не було кому. Хлопів не було в шахті. Мене там мало не залляло.

Після того, як я відкачувала дві сутки той плавун, дуже перестудилася, захворіла. Тоді через два місяці мене перевели на другу роботу, а потім – в Гасеєвський район на лісосплав, в Дудінку на Ангарі

Шевчук Василь Дорофейович

Шевчук Василь Дорофейович (Костопіль) - в'язень гулагу.

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Як ми були в Сибіру, одного разу до нас прийшов директор школи з Рівенської області, з Костополя. Його дали на уранові шахти, в наш табір. Перед тим він відбув десять років тюрми. Звався Василь Дорофейович, Шевчук – призвище. Там було кількоро вірмен, кілька грузинів, були татари, «посьолок» татарський, а найбільше було українців. Його поставили кип’ятити воду холостякам. Бо начальство на уранових шахтах було вольне. Ми вийшли над ріку, там протікає Єнісей (за Єнісеєм – Ангара), і стоїмо, чекаємо на мишину, їхати в ліс, на уранові шахти. Той директор познайомився з нами і повів, звідки він. Одного разу розказує, що в них у школі була п’ятихвилинка, і прийшов йому лист, аби всьо було по-руски, одна година українського. Він прочитав, подивився, всі учителі сиділи, і каже їм: «От, бачите, як воно є, ми – українці маємо мати всьо руске, но годину українського. Чому не можемо мати всьо українське, а одну годину руского». Хтось його «преставив», що він ізмєннік родіни, і зара за два чи три дні його ’арештували і дали йому десять років тюрми. Він відбув термін, його не відпустили, а завезли на уранові шахти. Що ж – він не може нічого робити. Такий слабий. Він навіть не міг з ріки відра води принести. Там хлопці – начерпнуть йому, принесуть, – він кип’ятив воду для холостяків на чай.

Ми виходимо на розкомандировку, чекаємо на машини їхати в шахти, а він вийшов, мій чоловік поздоровавсі з ним, каже: Василю Дорофейовичу, як здоров’я?». А він каже: «Василю, нема в мене здоров’я, я вже всьо...». А я стою збоку, що мені тоді будо, – 26 років як я приїхала в Сибір. Кажу, – Василю Дорофейовичу, кріпіться, ми ще на Україну поїдемо. А він до мене: «Ой, дитино моя дорогенька, поїдемо, ви молоденькі, може, ще поїдете, а я – то вже всьо... Я, – мовить, – во нині-завтра...» Казав: «Хоч поїдете на ту Україну, но будете дуже бідні». А я питаю: «Чому ми будем бідні, – бульба родиться, жито родиться, хліб є, земля родюча, чо ми будем бідні?». А він зітхає: «Знаїте, чому ви будете бідні? – Бо ми з племені зрадників. Хіба Сталін знав, що я казав? Хіба Сталін знав, кого вивозити, хіба чув, хто що говорить, хіба садив у тюрми, хіба Сталін знав, де криївка? Всьо люди свої. Продажні, як Юда». Я ті слова так запам’ятала. ...Прожив він ще місяців, мабуть, три, не більше.

Написав от-таку велику книжку, запечатував, заадресував і вже як дуже захворів, а там больниці не було, там вивезли в лісі, «кладбище» таке зробили, поставили хрест. І всьо, хто там що лікував.

І дав ту книжку моєму Васильові. Каже, – Васильку, візьми, якщо ви вернетися на ту Україну, то передасте до Костополя в Рівенську область. Мій чоловік взьив, поклали ми в ящик, і той пакунок лижив з лахами нашими. Як ми вже приїхали сюди, потім в Житомир, мій пішов на пилораму котити дуби, різати ліс, а я не маю роботи. А в Житомирі також західняків дуже не любили. А чоловік каже: «Збирайсі в Костопіль». Вповів як їхати, їхати. Я взьила той лист, сіла на поїзд і поїхала. Заїхала в Костопіль, злізла з поїзда, і кажу до шофера: «Підвезіть мене, ‑ показую адресу, ‑ під ту хату на ту вулицю». Він каже: «Я туди не їду». Я до другого, він також: «Не їду, мені туди не по дорозі». Третього прошу, аж плачу. Він послухав і завіз. Вони жили на третьому поверсі. Звідтам з будинку жінка виходить, а я з тим пакунком, з тим його листом, і кажу до неї: «Чи тут живуть такі-то і такі, маю адресу». Каже: «Живуть, на третьму поверсі». Прошу, – покажіть мені. Вона вернуласі знизу, показала де двері. Я постукала, війшла. Вони дивляться на мене. Я їм вповіла. Взяла той лист, вони розпечатували, там було двоє дітей, ‑ донька і син, і жінка. Жінка зразу впала, зомліла і то доктора викликали, і тоді прочитали того листа. Назад мене не пустили, я переночувала, там побула. На другий день випровадили мене до Рівного. Показали місто, накупили подарунків, посадили на поїзд.

Та я завезла додому лист від Василя Дорофейовича і виділа Костопіль і Рівне.

І за таких кілька слів, що він такого сказав поганого, ‑ що ми українці маєм вчитися по-українськи. Чому його відразу хтось видав?.

Укладач: В спогадах Грабовенської Ангелини є таке свідчення. «Олійника, йому казали, – Бокала Івана також там жінка померла, бо добу сиділа коло помпи». Що означають слова «добу сиділа коло помпи» ‑ неможливо ні уявити, ні зрозуміти тим, хто сам не побував в таких нестепрних умовах. Помпа – це великий агрегат, який відбирав воду з долівки шахти. Ця помпа мала електричний привід, нагрівалася під час тривалої роботи. Коли в шахту проривалася вода, дівчина, яка працювала «на помпі» – мусіла безперестану тримати її в робочому стані, подавати шланг в то місце, де на долівці набігада вода. Вона вимикала живлення помппи на декілька хвилин, щоб остудився електричний двигун. Адже перегрів двигуна – не лише б призвів до пипинення подачі води. За цим могли загинути люди, а саму працівницю засудили б «за шкідництво». Робота на попмі в урановій шахті – то був передовий рубіж боротьби за життя. То був фронт, з якого не було відступу.

Ще гірше, що ця робота була в темноті, в холоді, під землею. Температура повітря вісім градусів, вода майже нульової тепрератури. Намочений одяг, промокле взуття ‑ не бралися до уваги. Помпа мусіла працювати. Зміна тривала 8 годин неперервної роботи. Але, як ставався прорив води, не було кому міняти «дівчину на помпі». Їй залишалося працювати до смерті. Інакше – загинуть інші люди, залиє шахту, інакше – розстріл за шкідництво.

В такому героїчному надзусиллі працювала три зміни та молода жінка, дружина Бокала Івана. А дальше – запалення, і вічність у вічній мерзлоті сибірських краєвидів Вселенної.

Якщо нам нині трапиться робота понад норму – згадаймо ту молоду жінку, яка віддала своє життя в надмірно-непосильній праці понад норму, загинула без лікування в делеких чужинах, де земля родить не хлібом, а урановим маком.

Дуда Іван Миколайович (1987-1944)

Дуда Іван - селянин, господар, мешканець Підлісся. Часом привозив до Горожанни продавати віники. В кінці червня 1944 року, коли відступали останні німецькі військові частини, -Дуда Іван пішов до Горожанни, довідатися про свого сина, якого німці взяли разом з іншим молодим хлопцем на прифронтові роботи.

Дуду Івана розстріляв німецький солдат, який обігнав його біля роздоріжжя, де починається Задвір. Німець спитав, звідки він. Дуда відповів, що з Під-Ліса. Для німців слова «з ліса» означали «пратизан». Німці, які їхали селом в розвідку, могли убити зустрічного чоловіка знічев’я, або – щоб він не розповідав, що його запитали. 

Мисакович (Дуда-Монастирська) Ольга Іванівна: Якраз черемха зацвила. Я тельита пасла в лісі. Так во приганяли, як ваш вуйко небіжчик [Гуменний Микола, рідний брат матері оповідачки]. Вуйко пригнали теля до нас, тут лишили і ми пасли до осені. Вже за твої мами, десь в 50 році, твоя мама ще приходила дивитися на то тильи. Приходили дивитися, чи сі поправило, чи ньи. Твоя мама би то повіла.

…Я тильита пасла на куті. Приїхав на кони Богдан Чайковський (він Михальський сі пише), повідає: «Вольґа, твого тата німці забили». Йой, мені руки впали. Лишила’м тильита, не знаю на кого їх лишила. Полетіла до [села]. Шо’м виділа? Вже забрали на цвинтар. То на вашім рові, - як ваш рів, напроти вашої хати.

Тато називася Дуда Іван, дід – Микола, тато – Миколайович. Тато був з десь з 1887 року, точно не знаю. Тоді мала’м 13 або штрирнайцять років. Певно – 13, то було в 1944 році, а в п’ятім прийшли москалі. Вже німці тікали. Він [той німець, що вбив тата], мотоцикістий, їхав на розвідку сюда в Гороженну. Німці вже тікали.

І [німці до тата]: «Звідки ти». Люди повідали, ми не чули того, но так люди повідали. «З Під-Ліса», - так [тато відповів]. А той виймив револьвер, xи шо – «рас», в голову. Тудий-во, куля вийшла і пішла.  

Стрийко, вуйко Іван Крочак і Сенько вуйко (Монастирький) зробили труну. Навіть додому не везли. В трупарни тримали, а потім поховали. Ніхто [більше не помогав]. Ніж труну зробили, ніж гріб викопали, …так в тих лахах, такого поховали. Трупарня була на цвинтари. Тепер вже нема тої трупані, на старім цвинтари вона була. Тут-во дорога, а ту зараз була трупарня. Недалеко від дороги. Вжес’ьмо там маму поховали. Двоє спочивають.

То було в червни, або 27, або якось. Двайцять сьомого червньи. Німці зараз пішли, чи в липни, чи якось. Відступали додому, москалі їх гнали.

[Тато поїхав до Горожанни] за сином (за братом моїм) сі питати. Німці брали таких молодих хлопців, вже як фронт йшов, шось там робити. Так як - до войни. Брат мій був забратий до Німеччини. Він був при літаках. Заправльив літаки на льотніску, брат Ладик він сі звав. [З моїм братом там само був другий хлопець з Горожанни, Бідзінський]. Той хлопчиско, який з ним їхав, Бідзінського, не знаю який він [віком] (такий самий, як мій брат, з 27 року, чи який він був) - [вже був вдома]. І хтось повів, що той вдома, приїхав, чи втік, чи як. А наш такий був гі трухлий, тай сі бояв, видно. Та й не приїхав додому. А тато йшли сі питати, чи [син Бідзінького] його не видів, чи де він сі подів. Якось [шось довідатися]. Ще навіть не дійшли до нього [подвіря Бідзінського]. Бо навіть той самий Бідзінський, що до нього йшли, тата перелетів. Тато нічого – перелетів, то перелетів. Так люди повідали.

Так люди повідають, і ми знаємо, що тато до нього йшли, бо так мама повідала, що тато йшов до Шриґира (так йому казали, Шриґа, чи Бідзинськові, Гелькові). Чуєш, як я повідаю. Гелькової Натальки брат був в Німеччині з моїм братом. Але коли той приїхав, тато пішли сі питати до них, до тої хати, до того хлопця, Натальчиного брата. Не знаю, котрий то був брат. Він вже помер.

Так там, німец надїхав з гори, казали, там – на вашім рові. Мама твоя ще не була тоді. То було в 44 році. Ой-йой, йой, що зробити…

…Коло клубу ставили пам’ятник, а Саверко Прадідів прийшов до нас, ми сиділи тут-во. Ще сестра її була [співрозмовниці]. Він приходить звітам, ту до мене, а я сі ту віддала, за [Дуду] Михайла, і каже: «Вольґа». Я кажу: «шо». Він каже: «нема правди». Я кажу: «чому». «Всьих повиписували, а твого тата насамий перідь німаки забили, і нема на тім [памятнику] коло клубу». Я кажу: «та най не буде». «А чому така неправда». Я кажу: «ну то шо». Так сі стало, шо то, пропало. Так прийшов і казав до мене. Потім я йшла до контори, і дивлюсі, - нема.

Проць Тимофій Іванович: Дуда з Під-Ліса віники продавав на дорозі. Німці приїхали, злапали так, як би то шпйон. А він не розумів по-німецьки. Вони щось його питали, «вас-вас». Він щось чи казав, чи ні. вони – трах,  – забили і всьо.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: І німці, і москалі були для нас однакові, ні від одних, ні від других не зазнали добра. ...От тут – на роздоріжжу, коло трансформатора, Дуда з Під-лісу приїхав, став [на перехрестю доріг] і віники продавав, – мітли березові. Німці згори фірою над’їхали. І питають: звідки ти. Він їм каже: «З-під ліса». Ага, партизан, з лісу, і тут його вбили. Застрілили на місці. І фірою по нім переїхали, лишили тіло на дорозі.

Гринів (Парус) Ангелина Іванівна: Дуди Ольги і її Брата – Ладика тата німці застрілили у Горожанні. Дуди Ольги мама – Каська – то родина до нас. Вона до нас приходила.

Родина Кордіяки Івана Васильовича

Кордіяка Іван Васильович, Кордіяка (Паучок) Анна (1**-19**), Кордіяка Василь Іванович (1930 - 1946), Кордіяка Марія Іванівна (19**-19**), Кордіяка Ольга Іванівна (19** - 19**)

Кордіяка Іван Васильович

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Кордіяка Іван Васильович – брат твоєї баби, татової мами, вивежений з родиною в Сибір. Кордіяка Василь Іванович – дворідний брат Кохманки, . Кордіяка Ольга Іванівна – дочка Кордіяки Івана Васильовича, вивежена в Сибір.

Стець Володимир Іванович: Найперший наш сусід – Кордіяка Іван, рідний брат Параскеви. Він звався Іван Васильович, йому казали Полякові. Сусід був за Польщі війтом, солтисом в Горожанні.

Він мав сестру Параскеву, що вийшла за Паучка Ілька, Костьового тата. Дочку Марію і сина Василя, що його вбила гілляка. Його жінка – Ганна з дому Паучок, Соцкової Насті [Кохман (Паучок) Настя, 1924-2012)] тата сестра.

Кордіяка був вивежений. З родиною, їх троє було – сестра Марія, жінка Анна і він. Їх вивезли в 49-50 році, як останній вивіз був. Не пізніше 50-го року.

Ту во хату в сусідстві Іван будував за Польщі. У 1923-му році та хата поставлена. Сусіди, що в ній тепер живуть, приїхали недавно, хотіли розібрати, але я відрадив.

Потім, коли вернувся зі Сибіру, – побудував оту маленьку хатину на горбі, через дорогу від свої хати. Як то є, ‑ своя хата стоїть, – а той другу будує.

Стець (Федишин) Марія: Вони всі померли. І дочка Івана і Анни – Ольга також. А син їхній – Василь возив «кубіки», на нього вільха впала і забила в лісі. Всі повмирали, нема їх.

Стець Володимир Іванович: Падала вільха на вільху і суху гіляку відбила і та гіляка вразила просто в нього. То був десь сорок п’ятий або сорок шостий рік. Ще колгоспу не було. Василь був з 1930 року. Но здоровий хлопчисько був.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Кордіяку вивезли як «куркуля». Він за Польщі переймався громадою. Ходив до читальні. Коли на Тамтім боці ставили читальню, то він, Маційовський і Паучок Василь, Ганин тато – дбали, щоб збудувати ту читальню, будували, організовували роботу.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Казали, хтось там видів, що Василя вбила гілляка. Але хто-його знає, що могло бути. Тоді всяке було. Він поїхав до лісу за деревом, «кубіки» вивозити. І нема. Коні так стояли коло нього, зачепилися за дерево і стояли. Його знайшли новосілецкі чи горожінські люди.

Грабовенська (Дмитришин) Ангелина Теодорівна: Що там [на засланні, поселення Дудінка] було, – ні больниці, ні дохтора, ані крамниці, ні що купити, но давали ту вівсянку і ту перловку, хто заробив. А хто не заробив, ‑ й того не давали, тоді ноги попухли [з голоду]. Такі були Полякові [Кордіяка Іван], ‑ попухли, що так як би хто води синьої нальив. Він не міг ходити, не міг робити, бо старі всі троє були [Кордіяка Іван, сестра Марія, жінка Анна].

Притула Олекса Михайлович

Притула Олекса Михайлович (19**-19**), Гуменний Богдан Миколайович (1911-1961)

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: В Ґреська вдома Притулу Олексу арештували озброєного. Він ховався в криївці. Дуже натерпівся. На фірі ту всіх [інших арештованих] везли в крові. А що там робили?

Притула Олекса Михайлович він називався. Його сестру Марію і маму вивезли в Сибір. Там вони дуже натерпілися. Там повмирали.

Гуменний Богдан Миколайович (1911-1961)

Стець (Федишин) Марія: Мої тато тоді були головою сільради, то вони виратували Притулу Олексу. Маму з ними заарештували, мали вивозити, а тато десь там дізналися, що Олекса був на стриху, чи де там ховався, якось там поратували, не знаю як.

Ми думали, що тато пропадуть, що їх вб’ють, що москалі не випустять. А ті казали, – нема що з ним робити. Казали, – «что с Федишиним сдєлаєшь, он пяніца».

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Притула Олекса і Гуменний Богдан сиділи десь у Притули на стриху. А там були двері, подавати сіно з-надвору, тоді багато на стайнях такий дах робили. Вони десь за тими дверима сиділи. Москалі були десь ту-во, коло склепу, на горбі. І з льорнета з горба зобачили, що там зі стриху хтось заглядає. Прибігли, обскочили і ’арештували їх.

А ніхто навіть не знав, що Богдан в селі є.

Притула Олекса мав фузию чи карабін, а Гуменний нічо не мав.

Їх вліті заарештували, а по Різдвяних Святах вивозили їхні родини.

Я чула від Олекси, як він повідав сам. Каже: «Облаву робили, ми сиділи в криївці [на садибі Притули Івана Михайловича]. Шукали і нас не знайшли. Вони пішли, а ми вилізли на стрих трохи повітря хлиплути. Ми на стриху сиділи, а ті нас в дверох зобачили.» Десь там в стайні. А де то було та стайня, чи то стодола, – не знаю.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Бабусин брат Богдан розказував, що з ним був з Литви чи з Латвії – з Прибалтики молодесенький хлопець. Десь 18 років. Він не мав ні листів ніяких, ні посилок не діставав. А Богдан діставав посилки і з ним ділився. Він називав Богдана батьком. Коли Богдана забирали, вже розлучали їх, він дуже-дуже плакав. І більше Богдан не знав, що з ним сталося.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Коли [в січні 1947 року] арештували Гуменних [Миколу і Петрулелю], перед Тим вже були арештували їхнього сина Богдана. Його засудили і вивезли в Сибір. Богдана Арештували вліті, або восени перед тим. Його дружина Стефка – втікала, переховувалася з трьома дітьми. Діти Стефки і Богдана: Ліда, Осип і Віра.

Притула Пазя з дочкою Марисею

Притула Пазя (Пікас) (***-**), Притула Марися (**-**)

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Олексу вліті заарештували, а маму з наймолодшою дочкою по Різдвяних Святах вивезли. Мама називалася Пазя, з дому Пікас, її мама – з роду Гуменна, писара Гуменного Миколи сестра, що видаласі за Пікаса.

Наймолодша в родині сестра називалася Марися. Вона була хворенька і незадовго там на Сибіру померла.

Мама також померла в Сибіру, не вернулася.

Кузик Федір Кіндратович

Стець (Федишин) Марія: Він тут-во йшов до Черкас, пам’ятаю, мав в кожівній торбинці три паланици на кухні печені. Як то перше пекли. Я кажу, де ти так їдеш. Їду екзамен здавати, – каже. Він вже тоді вчився на англійські мові.

Федишин Іван Васильович

Федишин Іван Васильович (1897-19**).

Федишин Іван васильович – уродженець Колодруб, січовий стрілець, ад’ютант Коновальця, в міжвоєнні роки господарював, знався на фінансовій справі. Відзначався веселим характером, з найскрутніших ситуацій, знаходив вихід, який не тільки рятував людей, а й додавав їм оптимізму, життєвої впевненості. За радянської влади був невинно засуджений за звинуваченнями у господарських зловживаннях.

На долю Федишина випала одна з найтяжчих місій – очолювати місцеву сільську громаду під час большевицького терору. Як захистити сусіда, товариша, партизана та його родину, як стримати у людях відчай, запобігти ще більшому злу, – з такими питаннями, які не під силу найвизначнішим провідникам, скромний селянин справився з гідністю, достойною найвищої пошани. Жартун, вдаючи безтурботного, недисциплінованого працівника, Іван, хоч і не міг стримати навали терору, що було не під силу нікому, все ж провів громаду села між страшним відчаєм червоного свавілля аж до середини 50-х років.

І мало хто здогадувався, що визначний досвід голови сільради, прихований у його стрілецькій молодості, що його життєва мудрість, оптимізм, гартувалися у змаганнях за волю ще попередньої історичної доби – в лавах українського січового стрілецтва.

Стець (Федишин) Марія: Ми думали, що тато пропадуть, що їх вб’ють, що москалі їх не випустять. А ті казали, – нема що з ним робити. Тато були головою сільради, коли людей вивозили. Вони якось вміли полагодити, що де тілько годен, не допустити до біди. Вміли з ними раду дати. Москалі казали: «Что с Федишиным сдєлаєшь, он пяніца».

Ми мали лише чотири морги поля, були бідні, але вміли собі дати раду. Тато був все при русі, фінагентом був, податки збирав, ще за польської тут в магазині продавав. Потім на Смикові в крамниці. Ще й засудили його були на три й пів року. В тюрмі були, повірили на слово, підписалися, а там виявили нестачу.

Тато все були на державній роботі. Тато як женився до Горожанни, жили ми  ЗаДвором, в Кінці, там наше жидло.

Стець Володимир Іванович: Тато Марії були ординарець при Коновальцю. Коли Австрія розпалася, він був в Українських Січових Стрільцях.

Родина Гринів (Дмитришин) Ганни

Стець (Федишин) Марія: Чоловікову родину Ганни Крутьової [Гринів (Дмитришин) Ганна], що пишеться Гринів по чоловікові, арештували і вивезли. Маму [Гриніва Миколи], сестру Олюньку і сестру Олеську були вивезли на Сибір. І Стефан був вивезений. Крутиха Ганна ще тоді в кінці й не жила, ще була вдома, ‑ на Симкові.

Чоловіка Ганни – Миколи Гриніва тата, маму і сестру старшу Олюньку злапали і вивезли на Сибір. А Олеська від мене на рік молодша, вона з 1928 року. І Стефана. Іван вже був оженився, там, де він жив, навпроти сільради.

Мама була від Валька зі Смикова, аж там в кінції. Їм казали Валькові.

Стець Володимир Іванович: [Гринів] Микола не був вивежений, він був ще в [радянські] армії, на війні.

[Його тато ‑ ] Гринів Олекса за Польщі був писар. Так як-би в сільраді, у ґміні. Їм і казали Писарові.

Зі мною до школи ходила дівчина-жидівка. Чи її не забрали тоді, як німці всіх жидів забирали. Розалія Зігельбом вона називалася. Не знаю, що з нею сталося.

Крім Хаїма, бо він вже був помер, і сім’ї його вже не було, вони в Кінці За-Двором жили. Там була корчма. Хаїм тримав корчму.

Гринів Стефан Олексійович

Гринів Стефан, учасник УПА. Арештований, родину вивезли в Сибір. Невідомо, чи Його родині казали Гуменні.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Гринів [Гуменний] Стефан був в УПА. Невідомо, де подівся. Родину вивезли, дві сестри і маму. То родина до Крутьової [Гринів (Дмтришин)] Ганни. Його родину вивесзли, дві сестри і маму.

Димитишин (Гринів) Марта Ільківна: Татового брата арештували в криївці. То було вже після війни. В нас була криївка, під оборогом. Але він ховався на стриху. Його там не знайшли. Його десь з дому взяли. Він називався Гринів Степан Олексійович. Він був з 1919-20 років, наймолодший з братів. Як арештували, він був нежонатий. Його засудили, як строк вийшов, він поїхав на Сибір до мами. Мама була вивежена. Вивезли дві його сестрі і бабцю. Там лишився, там помер. Сестри називалися Олеся і Ольга, мама –Пелагія. Вони Гринів писалися. Одна сестра, – Ольга, – мала дитину, її з хлопцем взяли. А друга не була віддана. Сестри лишилися в Сибіру, вони не вернулися. Вивезли в Челябінськ, там де був коваль Білий і Фалюта. Їх разом вивозили.

Бабця вернулася, вона ту померла, а сестри лишилися.

Стрик і родина жили на пляцу Гриніва, де Крутиха живе.

Родина Паучка Василя

Паучок Василь, його дружина, сини Марян, Федір, Богдан, дочка Ганна

Паньчишин Богдан: Паучок Василь – мій тітешний вуйко, чоловік татової сестри. Він мав сина Мар’яна, що був при партизанах. З 1928 року народження. Його засудили, родину вивезли. Тоді багато родин вивозили з Горожанни.

Паньчишин (Стасів) Наталія Василівна: Двох братів [Паучка Мар’яна], тата і маму – вивезли. І сестру вивезли, вона там живе на місці. Сестра – Ганя, середущий брат – Федір, він ту приїздить зі Львова. Богдан, наймолодший, тут живе – п’ята хата [з кінця села]. Мар’ян женився, десь в Росії. Там помер.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Ганя ще була мала, в пеленках її везли. Дістала запалення мозку. Ледве виграбулялася, виздоровіла.

Василь Паучок – рідний брат діда Гринька і Михайла Паучків, і Каськи Стецурихи чоловіка, що був тобі [звертання до укладача] за хресного тата.

Він мав три сини і дочку Ганю. Обидва сини оженилися в Горожанні. Той син, що був ’арештований і засуджений, вже помер.

Вивезли Василеву жінку з трьома дітьми. Два сини і ту маленьку дитину, що була в пеленках, Ганя була малесенька. Жінка його – сестра тата Панчишиного Богдана, Наталчиного [Панчишин (Стасів) Наталя Василівна], (дочки вуйка [Стасіва] Василя) чоловіка. Вона до нас все приходила.

Сестра [Паучка] Василя – Гануська – та старенька жіночка, що ми до неї з тобтов ходили в гості, жила коло [Лозинської] Марії Орестівни, Фетчуків баба також його сестра, вони двохрідні твого тата.

Найстаршого Василевого сина [Мар’яна] заарештували. За що – не знати. Його забрали в той день, як Безрукого [Побігушка Мартим], Саверка Дуфаньцьового, того хлопця, що жив напроти Яцка [Тимусь], де тепер долинка. Тоді багато поарештували. І того Паучка, Василевого сина тоді арештували. Хлопці такого віку, молоденькі, сходилися поговорити. Тоді їх облавники всіх поарештували, посудили, Саверко, певно, був ще наймолодший.

Потім їх родини вивозили. Навесну 1949 року вивозили Пиліпкових і Дуфанця, Саверкового тата. Безрукових вивезли, Дуфанця вивезли, Паучка вивезли і ще когось. Не пам’ятаю.

Так само, арештовані облавникми:

• Безруків ***
• Дуфанець Саверко
• Син Тимуся  – напроти Яцка
• Паучок Юрко,
• Курій

ще хтось...

Паучок *** Васильович

Біографія

Побігушка Мартим Васильович

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Безруків Мартин був в УПА. Засуджений. Тата і маму вивезли в Сибір.

Дуфанець Саверко

Дуфанець Саверко був молодим хлопцем, коли його разом з кількома сусідамми арештували. Його почали катувати ще на місці арешту. Босим по снігу гнали селом до тюрми в Комарно. Був вивезений в Сибір. Відбував заслання з односельцями, арештованими в січні 1945 року. Після багатьох катувань важко захворів. Повернувся додому, але хвороба його не відпускала.

Тимусь

На долинці За двором, де тепер пустка, була хата родини Тимусів. Звинуватили, ніби син був у партизанах. Його арештували тоді, коли взяли Дуфанця Саверка, Побігушку Мартима та інших хлопців. Всю родину Тимусів вивезли в Сибір. До Горожанни ніхто не повернувся.

Гринчишин Ольга Михайлівна: Сусіди через рів – Тимусь, Тимусьові. Микола Тимусь, Надя Тимусь. Не знаю, чи казали їм Тимусьові, чи то прізвище. Хто ще [жив в їхній хаті] – не знаю. Невідомо, чи вернулися.

Паучок Юрко

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Мені розказувала Лопачака Петра (поштара) сестра. Хлопці ввечері посходилися до хати одного з них. Їх було четверо, чи більше. Надійшли облавники. Обступили хату. Зробили обшук. Не знайшли нічого, ні зброї, ні документів. Посудили на десять років. Хлопці сиділи ввечері, говорили, що то з ними буде. Облавники – обступили, бо «то бандерівці сидять».

Між тими хлопцями були Паучок Юрко (1924 року народження), Курій Юрко (1924 року народження), Ті два вернулися з Сибіру. А було ще два (чи більше) – ті не вернулися.

Курій Юрко

Укладач: Жив у Горожанні один чоловік, він рідко приходив у людні міця, до крамниці, в колгоспний склад. Його не часто зусрічали, але діти, мешканці інших кутків села знали про нього, бо він взимку і вліті ходив у зимовій одежі та шапці вушанці. Після каторжних робіт в Норильскій мерзлоті, після довгих днів і ночей Норильського повстяння він вже не мав сили нагрітися. Холод Сибірської півночі лишився у його кістах до кінця днів. Хоч мало хто тоді розумів, чому ця людина ходить влітку у зимовій шапці.

Хто здогадувався, що то вічний знак сибірської каторги, сибірських морозів, що це ніби бойова форма, яку вдягали герої Норильського повстання.

Курія арештували, оточивши групу хлопців. Коли облавники заставали кількох хлопців, цього було дость, щоб звинуватити їх у допомозі УПА, за це судили на 10 років як за «бандпособнічество». Так засудили і Курія. Чи був він в Підпіллю, чи ні – для москалів не мало значення. Втім, його жття склалося так, що не це було його головним подвигом. Коли Курій, молодий хлопець, який не привик коритися кому б то не було, опинився в большевицьких таборах, він швидко згуртувався з такими ж товаришами, як він, хлопцямии з Галичини, колишніми партизанами УПА та ув'язненими солдатами радянської армії. Там, ще задовго до 1953 року вони дали відпір кримінальним злочинцями, та у стосунках з адміністрацією таборів вимагали гідного до себе ставлення, яке б відповідало бодай законам, проголошеним в Радянському Союзі. Про це Курій розказуавав тим небагатьом односельчанам, яким довіряв таємниці того холодного болю, винесеного з сибірських казематів - про крижані бараки, про холодні ями, про копальні у вічній мерзлоті.

Курій був учасником Нориського повстання, яке поклало початок кінця большевицькій імперії. …В інших країнах учасників цього повстання шанують як національних героїв, вони отримали найвищі бойові нагороди своїх країн, звання героїв нації. А в Україні, з якої ГУЛАГ не випускає своїх пазурів, тиких людей не лише не вшановують. Їм за життя ніхто доброго слова не сказав, - за що ти, чоловіче, мучився, за що боровся і мерз, чому у кістрах лишився холод сибірської мерзлоти. Не повернувся, щоб вклонитися услід до землі, подякувати, що він своїм невільницькими протестом почав валити найстрашнішу з імерій, радянську тюрму народів.

Тож нехай цей спогад буде достойною пошаною Курія, уродженця Грожанни Великої, учасника Норильського повстання, героя, який віддав тепло молодого серця за обстоювання людської гідності.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Паучка [Маряна ?], Василевого [Паучок Василь] сина, заарештували в той день, як Безрукового [Побігушка Мартим Васильович], Саверка Дуфаньцьового, того хлопця, що жив напроти Яцка [Тимусь], де тепер долинка. Саверко, певно, був ще наймолодший.

Тоді багато поарештували. Хлопці такого віку, молоденькі, сходилися поговорити. Тоді їх облавники всіх поарештували, посудили.

Потім їхні родини вивозили. Навесну 1949 року вивозили Пиліпкових і Дуфанця, Саверкового тата. Безрукових вивезли, Дуфанця вивезли, Паучка вивезли і ще когось. Не пам’ятаю.

Так само, – розказувала сестра Лопачака, що пошту носив, – що десь там недалеко коло неї хлопці сходилися поговорити. Гризота, така біда, людей поарештували не знати за що і чого. І бідні хлопці посходилися і про то всьо говорять, журяться, як то буде.

І там були Курій, Паучок Юрко, вона мені казала, ще хто був. Облавники прийшли, обскочили хату. І по’арештували – бо «бандьори», посудили хлопців по десять років. Нізащо. Вони нічого не робили. І нічого в хаті не знайшли. Ніякої зброї ні нічого. Посудили нізащо, і ще кажуть, що вони добрі.

Й сам Курій то розказував.

Неназваний свідок (Зашковичі): Не можу розказувати про то повсання [повстання в Норильську влітку 1953 року]. Хочу то забути, а воно не забувається. Кожної ночі сниться. Хочу то забути, і не можу.

Побігушка Марія з дітьми

Побігушка (Стецишин) Марія *** (1895-****), Побігушка Ганна Іванівна (1924 р.н.), Побігушка (*****) Ольга Іванівна (1927 р.н.) Побішушка Онуфрій

Марія, з роду Стецишин, сестра Стецишина, що його кликали Тижак, дружина Івана Побігушки, з родини Пиліпкових, рано лишилася вдовою з двома дівчатами. Чоловік Іван помер, захворівши, коли донечки Ганя і Оля ще були маленькими. Вдовиними статками лишилася стодола, в якій стояла молотарка – «кірат», криниця з бетонними цямринами, поле, невелика хата, уквітчана рожами, що росли в городці. А ще – старий сад коло хати, з такими смачними яблуками і грушами, літніми й осінніми.

Марію з двома молодими дочками вивезли у Сибір по Різдві 1950 року. Їх вивезли хіба, щоб забрати майно на колгосп, щоб поповнити гулаги рабів ще трьома парами таких роботящих рук.

Мати померла в Красноярськім краю. Дочки працювали на лісоповалі. На схилі літ повернулися до Львова. Громада віддала їм їхню садибу, з якої лишилася тільки криниця, з такою доброю водою.

Яке багатство може бути у вдови, що залишилася з двома дочками! Скільки можуть зорати, виростити, зібрати жіночі руки? Якщо в Україні здавен вдові сусіди перші орали нивку, косили траву, то за большевиків убога вдова з дочками ставала «куркулем», загрозою режиму. Вона підточувала його хіба тим, що не покладаючи рук від світанку до поночі щодні працювала. А новому режиму треба було ледарів, злодіїв, марнословів. А не таких працьовитих.

Не гребував злочинний режим нічим. Не соромилися озброєні стрибки неволити зовсім безборонних дівчат, сиріт, за яких ніхто не заступиться, за кого не прийдуть з лісу партизани спитати: «Де мої сестри?». Вивезти, в неісходимий Сибір, ‑ там треба дівчачих рук валити віковічні сосни, добувати уранову руду. А хату – розтягнули, пожитки – зруйнували в колгоспнім безладі.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Ще було невидносі, темно. Тілько трошка почало сіріти. То було незадовго по Різдвяних Святах [1950 року]. Я прийшла по воду. Дивлюсі – повно на подвіру москалів, оден ходит з автоматом по-під хату, сюдий-тудий. І на дорозі було багато москалів. Я тоді вернуласі, прийшла до хати та й повідаю в хаті стрийкові [Луцькому Миколі Івановичу], стрийні [Луцькі (Гуменні) Теклі Миколаївні]. Вони з таким переляком то вислухати та й ще траба йто по воду, бо що то відро води. Стрийна казали йти до Каніковського, не йти сюди, так що то тільки через межу. . .  

Я пішла до Каніковського, а там коновка висіла, була прив’язана, не ведро. Я набрала цілу ту коновку води і не годна була піднести, витягнути. Пішла’м до хати, а дідо [Каніковський Микола] каже: «Та ти не знала як, я йду тобі витягну». Повідаю, що. А баба [Каніковська (Бокало) Ганна]: «Ой, та то вивозьит. ...Людий вивозьит». Каже: «Та во сиди в хаті і не виходи, не ходи нікудий, не швендайсі». Так баба до мене каже.

Я несла воду [через дорогу від Каніковських], то вели дівчину. Таку гарну-гарну, високу, з такими личками рум’яними. Дуже мені та дівчина сподобаласі. Я ще так на ню подивиласі. А її два москалі веде.

Я знов тудий пішла по воду, до Каніковського, повідаю бабі, що я несла воду і якусь дівчину повели. «А, то з Тамтого Боку, Ковальськова», – каже баба Каніковськова.

То була неділя, бо в той день пополудни я десь зі стрийком [Луцький Микола Іванович] ходила, і здибали Писареву Ганну [Гринів (Дмитришин) Ганна Теодорівна], вона розказувала, як її сестру Аньильку вивозили, і ще інших вививезли, і дуже плакала.

Вивезли тих людей, а їхнє майно ограбували.

Стецишин Наталія Іванівна (Вихованкова): Пішов Онофрик, Побігушкової [Марії син], з вашої сторони. Не знаю, чи вій йшов той самий час, [коли пішли Бей Федько, Козерема Микола і Хамуляк Микола, Стецишин Стефан. То було влітку 44 або 45 року, коли понад 20 хдопців йшли, прощаючись з селом].   

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: Сусід, між вами і Пірошковими жив, - Побігушка Онуфрій. Загинув [в УПА]. Незнати де подівся. Родину його, маму і сестер, вивезли.

Родина коваля Побігушки Михайла

Побігушка Михайло Миколайович, Побігушка (казали Старухові) Параскева Миколаївка, казали Старухова Ганна
Побігушка Марія Михайлівна, Побігушка Надія Михайлівна,
Побігушка Софія Михайлівна

Побігушка Михайло Миколайович (19**-19**) – коваль, пасічник, селянин – господар. У перші дні німецької окупації був вибраний війтом у В.Горожанні. В 1947-48 роках засуджений на десять років, сім’ю вивезено в Сибір. На засланні працював ковалем. Разом з Побігушкою Михайлом на заслання в Челябінськ вислано дружину Параскеву з роду Старухових З-за Двора, матір дружини Ганну Старухову, дочок – молодих дівчаток Надію, Софію та Марію. Ганна Старухова померла в Сибіру. Дочка Надія вийшла заміж і залишилася в Челябінську. Дочка Марія повернулася до Горожанни. Дочка Софія повернулася до Миколаєва.

Стасів Наталія Ярославівна: Діда – Побігушку Михайла Миколайовича вивезли, чи в 1947 чи 1948 році. Я навіть не знаю, ким він був, чи то війтом, чи як його ще називали. Він довго не був. Мав кузню, і не хотів бути. А ви знаєте, тут один був, він дідові приліпив ту картку і каже: «Як ви не хочете, то приліпіть картку на другий бік і вас завтра не буде. І вас заберуть. Ви розумієте, вуйку, – каже, – що ви потрібні, потрібні і всьо, мусить хтось бути». Він зовсім мало був тим війтом, від сили – місяць. Але за то його засудили і вивезли. Дідо так просився, казав: «Я хлопців не маю, то но самі дівчата, я не можу бути тим комендантом». 

І бабцю [Побігушку (Старухову) Параскеву Миколаївну] вивезли, і бабцину маму [Струхову Ганну], прабабцю мою. Їх незаконно [в сенсі радянських законів] вивезли, їх не мали вивозити. Як діда там звільнили, він був ковальом, його там взяли на роботу, і казали щоб він лишився. А дідо каже: «Я не можу лишитися, бо я маю сім’ю». А ті кажуть: «Як ти маєш сім’ю?». І показують документи, і кажуть, що «твоя сім’я не повинна вивежена бути, а ти за що підписувався, чо ж ти не дивився?». І пояснюють: «Тобі не мали хати конфіскувати, ти повинен домагатися, щоб тобі хату віддали». І дідові хату таки віддали. Видите, які рускі були. Бабцю з родиною вивезли в Челябінськ, а дідо ще дальше був. То діда засудили, що був комендантом, а родину такой так вивезли.

З бабцею вивезли троє її дочок – Марійку, Надю і Зоню. В Челябінськ.

Діда забрали на Щедрий Вечір, то було в сорок восьмім році, а засудили у понеділок Великодний. Бабцю вивезли восени, бо вже сніг падав. Мама ще дала чоботи і хустку, ще дещо подавала вбратися.

Укладач: В сусідстві Побігушки Миколи – була криївка – запасна база штабу Підпілля. Енкаведисти криївку викрили. Підпалили стайні, стодали.

Стасів Наталія Ярославівна: ...Корова так ходила ставами, пчоли попадали – повиносили вулики, [майно] порозкрадали. Підпалили були, але то люди загасили. Руїна була така.

Цьотка Надя лишилася в Челябінську, там вийшла заміж за вуйка Михайла, за руского. Має двоє дітей. Мама моя [Стасів (Побігушка) Анна Миколаївна] – з 1923 року. Цьотка Марійка в Сибіру вийшла заміж за Фалюту. Цьотка Олюнька була тут, з вуйком Якимом на Парциляції. Цьотка Зоня – в Миколаєві, вернулася з Сибіру.

Коли діда 'арештували [і поїзд з арештантами відправляли зі Львова], мама везла передачу, і рускі підказали, як мама має її вручити. Мама [підійшла] до [загратованого вікна] вагону [і крикнула, кого шукає], а там хлопці по вагоні кричали «Побігушка! Побігушка!».

Перед того мама стояла, де церква Юра, тримала мішок з передачею і виділа, як дідо йшов, вся тота гурма народу йшла, так плакала. А там стояла жінка, їй забрали сина, каже: «Люди, не плачте, мені сина забрали, чи ви знаєте, який мені тягар – я тут також сина стою і чекаю. А ту ‑ їде машина – він зв’язаний на машині коло церкви Юра, і каже: «Мамо, будь здорова. І во приїхав, пише листи...». І каже: «Ви дасьте ту передачу, але, щоб ви не кричали, що то ваш тато». А мама каже: «Звідки ж мені стояти, чи з того боку, чи з того?». Стояли перед церквою Юра, виділа, як вони йшли. То вже було перед вечером. Зраня прийшла, там пост стояв, – показала картку, кому передача, а хлопці кажуть: «О, діду, є той мішок, що стояв, що ви казали "буде той мішок наш"». Так мама до вагону передала ту передачу: консерву, хліб, тютюн, зошит. А то ще в вікно не влазилося.

А згори [з вікна] хлопець кричав: «Хто ви там є? Поратуйте, бо вже три дни нічого не їв». Казала мама, – аж серце розривається, коли то слухаєш.

Як дідо приїхав [повернувся до Горожанни після заслання], – каже: «Якби ти тої передачі не передала, то хто знаї, чи ми були би заїхали. І ще тих [двох] хлопців [з Кліцка] поратували».

Стасів (Побігушка) Ганна Михайлівна: Татові «намалювали різного» [написали в протоколах допитів] і дали десять років. А тато були йно вісім, там робили в кузни, виробили норму. А ще з Кліцка було два молодих. І тим передачі не приймили ні єдної, їхні жінки були, бо ми разом їхали. А я возила, і мою всю приймили і на мої передачі їх два сиділо.

Коли юж тато вернулисі з тюрми, то ми у Львові подибалися. Вони плачуть. Ми з татом йдем з базару – стали ті обидві [жінки вивежених з Кліцка] навпроти нас, плачуть, страшне. Тато – на мене, я – на тата, ніц не знаю. А вони кажуть: «Жіночко, татусю, ваші донька наших чоловіків виходила. Ми разом давали, але тілько її приймили».

А вони мусіли мати когось в лісі. Хто мав в лісі – помагали своїм.

Була добра передача. А в нас штири хліба в пєцу. Хліб такий-во житний великий. Сухарі набиті в слоїку. Чорного розчинили, білого помісили.

А я чула під тюрмою, бо тютюну не було де купити, а свій садили, – різати вершки, то вони не крадут, а листя хто давав, то закрали.

Де смітя в їдальні, я пішла, знайшла консерву, така во – сімсотграмова, але кришка щоби була. Вимили, випарили, і смальцю, цибулі, – були пацє зарізали, і повністю діставали всю передачу.

А було, прийшла ту його [чоловіка, Стасіва Ярослава] мама [Стасів (Гуменна) Марія], а вона від Писара (Гуменний Микола), і каже, най раз [до тата в тюрму в Дрогобич] їде друга донька, а ти вийди на гріб, у вуйка [Маційовський Олекса, закатований 1941 року в Комарно] і тітки [Маційовська (Гуменна) Юлія Миколаївна] в хаті сидиш, і воно правда. Я пішла додому, кажу, – «мамо, так і так мама казали». Мама кажуть: «Добре».

Укладач: Нижче подано розповідь про те, як дочка принесла татові передачу в тюрму до Дрогобича невдовзі після Великодних Cвят. Енкаведисти-туюремники в Дрогобичі здебільшого не брали передачі для в'язнів. Щоб передати татові свяченого гостинця дочка Ганна перехитрила енкаведистів. Описане свідчення має надзвичано важливе значення. Це епізод широкомасштабного опору Галичини проти радянських спецслужб. Він показує, як мирний стереотип поведінки селян-хліборобів трансформуався в поведінку, підпорядковану неписаному секретному статуту громадської впорядкованості в режимі протидії репресивному режиму та його розвідувальних і каральних служб.

Адже в ньому показано, як люди, селяни, прямо не причетні ні до збройної боротьби проти окупанта, ні до конспіративної роботи, чи контррозвідки, в дійсності поводилися як учасники загальної нелегальної організації, з надзвичайно багатими методами опору. Узагальнюючи це, приходимо до висновку, що опір Західної України перед звірствами енкаведе, це не просто була «війна двох спецслужб» ‑ ОУН і НКВД. Сільськогосподарський тип поведінки мешканців Галичини став підпорядкований секретним, негласним нормам конспіративної роботи, харакерної спецслужбам. В селах ніби почав діяти «секретний статут» опору перед большевизом, який зовні був закноспірований під «нерозторопне розуміння» большевицької ідеології.

Враховуючи, триваючу ідеологічну війну порти Галичини, не вважаємо за доцільне розсекречувати інші методи цього опору радянсько-російським спецслужбам.

Розровідь про те, як дочка Ганна «перехитрила енкаведистів», щоб передати татові свячених крашанок, ‑ це лише одне таке свідчення. В дійсності, весь побут, підготовлення і виконання польових робіт, домашні господарські роботи, зустрічі під час переходів селом, відвідини, ‑ всі такі вчинки були підпорядковані принципам безпеки щодо захисту від НКВД, поширення попереджуючої інформації серед своїх, запобігання розчекречення власної інформації ворогом. Ці та інші, не названі тут, принципи поведінки «в режимі спецслужби» доповнили, злилися зі звичними хліборобськими принципами поведінки – досягнути достатньої кількості урожаю, зробити всі роботи так само, як і решта сусідів. Інша річ, що до цих «робіт» належали завдання опору – постачання харчів, поширення застерігаючої інформації, ‑ аж до повного переходу на підпільне ставновище.

Стасів (Побігушка) Ганна Михайлівна: А то на Великдень святили. Треба по полудню їхати на Бучили, – він віз на кони мене. А там, – до Самбора, а зи Самбора пересідай до Дрогобич. А врано йди - неси тоту передачу.

Я прийшла зі свяченим до сестри на Парцеляцію, мама каже, що сестра боїться везти, ‑ то тюрма. Але [сестра] повезла татові передачу на Великодний понеділок. А тата судили у Великодній понеділок. Йду, дивлюся, – вона вертаєся: «Чому ти не дала?» «Не приймили» . Каже до мене: «Лишайся на ніч [на Парцеляції], а завтра понесем». Я тоді не вернулася додому, а назавтра поїхали – не приймают.

А тодий не було таких голих мавпів, жінка ціла в чорнім, така поважна. Підходить така, і каже: «Чого ви так гризетеся?» Я кажу: «Дивіться, татові передачі не приймили, молоді витримають, а тато – ні, вони старі, як буде?» А вона каже, – ви йдіть тамдий гет, там була друга тюрма, далеко за лісом. Я дала сестрі той клунок нести, ми приходим там, а пост якийсь був совісний – підходить до нас: «Жіночки, ви приїхали пізно, тут треба врано» . Я кажу: «Прошу пана, послухайте, ми ще вчора приїхали, та нам не приймили, казали йти до вас». Даю йому гроші, а він мені каже: «Мама мені не казали за тюрму гроші брати». І не взьив. Тодий рубель було – дзиґари, кілька хліба, то не таке як тепер – ніц. А він каже: «Що я з вами зроблю?». Я кажу: «То пошукайте хоч прізвище, чи є» (а там люди сиділи по стодолах, по подвір’ях, з Судової Вишні коло нас були), і ми будем ночувати, а рано будемо перші. Пішов він, нема, нема, – приходить: «Знаєте, жіночки, нема його». Я кажу: «Та так, гроші с те не хотіли, а задармо чого маєте шукати». «Жінко, дуже легко, – є дошка, список, по фаміліях. Нині нема, а завтра точно привезуть їх звідтам». Я зачала дуже плакати. «Жінко, та то багато таких». «Та тато, – кажу, – старі». «Йдіть на МГБ, ‑ каже той до мене, – знаєте, що – йдіть на МГБ. Але ви так-во йдіть. Ставайте у дверах, там зараз є п’єц. Ставайте до п’єца головов. Прийдете, так-во сі зігніть і – най баляси каже, не слухайте, но тримайтеся, не пустіть сльозів».

[Прийшла на МГБ], а їх три сидить, запнуті тими погонами, а ту наш цивільний. Я мала корця за плечима, втворила, гріюся, а вони кажуть: «Спросі, что єй надо?». А я вже думаю, що. А він каже: «Жіночко, вам чого, чого ви прийшли?, Во ту-во трошка напишіть, на заяві». Взяли від мене, а він їм каже що, «а кому», – питають.

А я так лахів набрала багато, бо казав той з посту, – «робіться беремена». Потом сі згорбила. Каже: «Жінко, а кому? Де ваш чоловік?». А я кажу: «Такий мій чоловік був, і ви можете бути моїм. Візьміть мене, і я буду ваші. Був льотчик, казав, що мі возьме. А маю но маму, нас є троє дітей, мама не має чоловіка. Було єдно, а тепер во буде друге, – мама мене вигнала. Я плакала, де я піду. А казали ми йти на базар, на базари питатися, комусь треба няньки. Я пішла, ну а вона з третього села, то я ніц не знаю». «А ви ту-во напишіть». «Як я приїду другий раз, я сі спитаю, я вам повім, а так – де я знаю?». Вже сі но грію, ніц не говорю. А той мене попереджав: «Тримайтеся, грійтеся до п’єца, а він най там говорить». А він каже до того: «А ким був Побігушка?», Той до мене: «Жінко, а чим був Побігушка, жінко, а він чим був?». «Я сі не питала старої, чим був, я жеби була знала, би м сі питала старої». «А жінка яка його є: стара, молода». «Нє, вона сліпа на одно око, а дітий в них нема. І мені на базари жінка казала йти до неї, я буду в неї». Він тудий там сі радить, і щось таке говоруть, я ніц сі не обзиваю. «Засуждений», – говорять. «Так, Побігушка суджений». Я кажу: «Ну то повічте мені, – ви стару заберете, а стара мені хату лишить, чи мене з хати виженете?». А так, дитинко, так мені тут-во тисне, що то тато, аж страх, – а тато були які добрі, ого... А він тудий: «Бери передачу, йди додому, і кажи до неї, до старої, що ти дала». Я ніц, но слухаю. А він каже, той, що сидить збоку: «Жінко, ви чуєте, що старшина говорить» . «Га ?»  «Беріть передачу, їдьте додому, а скажете старій, що ви дали». «Ну та, прошу, пана, я не маю хати, де сховаю. Во беріть мі до себе, я з мішком буду у вас, а там стара най сидить зо старим». Далі сі грію. А він каже, єден з них, бо було їх три: «Ну й говорить». Я ніц не кажу. Каже до того цивільного, – давай. Я дала ту заяву, вони, дитинко, написали три букви, тут-во тако-во в ріжку, то було МГБ. Но було три букві. Дає мені, – «Де піду з тим?». «Там». Я кажу: «Я там була, там той стріляє, де піду? Може якось кажіть, що казати?». А він, той з погонами, повідає тому: «Ти во так настав». «А як він відбере, і не возьме передачу?» – кажу, бо той добрий постовий попереджав: «Аби ви не квапилися тікати, йти звітам, бо він пізнає». Я пащекаю, а він мене випхав за двері.

Я прийшла до постового. Він в мене взяв передачу. Як приніс, каже: «Татусю вона у вас вчена, мудріша як НКВД».

Саґан Григорій

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Саґан Григорій – стрик Марії Каніковської, татів рідний брат. Переховувався. Облавники його оточили і вбили. Недалеко коло хати. Він тікав від облавників городами.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: [На Саґана Григорія] казали Онішків. [Його облавники] вбили на подвіру.

Кухар Микола

Кухар Микола, селянин, господар. Арештований москалями, пропав безвісті. Залишилася дружина Агафія з двома немовлятами. Дочка Софія і син Івась. Кухар Микола – прямий потомок війта Кухара, знаного селянським виступом 1846 року. Війт запам’ятався словами, «за такую розказницю поцілуйте нас в гузицю». Так він відмовив польським учасникам антиавстрійського повстання у селянській підтримці. Його нащадок – Кухар Микола також сказав слова, які стали афоризмом, і, можливо, за них він поплатився життям: «Така свобода, шо мі визвольиют з чобота».

Кохман (Паучок) Аастасія Іванівна: Кухар Микола був в УПА. Він ще мав брата Василя, не знаю, чи Василь був [в УПА]. Микола – чоловік Агафії, Гаськи Кухарової.

Він говорив: «Така свобода, шо мі визвольиют з чобота».

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Кухар Микола] – Тато Зоськи і Івана Кухарів. Був на заробітках у Франції. На вугільній шахті. Навчився. Поїхав на заробітки на Донбас. Вернувся з Донбасу в Горожанну.

Десь виступив на зборах і сказав: «Я був у Франції. Там можна заробити. Там щось зроблено так то і так. А у вас тут – зле. Не годен, ні організувати, ні заробити». Після тих слів арештували і попав. Незнати де.

[Син] Івась ще був маленьким немовлятком. [Дружина] Гаська сама виховувала двох дітей. 

Дивесія НКВД під видом псевдо-боївки

Учасники Опору доби ОУН-УПА діяли за умов неперервного викриття ворога, замаскованого під місцевих мешканців, активістів, членів Підпілля, Партизанської армії. Крім основної задачі – опору і пропаганди, члени Підпілля вели розвідувальну роботу, спрямовану на розкриття замаскованого ворога.

Якщо організаційні сили Підпілля переважали ворога, тоді факт його розкриття ставав моментально відомий. Інакше, якщо ворога розкривала одна людина, яка не мала ніякого захисту, крім власного (кажучи радянською термінологією) «відчуття розвідника», тоді здебільшого викриття замаскованого ворога залишалося невідомим. Пізніша громадська думка досі не дала оцінки таким нерозголошеним діям розкритого ворога.

Таке протиріччя між потребою викриття замаскованого ворога і неможливістю розголошення його злочинів особливо стосується диверсій «псевдо-боївок» – загонів НКВД СРСР, створених у вигляді відділів УПА. Ті люди, які упізнали під час злочинної акції «псевдо-боївки» дійсну її суть не розголошували цього, адже тоді б їх знищили як свідків, котрі викривають один з найбільш жахливих злочинів НКВД, спростовують основи антиукраїнської пропаганди большевиків.

Тому живі спогади про розкриті «псевдо-боївки» досі залишаються мало відомими. Один з таких маловідомих спогадів стосується злочину НКВД проти невинних мешканців Великої Горожанни. В цьому селі за один вечір «псевдо-боївкою» було знищено десяток людей. Боягузи НКВД-исти вибрали для розправи жінок, молодих дівчат і чоловіків поважного віку, які не могли чинити ніякого опору. Вбиваючи цих нещасних безборонних людей, вони горланили, – що це, мовляв, «відплата, за допомогу большевикам».

Що то за «відплата» і «допомога» ясно вже з того, що однією з їх жертв стала незабутня героїня Амбронія Головач, 1923 року народження, єдина дочка Січового стрільця Головача (Ґловача) Івана. Відважна Броня, – такою, гарною і молодою, пам’ятають її односельці, – напередодні з п’ятірко дівчат ховала тіла ровесників, однокласників, хлопців-партизан, котрі загинули в нерівному бою з НКВД-истами в криївці в лісі поблизу хутора Підлісся. …Наступного вечора Броня загинула від кулі НКВД-иста.

Знаючи, що батько Броні був героїчним учасником Визвольних змагань доби УСС, УНР-ЗУНР, лютуючи з того, що ця дівчина відважно привезла в село і поховала тіла партизанів, НКВД-исти не лише заповзялися її убити, вони захотіли очорнити пам'ять про неї. Але історію і час не повернеш. Саме її героїчний подвиг – відкрите поховання тіл ровесників – став поштовхом до кривавої помсти, замаскованої під нібито «бандитизм УПА».

…Першими в той вечір загинули подружжя Гринчишин, чоловік – голова сільради і його дружина, яка віддала життя, заступаючись за чоловіка. І вже при цьому першому убивстві НКВД-исти себе видали.

Зайшовши до хати голови сільради НКВД-исти несподівано побачили сторонніх людей. Ці люди прийшли проститися з покійним батьком голови сільради. Напевне через таку несподіванку один з НКВД-истів прохопився російською мовою з різким немісцевим акцентом «ГДЕ ГАЛАВА» (ґдє ґалава). Пізніше він мовчав, подаючи команди лише жестами. Це основне свідчення про диверсійну акцію НКВД в той вечір у В.Горожанні.

Іншими жертвами «НКВД-истської боївки» стали юна дівчина з матір’ю на прізвище Матвіїв. Мати цієї дівчини загинула від рук катів, також захищаючи свою доню. НКВД-исти накинулися на них, знаючи, що безборонні жінки не становлять для них ніякої загрози. В цій кривавій розправі москалі видали себе методом розправи. Вони оточили хату Матвіїв, так само, як це робили війська НКВД, облавники, під час арешту селян, пізніше ув’язнених в Комарно, депортованих в Сибір (одні стояли на дорозі, на городі, інші – на рогах хати, коло дверей, треті – зайшли до хати). Сусідку, яка випадково наблизилася до оточеної хати – побили тими ж катівськими тортурами, якими вони «прославилися» в Комарно. Одним ударом приклада в поясницю облавник в одязі партизана миттєво знищив нирку жінці – випадковому свідку. Пізніше цій жінці нирку було ампутовано.

Зауважимо, коли партизани заходили в приміщення (сільську хату, стодолу), вони залишали непомітних чатових, які стежили за приближенням можливого ворога і контролювали шляхи можливого відступу. Очевидно, диверсійні «псевдобоївки НКВД» не знали цієї тактики, або не змогли її зімітувати. Це друге основне свідчення, яке розкриває диверсію у В.Горожанні.

В цьому та в інших випадках ЕКВД-исти калічили й вбивали людей, застосовуючи методи рукопашного бою. ЕКВД-дист одним ударом прикладу в голову розбивав череп жертви. Це показує, що під видом «боївки» діяв диверсійний загін радянської армії, який був навчений власне методам рукопашного бою, мав досвід виконання диверсійних операцій. Для цієї диверсійної групи розправа над мирними жителями у В.Горожанні відрізнялася безоборонністю жертв та ідеологічним спрямуванням – дискредитуванням місцевих жителів, всієї визвольної боротьби. Зауважимо, що в УПА не застосовували методів рукопашного бою, частково це було пов’язано з складністю підготовки й тренування бійців, (котрі були втомлені частими переходами) й переважними застосуванням інших тактичних методів боротьби. Застосування методів рукопашного бою Радянської Армії – це третє основне свідчення щодо акції НКВД у В.Горожанні.

Четверте основне свідчення в тому, що селяни, котрі бачили похід «псевдо-боївки НКВД», упізнали окремих облавників, котрі раніше були дислоковані у В.Горожанні.

П’яте свідчення випливає з «логіки помсти». Кого ще хотіли знищити НКВД-исти, як не місцевих, нехай не активістів, а просто відважних, відданих, людей, чиї батьки воювали за Україну в 1914-22 роках, і які мали відвагу відкрито поховати тіла ровесників-партизан. Убивство Амбронії, дочки Січового стрільця, сьогодні свідчить, що це була помста НКВД-истів за її відкриту відвагу.

Головач Амбронія Іванівна, Наталя, Катерина

Головач Амбронія Іванівна (1924-1945). Мама Наталі (**-**). Головач Наталя Н (**-1945)

Матвіїв Пелагея Дмитрівна: Гловач Амбронія Іванівна була 1924 року народження. Її дворідна сестра Наталя [Головач Наталя О., рідна сестра Марисі Сліпецької]. Мама Наталі – [Головач] Катерина Ю.].  

[Ми знали про ті криївки, де загинув Омелян та інші хлопці]. Ми носили хлопцям їсти. Потім дівчата ходили в ліс ховати тих хлопців. Не всі ховали, [декотрі дівчата лише приходили подивитися]. А Броня і Наталя – пішли ховати тих хлопців. [Вони й кілька інших дівчат везли побитих хлопців з ліса на фірі, прикрили їх смеричиною].

Ввечері їх, – Броню, Наталю та її маму Катерину, – вбили. Вони хотіли вбити Броню і Наталю, дочку. А мама почала захищати, то вони вбили і маму. Вбили, ще й хотіли забрати спідницю [що висіла на жердці]. Марися [сестра Наталі] дуже плакала: «в що ж я їх вберу [поховати]». Так спідницю лишили.

Броня і Наталя – дворідні сестри. Вони мої дворідні сестри. Нашу бабу ранила куля в п’яту в першу світову війну [під час бою у Горожанні в січні 1945 року]. Дістала зараження крові і померла.

Тато Броні Іван – був вивежений в Німеччину на роботу. Мама Броні дуже плакала, впала на могилі і плакала: «забери мене, забери мене». Броня і мама дуже любилися. Броня з мамою Були дуже близькі.

Гловач Іван мав 6 дітей. Всі, крім остатньої дитини – Броні, повмирали немовлятами, коли були малими. Як народилася Броня, її мама з немовлям вернулася до свої хати, звідки вона походить, при селі. І там дитина зросла. Не захорувала, виросла здорова.

Наталя [Ґловач, Головач] рідна сестра Марисі [Ґловач] Головач, [що вийшла замуж за Сліпецького]. Марися була вдома, коли вбили її сестру і маму.

Броня була дуже гарна. [Вона вже закінчила школу] і продавала в школі «крам» – перо, ручки, зошити. Діти бігли на перерві купувати.

Наталки і Марисі мама називалася Катерина. Броня і Наталка писалися Головач [за Польщі казали Ґловач], вони дворідні сестри.

Укладач: Головач Іван 1892 року народження. Місце служби: 1 полк, 4 сотня УСС, стрілець.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Броня [Головач, Іванівна] ходила до тої криївки з Натальков [Головач Наталя], Марисі Мацькової сестров. Вони до нас приходили. Броня тодий приходила, Наталька приходила. Перше хлопці, як була маївка, то що день приходили до нас.

Броню забили, Натальку забили... Не знаю, хто їх вбив.

Паньків Іван Онуфрійович: Тоді, як Мацькову Броню вбили, то був такий місячний вечір. То я пам’ятаю як нині. Місячний весняний вечір. Я ще малий був, бавився з хлопцями, Бабійчаків Богдан, Бабійчаків Іван, Андрух Гаврилів. Ми ще й дістали поза вуха: «ану йдіть додому скоро». 

Казали, що Броню вбив якийсь, що хотів з нею дружити. Вона його не хотіла. …Такий момент був. Вона якраз ліпила присбу перед хатов [а той, що її вбив сказав, коли застав її за тою роботою: «я пройшов до тебе женитися»].

Бокало (Матвіїв) Пелагея Дмитрівна: Броня продавала в школі крам. Так казали на волувка, зошета, пюра. Продавала дітям в школі крам. Скінчила школу, і дальше – ходила до школи продавати дітям той крам. З нев [на зміну] продавала Настя Кохманова.

Кохман (Паучок) Анастасія Іванівна: [Наступного дня після того, як Броня з іншими дівчатами поховали Стецишина Омеляна та інших убитих партизанів] Броня каже [до мене»]: «Добре, що ти прийшла. Поворожи мені сон. Мені снилося, що я цілу ніч віддавалася [виходиола заміж] за Омеляна». Молода, так дуже танцювала з Омеляном. А Омелян вже був вбитий. Якраз того дня його поховали, [а вночі то Броні снилося]. Того ж дня ввечері Броню вбили.

Я [відчула, що біда, але] кажу: «ти надивилася на них [тих убитих хлопців], як ховала, тай тому таке приснилося». Що мала казати. Так Броні приснився Омелян, вже коли був убитий. Омелян був в парі з іншою дівчиною, він не був її хлопцем.

Набрехали на Броню, що «до неї на коні їздить москаль». Та який москаль. …Вона наших хлопців ховала.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Броня [Ґловач (Головач) Амбронія Іванівна] і Наталя – Марисі Сліпецької сестра [та інші дівчата ходили дивитися на тих вбитих хлопців, вони] їх поховали [на цвинтарі у Горожанні]. То було вдень. Ввечері на другий день прийшли вночі «ніби-то партизани» і вбили багатьох, [між ними] – Броню, сестру Наталю і її маму (маму убитої Наталі і Марисі [Сліпецької]).

Тато Броні – Головач (Ґловач) Іван – січовий стрілець. Мама Марисі Сліпецької і Броня – двоюрідні сестри. Їм казали Мацькові. Бронина мама і Пірошко [Матвіїв Дмитро] – рідні сестра і брат.

Броня була дуже гарна. Висока.

Головач Наталя Н.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Коли ті прокляті енкаведисти, що тоді вбили 16 людей, прийшли до Селяних, і там повбивали людей, там був великий крик. А тоді в хаті Маційовського [Олекси] жила бабусина сестра Мариня [Стасів (Гуменна)], Славкова, Олюськова мама. Бо Славко [Стасів] ще був на війні, а [Маційовська (Гуменна)] Юлька померла.

Маринця вийшла і спитала, що там таке. А якийсь з тих перебраних вдарив її прикладом автомата в нирку. То чи не мусіла йти на операцію. Її вирізали одну нирку, бо відбив її нирку.

То хіба бандерівці таким сусідам відбивали нирки. То москалі таке робили.

Гринчишин Катерина і Гринько

Гринчишин (**) Катерина С** (1****-194*), Гринчишин Григорій М** (1***-194*), Головач Наталя Н (**-1945)

Неназваний свідок:Тоді, коли вночі повбивали тих людей, ми були на похороні, у крайній хаті, на них казали, ‑ в Ганяка, або Кицалові, звідки Ксенька походить. Якраз їх тато помер. То була субота. Тільки зайшли, я стала в дверях, молюся. А другі двері були з сіней навпроти. Нема, за хвилю підходять якісь і питають: «Ґдє ґалава?». Я так подивилася [здивувалася, - чому він говротить по російськи]. А син того Кицалового був головою сільради. «Ґдє ґалава?», – другий раз питають. Люди кажуть: «Десь там, в кухні». А інший знову [з чисто східноукраїнською вимовою]: «Де тут голова?». Жінка вітворила з кухні сінешні двері, вони його вхопили запівперек і давай тягнути. Жінка не пускає. «Куда ви його тягнете?», – кричить, тримаєсі за нього, – за що? Що ви хочете від нього?». Кричить.

Його витягнули на місток, а я за ними на дорогу не йшла, але поза городи – додому. Втікла.

А люди, – хто через вікно, хто як ‑ тікали. Чуємо Каська, жінка його, кричить дуже, діти кричать, а той, що вів тих [перебранців] сховався під ліжко. А так всі з хати повтікали. Я приходжу додому, сестра якраз розчиняє на хліб на неділю. Я кажу: «Гасіть лямпи, бо там облавники приїхали, Кицалових мордують. Там такі крики. Забили його [Гринчишин Г**. М**] і жінку [Гринчишин (**) Катерина **]. А потім ще того, що їх вів [** Сенька], аби нічого не вповів. Ксенчиного тата і маму вбили, учительки Катерини діда і бабу вбили. Ксенька лишилася малою сиртою. Потім вона в стрийка, татового брата жила. І ще брат був лишився.

Питався по-руски, – «Ґде ґалава».

Їх п’ятеро було. Ми світло загасили і дивилися через вікно. Вони йшли селом. Повішали одного чоловіка, Феврони Пірошкової тата [**], далі пішли Броньку забили [Ґловач Амбронія Іванівна], тоді пішли ще дальше. Селяного вбили і тих хлопців.

Феврону були побили, і думали, що вона померла, а та віджила.

То було якось так як восени. Снігу не було, памятаю, що я поза городи летіла додому, до хати.

То в день похорону, вночі вони ходили. Біда та й горе.

Укладач: Цю розправу над мирними і безборонними людьми, старенькими чоловіками і жінками, й молодими дівчатими, вчинили учасники диверсійної групи НКВД, замаскованої під місцевих мешканців, ‑ вояків повстанської армії. Розраву було вчинено наступного для після того, як дівчата з Великої Горожанни поховали на цвинаті у своєму селі тіла партизанів, убитих в криївці в лісі – Стецишиного Омеляна, Стрельбіцького, Ковальського Йосифа з Під-Ліса, (Паука Осипа, якому також казали – Ковальського Йосифа, тоді поховали в Татаринові). Тіла цих хлопців з лісу до села фірою привезла Броня з подругами. Це був справжній подвиг, бо москалі слідкували за тими, хто ховав тіла полеглих, щоб розправитися і зними. Броня ‑ єдина дочка січового стрільця Головача (Ґловача) Івана. Патріота України, активіста українського культурного життя. Гловач Іван – один з чотирьох січових стрільців, які були родим і жили у В.Горожанні.

Керівники диверсійної групи енкаведистів, які цього осіннього дня вбили у В.Горожанні 16 людей отримали значне підвищення по службі, пізніше вони належали до вищих чинів державної влади. Їхня «заслуга» перед радянським репресивно-ідеологічним режимом полягала в тому, що своїм терористичним актом проти мирного населення вони створили «дизінформаційний привід», ‑ мовляв, «бандервівці убивають мирних людей». Цю дизінформацію потім радянська пропаганда тиражувала тисячі разів. Її досі потворює сучасна антиукраїнська пропаганда.

Особлива витонченість вчиненої диверсії, в тому, що для неї було вибрано три групи жертв. Це громадяни, котрі, відповідно до своїх здібностей були висунуті до місцевої влади, хоч ніхто, ні з громади, ні з лісу не мав на них ніяких скрг. Громадяни, котрі жили так бідно, що не могли підтримувати підпільну армію харчами. А також – активісти громадського життя, ті, хто своєю моральною підтримкою надихав побратимів-ровесників у лісі. Цих убили, пустивши фальшивий поголос, що вони ніби-то «зрадили». Щоб цією брехнею убити навіть пам'ять про славне життя жертв.

Укладач: Стасів (Гуменна) Маринька Миколаївна стала випадковим свідком розправи диверсійного загону енкаведистів, замаскованого під «боївку УПА». В той момент, коли одні енкаведисти вбивали сестер Головач Амбронію та Головач Наталю та її маму, інші – оточили хату, де відбувалася страшна кривава розправа. Стасів Маринька в цей момент йшла дорогою – охоронець одним ударом приклада відбив її нирку. Життя Мириньки врятували в лікарні у Львові після видалення нирки. Це побиття випадкового свідка є одним з доказів, що кривава розправа під видом «боївки УПА» над односельцями була вчинена диверсантами, навченими рукопашного бою.

Бідзінський Богдан

Паньків Іван Онуфрійович: Бідзінський Богдан, Юстини брат (Мартинів їм казали) у Василиска, по сусідству, різав дошки, тральнов пилов. Він наробився, ліг в стодолі і спав. А вони тодий їхали фіров, - таку мали фіру, - і вони йому на спаню ножом всадили. В стодолі зарізали. А Гануська прийшла, його цьотка, каже: «Богдане, та вставай, вставай, ходи їсти». А ту повно крови.

Ще мої тато говорили: «на що вони дивилися, що та дитина винна». Хтось на нього зло мав, і наговорив. Я чув по росказах, - тато з мамов не раз говорили, - що він Богу душу не був винен. Рідний брат Юстини Дюдьової. Мартин Павло там жив, потім їм то жидло спалили. То вже було після війни. 

Кулик Ірина (с. Тернопілля): Скілько-скілько людей пішло. Коли люди пам’ятали, тоді було сташно говорити, а тепер – люди позабували. А скільки раз нас возили [для диверсії]. Не раз читаю, чи чую [по радіо], що якісь [москалі] везли наших в ліс, а там якісь, ніби наші хлопці, ‑ виходять, і [відбивають в москалів арештованих]. На тім [наші люди] продаються, і їх потім судять.

Нас три рази [так] возили. Мене – як дитину, і сестру Ганю. Но вона знала, все, що вони задумали. Тим більше, що ті, що нас ніби «відбили в москалів» називалися [зверталися в розмові один до одного] такими псевдами, що нам було відомо, що вони вже погинули. І ми не далися обдурити, не сказали нічого [що би нас могло видати, коли ті перебрані москалі спиняли машину].

Тато тоді був дуже хворий, а мені [в сенсі «про мене»] казали: «Вона в нас». То нас так мордували за сестру [Володимиру], бо брата вже не було, він вже Інту будував. Допитували, чи ми маєм зв'язок з нею. А я все казала: «Скажіт мені, де вона є, ведіт мене в ту криївку, я її скажу: "Ти пішла, нас москалі мордуют, мучат за неї, а тато тяжко хорий"».

Як нас [енкаведисти] везли, підвозили під Пустомити, не доїзджаючи Ліснівського ліса, на нас, на машину, ніби нападають. Нападають на машину, і відбивають нас. «[Хлопці] з ліса» нас ніби відбивають. А то вже була спланована провокація. Але Ганя, ‑ вона була майже 20 років старша від мене, ‑ зорієнтувалася, що то провокація. Нас як стягали [з кузова вантажного автомобіля енкаведисти, перебрані на партизанів], ми вчепилися за машину, і так страшно вона кричала (а до мене казала: «Кричи, скілько сили будеш мала як нас будут тягнути»), то на Містки з Лісневич було чути. Кричала, йно почалися стіли. 

Моя сестра в 1939 році вийшла заміж, жили віддільно, її не чіпали. Прийшов голова і каже: «Стефка, готуйсі, ‑ там Ірку і Ганю забили, бо я чув стріли, і як вони страшно кричали». Нас стягнули, а ми вссьо кричали. Поздирали з нас лахи. Завезли в ліс. Що вони [з нами] натрудились. Кажуть «Ви зрадники, ви їдете зночі вже нас продавати», ‑ вже піднімали шнурок вішати. Ми вас [вб'ємо] на місци». [Врешті москаль, перебраний на партизана мені] каже: «Вона [сестра Володимира] пішла десь на схід, чи на захід. Як вона прийде, я тоді тебе визову і ти її все скажеш».

Як не так [провокацією, що вас «визволили партизани], то – так [страхом, що «партизани вас повішають», за то, що ви їдете з москалями]. Як вони нас не помордували? Я думаю – тілько через одно. Як не давався заломатися, то – мордували, вбивали, і пізніше казали, що то зробили бандерівці, з підпілля. Бо вони ходили перебрані на партизанів. Але нас не замордували через сестру, що хотіли ще мати зв'язок. А ну ж ще десь буде мати зв'язок.

Тоді нас завезли на таку галявину (я плачу, бо не знаю, де я є), ‑ і каже: «Там баня, церква, так перетинайте і йдіть на церкву». А коло церкви зробили засідтку, щоб ми в неї попали. А сестра каже: «Ага [дзуськи]. Сядь, сидит тут, щоб вони поїхали. Сиди, щоб вони поїхали. Як вб'ють – най вб'ють на тому місці. Нігде ми крока де дамо». А та вже смеркло.

А люди йшли, десь уродини були, жінки йшли з уродин. [Москалі з засідки коло церкви вискочили], то їх так збили – на квасне яблуко. Вони би їх повбивали, якби люди [з сусідніх хат] не прилетіли, не сказали, хто такі [ті, що вертали з уродин]. А то вони думали, що то ми вобі. Аж почалося видніти, ми тоді кругом – перетяли поля і прийшли додому. А вдома вже нікого не було. Всіх ше в сорок п'ятім році забрали. А все люди приносили щось, і ми так жили. Люди принесли соломи, чи якесь дертя, ми на тім спали, а в другім місци – тато.

Я все кажу: «Ганю, тікаймо». А вона каже: «Нє, то вже останки». Ми прийшли, но лягли, ‑ йтут, повно їх. Наша хата була троха дальше від дороги. А мама каже: «Діти, йдут вже за вами». Пришли: «А! Бандери вас відпустили!» Кажуть [до нас], що ті перебрані нас відпустили. А Ганя каже: «Які брали, такі пускали». Каже, ‑ «всьо, лишіть нас». Тоді привезли нас до району. А ще перед тим Ганя мені казала «Ірка, що ти там казала що “сестра в криївці, що таке, що москалі, що тата мордуют, що мордують – дослівно [щоб ти в повторяла]”, ‑ бо вони всьо записали, і ти дослівно [повторяй]. Мене не будут [того питати].

Її положили так во ниць, витянули руки в сторони, як хрест, тілько до землі. Їх десь було трьох львівських, Капцурт, начальник головний району, і слухали, як я всьо повідала і плакала. І каже: «І шо, ‑ вони не післали тебе в криївку». Кажу: «Нє, казали, що приїдут, вернутсі звідкись, приїдут і заберут». «Ну то добре».

Нас забрали, кинули [до тюрми]. Три місяці ми просиділи в районі. Тільки що мама прийшла, принесла нам шось одягутися, і їсти, бо нам і їсти не давали. Потримали і випустили. Я після того пішла до Львова вчилися. Бо мене дуже дратувало, що директорка школи сказала «Якби вона мала зв'язки з бандитами, ‑ як вони казали, ‑ (брандерами значить), що там приходять, то дівчина так добре би не вчилася». А так каже: «Вона вчиться і я не маю ніяких претензій до неї».

Коли я пішла до Львова – кожний крок за мною ходили, думали, що хтось буде шукати зв'язок.

Кулик Ірина (с. Тернопілля):В Запорожця був ще брат молодший, десь з 1930-го року. І він десь загинув. Я не знаю, де він загинув. А знали, що Влодзя – замуж вийшла за Запорожця (ще в сорок-якомусь році, коли ‑ не знаю того). В Ставчанах шлюб давали, тайно. Але тоді ще і Рута була жива (в тому місці, де вона загинула в Скнилові поставили пам'ятник). То вже було після загибелі Шухевича. Рута була резидент. Вони пострілялися, і хлопець, який охороняв її, і та дівчина, Ірина, зовсім молоденька. Рута ‑ Лісовська прізвище.

Тоді Запорожець хотів, щоб Рута прийшла до них зимувати. А вона в них не зимувала, тому що вона [підтримувала конспіративний зв'язок з багатьма кореспондентами], а [відписала, що] вона нездорова. Вона жила в хатинці, Ірина ходила на роботу, а той хлопець, з Солонки (Міклюш писався, а як називався – не знаю) ‑ оберігав її.

Один хлопець їм приносив бензину. Гас казали, що ним палили, бо зима була дуже тяжка. Чи де за ним заслідили? Він на льотніску працював, і все – каністру того гасу і їм занесе. Не знаю, хто їх продав. Тоді Рута загинула.

Родина Ковальських

Ковальський ** (**-**), Ковальська (**) (**-**), Ковальський Володимир (1932-****), Коальський Михайло (1930-***), Ковальська Стефанія ()

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Ковальський Володимир коло Фалюти сидів. Такий молодий хлопчина. Маму [****] забрали на Сибір, її доньку [Ковальська Стефанія], а він – загинув. Він, молодий, вже ходив разом з тими хлопціма [партизанами]. Там була ще його сестра, і всіх вивезли. Він пропав, тих вивезли.

Їх вивезли на Сибір, і потім, куда вони вернулися, не знаю, але десь є тут, бо тота донька [Стефанія] приїздить, щось була зо два рази. Познайомилис’мосі, по-стародавному,... поцілувалисі. Сама донька [Стефанія] такой приїзджала.

Паньків Іван Онуфрійович: В Ковальських було два сини, старший Михайло, з 1930 року і молодший – Володимир, з 1934 року. Михайло ще рашіше загинув, я знаю, бо ми здибалися на полю, як йшли тудов на Черкаси. Він тоді йшов [з партизанами]. Вже тоді був у Підпіллю. А його брат Володимир, молодший, також пішов у нашу партизанку. Тата, маму і сестру вивезли. Рідні вже були в Сибіру, а він ту лишився сам. Такий молодий пішов в партизани.

Обидвоє, ‑ і Михайло, і Володимир, були в Повстанчій армії. І обидвоє загинули.

А сестра – Стефанія вона називалася, вернулася з Сибіру, в чоловікове село, там видалася замуж за такого ж нашого хлопця. Вернулася в Новий Яричів, часом сюди навідується.

Луцька (Паучок) Надія Євгенівна: Я зобачила що її [Стефанію] ведуть [дорогою з Тамтого Боку], і питаю баби Каніковської [Каніковська (Бокало) Ганна], кажу, – «Бабо, та вели ще якусь дівчину таку файну». «То Ковальського з Тамтого Боку», ‑ каже баба.

Паньків Іван Онуфрійович: Ковальські жили по сусідству, ту, де Фалюта хату поставив, ту, де було дві хаті.

Стефа Ковальська, що в Новому Яричеві, мала двох братів, Михайла і Володимира. Вони жили на тім місці, просто Юліана Григоровича, там тепер фундамент поставлений. Перше там жили Нагірні, Олег, Настя – його мама.

Ладик був молодший за мене, він з 1934 або 1935 року. А Михайло Ковальський – з 1930 року, або з 1931 року. Мій брат Олекса (з 1931 року) щось трохи [допомагав Підпіллю]. З того я знаю Михайла, видів його, коли він до нас приходив.

Коли я був у ФЗО в 1949-50 році, зі мною був Іван Шинай з Городка. Ми такі були цікаві. Каже: «ти з Горожанни». «З Горожанни». Він каже: «ти знаєш Ковальського Миколу». Кажу: «та знаю». Каже: «він частенько з моїм братом приходить до нас до хати». Тільки то про нього знаю. Він до нас фамілія, дальша.

Ладик був вдома. Потім Стефу і маму вивезли, а він лишився в Дубницького Олекси. Я вчився в другім ФЗО, а він десь поступив, ми не раз йшли до Черкас разом. Він до мене приходив на [вул.] Водну. Потім до мене приходили, і випитували мене: «чи в тебе був, чи приходив Ковальський Володимир». Та я кажу: «приходив, ми з одного села».

…То було в 1949 році, жита вже були великі. Ми йшли до Черкас, з Миколою, він жив в Дубницького Олекси (кликав Дубницького «вуйку», на Блятівці оженився, вже помер), то він розказував, що йому повідав Дубницький. Ладик йшов з Олексою до Черкас (він казав до Олекси «вуйку») і ту коло верби каже: «вуйку, ви йдіть я вас догоню». Той пішов, вуйко Олекса, і чекає-чекає, і нема і нема, нема і нема, вернуся, - його нема. І так він безслідно пропав.

А Місько Ковальський погиб. Не знаю, чи він був в Підпіллю, чи як він погиб – не знаю. Іван Шинель, мій добрий колега розказував: «він твої жінки брата знав» [Паука Осипа].

Стефа приїздила кілька разів, до церкви, на празники. Маму вона поховала, не знаю, чи на Сибіру, чи тут. Кажу її: «Стефцю, то ти». Каже: «та я». Казала, що має дочку.

Крочак Іван

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Крочак Іван жив на тій пустці, там була колись читальня. Їх теж переслідували. Іван сидів в пивници, він сі ховав в ямі. Що з ним сталося, не знаю.

Лукомський Юрій

Гевеяк Стефанія Павлівна: Мої баби з Устьи [Лукомська Марія] рідний брат - Лукомський Стефан жив в Буцневі коло Тернополя. Потім він мав якийсь знатний пост, забулам який. Він там жив і помер, старенький. А його син, Стефан тоже, в Миколаєві був директор школи. Не так директор – як інспектор школи. …Як вивозили, його вивезли. Але два сини його вже були дорослі. Оден – Юрій, - лікар, а другий – Володимир, інженер.

Лукомський Юрій був арештований. Як Сталін захворів, то його ще брали з тюрми на [консиліум], чи як там сказати. Якби не той випадок, - [не знати, що би з ними сталося]. Їх були вивезли на Сибір десь далеко. Де були, в якім краю, я точно не знаю.

Мамин дворідний брат, Юрій Лукомський з Устя.

Ми ще мали його письмо, що він не може приїхати. А що сі з ним стало – не знаю. Він ще був нежонатий, хлопец.

Дехто каже – «перше не було вчених». Де то правда. Були, навіть дуже освічені. …Як мама поїхали в першу війну до вуйка [Лукомського Стефана до Буцневи], а вуйко – показував, я во то постаравсі, то постаравсі. Лавки в церкві. А мама кажуть: «а мені не сподобалосі, що лавки, в церкві сидіти». 

Парус Дмитро Іванович

Парус Дмитро Іванович був «денним» учасником Опору, приймав участь в УПА на нелегальному становищі. Після поранення, лікування у Львові й повернення до В.Горожанни швидко збагнув, що протягом його відсутності на терені діють ніби-то підрозділи УПА, в дійсності бойові групи, створені диверсантами НКВД. Щоб не зближатися з такими псевдо-боївками надалі Парус Д.І. допомагав Підпіллю лише з легального становища.

Гринів (Парус ) Ангелина Іванівна: Мій брат [Парус Дмитро Іванович (1921-1992)] був в партизанці. Його були поранили в живіт. У Львові йому робили операцію. Лежав в лікарні, я коло нього сиділа у Львові. Я не знаю де його ранили, чи де ту в лісі, чи десь інакше. Я не знаю.

Як я сиділа коло брата – прийшло два москалі. І так сі випитували, але я ніц не повіла. Кажу: я ніц не знаю, дайте мені спокій. А вони – перебрані на наших, тагі – партизани. Давай сі мене випитувати. Як, шо, чому, де його поранили. А я кажу: я нічого не знаю, ви мене не питайте, бо я не знаю. Перебралося їх двох і прийшли до лікарні. Я відповідала одне і те саме: я нічого не знаю. Брат з 1921 року.

Дзюпин Василь

Дзюпин Василь, - селянин, господар, столяр. Мав столярну майстерню, робив вози, сани, колеса до возів. Занинув під час бою на Смикові 9 січня 1945 р.). В нього навчилися столярної справи багато хлопців. Його учень – Паньків Ілько Костянтинович, учасник УПА, помер від запалення.

Проць (Паньків) Вікторія Федорівна: Дзюпин Василь був столярем. І загинув під час бою на Симкові.

Паньків Ілько Костьович

Мій стрик Паньків Ілько Костьович загинув в плєну. Дід називався Кость, тому і нам казали Костові. Він загинув в німецькім плєну. Він був в русскій [радянській] армії, німці його захватили і він так погинув. Німці загнали десь там в лагер, …голод - і там загинув.

Дванадцять однокласників з 1928 року

Проць Тимофій Іванович: Хлопці з 28 року – то мій річник. Їх 12 хлопців посудили разом.

Перший то єист Кузик Михайло (Парусів), той що його на Смикові вбили відразу. Його [вночі] вели [одні] облавники, затулили йому писок, надійшли на других облавників, ті кинули ракету. [Перші] облавники повтікали, а він лишивсі стояти, а його вбили [ті другі] облавники.

Дуфанець Саверко. Дуфанець Михайло, Гані Дуфанцьової брат, що на Тамтім Боці, вона жили тут-во де Сальчині. Побігушка (Безруків) Мартим. Паучок Марян. Чепіль Ігор. Паук Кость, він жив на Смикові. Ковальський Петро, він жив на Тамтім Боці, сидів напротив Патера. Тимусь Микола, напроти Яцка була їх хата. Бокало Микола, Олійників, з Тамтого боку [з Комарівки]. Його засудили, він вернувся.

Всі – то же саме, всі – 10 років [тюрми]. То всьо – мій річник [1928 рік], тілько Бокало Микола був з 29 і ще хтось, - Саверко Дуфанець.

Чи то всі? В нас в клясі було десь з 20 хлопців. Були і дівчата, були вивезені. Паньків Зоська була вивежена. Писарова Леська, Гринів була вивежена, братова Крутихи Ганнуськи (сестри Аньильки [Гринів-Грабовенської]), Миколи Гриніва сестра, вона тут жила [За Двором]. Вона Гринів з дому. Не вернулася. 

Феджора Наталька вчилася, з мого року.

Солдати Радянської армії 1939-45 рр.

Проць Тимофій Іванович: То було за москалів в 1940-41 році. Поспорили Шпіль (Ладика тато), і Маційовський (Олекса, з тих що замордували), що 22 червня має война вибухнути. І написали на дверах. Так що я знав десь на пів року борше, що война буде.

В Шпіля на дверцятах було виписано, що 22 червні буде война. Там такі були з хати до хатини, кухні, дверцята. Вони поспорили на ящик горілки. Зі смикова Лопачак Дмитро, Маційовський, що його замордували, Пастівник (Дячишин).

А Шпіля випровадили до Болехова. В Болехові шкіру виправльили. Там сі приземлив німецький шпіон. Він того шпіона з Болехова привіз. І він тут на Смокові в … сидів. А потім, як німці прийшли, він пішов з німціма. Шпйон не прогроворивсі. То йшла [наша] розвідка. [Ті, хто був за Польщі в ОУН, ] то були сильні люди. Василишин Дмитро багато знав. Я то ще пацаном знав.

… Вигнав [я 22 червня] в неділю зраня пасти, – дивлюсі, – щось не чути войни. …Нема, но я то сказав – о-го ! Вже самольот за самольотом гонит. Вже б'ют. Зараз знав. 

Солдати Радянської армії

Список солдат Рядянської (Червоної) армії, Учасників другої світової війни, мобілізованих з Великої Горожанни Комарнівським військкоматом:

Бабійчак Григорій, Будинкевич Михайло, Василишин Іван, Гнатисько Олекса, Гринів Андрій, Гринів Микола, Дзюма Іван, Дзюпин Григорій, Дмитришин Юрій, Дмитрів Гнат, Дмитрів Дмитро, Дуфанець Микола, Завидовський Григорій, Заїк Ілько, Індичовський Іван, Каблаш Василь, Козерема Василь, Крочок Андрій, Лазарко Михайло, Литинець Василь, Лопачак Петро, Маланчук Яків, Маційовський Іван, Михальський Ілько, Михальський Порфирій, Михальський Федір, Паньків Іван, Паньків Іван, Парус Олекса, Патер Петро, Паучок Василь, Паучок Микола, Паучок Стефан, Пікас Микола, Побігушко Василь, Побігушко Кіндрат, Романишин Федір, Сенів Іван, Сенів Іван, Стасів Василь, Стасів Ярослав, Стасів Володимир, Стефанко Володимир, Стецишин Григорій, Стецишин Микола, Стецишин Микола, Стецишин Михайло, Стецишин Петро, Стецишин Юліан, Стручок Григорій, Ташак Микола, Тріль Олекса, Феджора Іван, Федунь Юрій, Хамуляк Іван.

Укладач:В Дичкові, рідному селі Луцького Миколи Івановича і Паучок (Луцької) надії Євгенівни в травні 1944 року сталася дивовижна і символічна подія. Під час бомбардування села, коли важка авіаційна бомба впала на церкву, її удар виніс зі сховки в церковній бані синьо-жовтий прапор, захований. І цей прапор розвіювався над храмом – церквою Преображення Господнього.

Спогад про синьо-жовтий прапор у вікні церкви під час бомбардування Дичкова в травні 1944 року. Записано з розповіді Паучок (Луцької) Надії Євгенівни.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Військо стояло в Дичкові ще з перед весни, як тільки почалися бої за Тернопіль. В Дичкові стояв воєнний госпіталь, й такі частини. Кілька днів постояли, говорили з людьми, сумні, багато було тих солдатів зі східної України, і старші, й молодші. Тоді їх забирали на Березовицю, звітам вже мало хто вертався. Ранених з-під Тернополя звозили до шпиталю. То були великі палатки, лікарі, санітари, кухня. Хто з ранених помирав, кого везли в лікарні на схід.

Так що, коли фронт перейшов через Тернопіль, в Дичкові ще було повно війська. Вони, солдати з офіцерами, все робили якісь заняття, ходили полями, вчилися. Німці якось знали, виділи, що в селі є руське військо.

То було якось в першій половині травня, не знаю – 10-го, 15-го, забула. Німці бомбили село, військо, що стояло в селі.

На церкву впало дві бомби. Захристію рознесло повністю, а ту як є крилос – цілий ріг завалило, геть іконостас перехилився.

Тоді почали горіти хати. Перша в нашій вулиці горіла хата Назаркова. Був сильній вітер, рознісся вогонь – згоріла ціла вулиця. Кузьмова пасіка вся згоріла. Наша хата була би згоріла, якби не люди. Сусіди, люди геть з цілого села лляли воду на бляху. Бляха була така гаряча, що вода аж шкварчала, але хата якось не зайнялася.

Церква не горіла. Гасячи, люди трохи втишили вогонь. Тоді я подивилася, чи церкві чого не зробилося. Бомба впала з полудня, то звідси, від нас не було видно. Дивлюся, аж на церкві у вікні з півночі розвішало синьо-жовтий прапор. Бомбою вирвало десь зі сховки і розвішало на ціле вікно. Я до тата [Луцький Євген Іванович, який був той час дяком у Дичкові] кричу, – та де ж взявся наш прапор ! Тато кажуть: «Та він був схований. Як його звітам вирвало, ще й на вікні розвішало?..» Тоді кажуть: «Йди до Франки, візьми ключ і там в церкві візьми дрючок, що вішається хоругву, йди і стягни його». Ключ я в замок встромила, і не годен ані ключа вийняти, ані замок відкрити. Тоді почали сходитися люди. Ті що, нашу вулицю гасили, і тому відразу багато людей насходилося.

Якась жінка каже: «Видно, що таки Україна буде, що в такому нещастю нам прапор повішало. Будемо мати Україну, що в такій біді Бог нам наш прапор показав». А тут – все горить, падають бомби, стрілять. І наш прапор у тім всім на вікні в церкві.

Людей насходилося багато. Москалі побачили, прибігли, церкву з карабінами оточили, думали, що в церкві є надавче радіо, звідки керували німцям, де бомбити. Послали по священика. Священика приведи відразу під автоматом. Священик – Рудик Володимир.

Тато якось відсунули двері. Вони від вибуху зсунулися, тому я не могла відчинити. Москалі, солдати всюди робили велику ревізію, геть під вівтарем. Нічого не знайшли.

Тим часом тато взяли з дому тичку і прапор стягнули знадвору. Москалі прапора не побачили, і його не шукали, думали лише, що в церкві є радіостанція, і тому німці бомбили. А то були б арештували і священика, і тата.

Потім тато з ксьондзом церкву відбудували. Рудик колотив глину, тато мурували, а Шелепо Пилип лазив по даху і зациновував діри. Де менша – зациновував, де більша – якось бляхою латав. Потім по войні ще раз поправляли.

Як побомбили в церкві не відправлялося, бо була вся завалена. В Красівці в костелі відправляли Службу Божу.

Стасів Василь

З розповіді Стасіва Василя (1974): Найбільше людей з нашого села, яких рускі забрали на войну [в 1944 році], загинуло в Берліні. Майже всі ті люди, кого москалі взяли до армії, коли вернулися, коли німці відступили, майже всі загинули в Берліні, і то в один день, в одному й тому ж бою. Ті люди, яких скорше взяли [на війну], або гороженські люди, яких взяли на війну десь інакше [в інших селах], де вони жили, то вони не були разом. Вони були десь інакше на фронті, і як котрий загинув, то було там, де його часть наступала.

А наших найбільше було разом в одній роті, багато навіть в одному взводі. Більше, які пів взвода було з нашого села. Рота, де були наші люди, зайшла в Берлін, і там ми наступали на німців. То було в місті, муровані кам’яниці, вузькі вулиці. Такі вулиці як у Львові.

Як наші люди загинули? Впали намарне. Треба було взяти в німців кам’яницю через дорогу. Їх там багато не було (а, може, кам’яниця вже була порожня), але вони сипали вогнем збоку. Наша рота була в кам’яниці по одну сторону дороги. То був такий великий будинок, в ньому було всьо повибивано і розбито. Ми там сиділи. А кам’яниця, яку треба було взяти, була навпроти, трохи вліво. Так що треба було бігти не просто через дорогу, а чуть лівіше, але не багато, пару метрів. Але тих «пару метрів» не годен було пробігти, бо з лівої сторони німці сильно стріляли. Сіяли вогнем по дорозі. Як тільки наш котрий вибіг на дорогу, його зразу скосили. Так там і падав. Німці стріляли десь здалека з лівої сторони. Не було видно, звідки. А нам треба було перейти через дорогу.

І що робити. Треба було то місце якось обійти. Але де ж. Москаль командував – «в атаку». І що було робити.

Офіцер-москаль (він був не москаль, а наш, східняк) – все кричав «в атаку». І так раз за разом наші люди, з нашої роти, підиймалисі, вилітали зі сховку на вулицю, і всі падали. Всі хто, вилетів а атаку, подрав через ту дорогу, падав. Падав і так лишався там лежати. А решта, видять, що всіх скосили, лишилися, не пішли через дорогу. Він, той офіцер-москаль, знову збирав, тих хто лишився, і знову кричав «в атаку». Кричав і по-руски, і по-українськи.

І так наших в тому бою там полягло. Попадали там на дорозі. Там багато людей з нашої роти впало, і наші горожінські, хто загинув на фронті в Берліні, то вони всі загинули на тій дорозі, що мали її перейти.

Нападало стільки людей, що трупів гора лежала. Так поперек дороги, наскіс вони лежали, ті люди. В шинелях, закривавлені, може там був хто ранений – не знаю, але певно не було, бо німец страшно косив. Хто би впав ранений, то й того би добив. Тоді наші солдати зобачили, що за побитими людьми годен по-пластунськи переповзти. І так один за одним, – оружіє за плечима, – потиху переповзали через дорогу,  з правої сторони від тих побитих людей. Ті люди [з нашої часті], що вернулися з фронту, то вони – переповзли через дорогу за тими побитими людьми. Так вони лишилися живими. Побиті люди лежали з лівої сторони, з лівої сторони німці стріляли, а ми переповзли, сховалися справа за побитими людьми.

Коли ми взяли ту кам’яницю, що стільки людей за неї лягло, німці відступили. Вони лишили ту вулицю.

Потім, та й до того, було багато боїв, щодня бої. Найгірше – в Берліні. Щодня бої, і то не один. Але в них стільки людей не загинуло, як на тій вулиці. Ті наші, що не вернулися з войни – там полягли. Зі мною був Ташак, ми в однім зводі служили, Безруків, його сусід, він був молодшим офіцером, і [перелік прізвищ, з поясненнями з якої родини і де в колгоспі працює, які укладач не запам’ятав]. Ташак також, так само як я, переповз дорогу за тими побитим людьми. А що мали робити. Наказ – «в атаку», а тут покійні лежать. Так ми за них сховалися. Так вони, вже неживі, помогли нам. Най спочивають з Богом.

Якби ми самі, без москалів брали той будинок, ми би якось то місце обійшли. Бо німец там вже чекав [на нашу атаку]. Але де ж москаль рахувався з людьми, що їм була людина, солдат. «В атаку» і всьо. А то, що там люди гинуть, що там на всіх чекає вірна смерть – то їм не було в голові. Одні такі самі, ззаду дали наказ «брати будинок», другий такий самий на фронті (той наш офіцер, москаль-східняк) кричав «в атаку». Але він також потім запримітив [що тіла вбитих солдат прикривають він німецького вогню], і приказав більше не йти в атаку, а по одному переповзати. Так що, дякуючи йому і я, і багато інших тоді лишилися живими. Так він нас ще пощадив.

А то були й такі офіцери, що кричали «в атаку», не дивлячись ні на що, хоч би там скілько німец би бив. Але то переважно були москалі, з далекої Росії. А наші [офіцери]-східняки ще думали, як не погубити всіх людей.

Розповідь Стасіва Василя почута укладачем 1974 р., записана з пам’яті.

Паньчишин (Стасів) Наталія Василівна: Пам’ятаю, що тато [Стасів Василь] були при армії, …прийшли додому. То було десь так в жнива, такий день був горичий, серед літа. У воєннім браню, в гімнастьорці, тота шипка… Я їх не впізнала – бо такі неголені, нестрижені. Ше й тагі зльикласі. Бо я но сама вдома, нікого не було. Але вони потім повілисі, хто вони.

Прийшли з армії. Ми тоді на Кольонії жили, в тій старі хаті, що коло Омеляна. Ми разом жили. Потім, коли я сюда прийшла, вони [тато з мамою] побудували нову хату.

На фронті разом з татом був Саверка Паучка дідо, тато його мами. Він жив коло Регуша, – по тій стороні. Він називався Лазарко Іван.

Цьоця Миколи Бокала, та що жиє в Рясне 1: Ілька взяли до армії в 1944 році, коли прийшли радянські війська. Взяли їх не на фронт, а десь на Поволжя. Там їхні частини ще довго по війні стояли. Щось шість років там їх тримали. Ті війська дуже бідували, їх не годували. Голодували так, що хлопці дуже мучилися. Не раз Ілько казав: «то ми по смітниках шукали кусок хліба». Він так був виголодувався, що важив 48 кілограмів. Така то була та армія, що стояла на Поволжю по війні.

Школа

Проць Тимофій Іванович: В нас був [вчитель] Вітковський, був Пристай, був Лаговський.

Вітковський був дуже добрий вчитель. Лаговський був більше поляк. Ще був вчитель Пристай.

Про Визвольні змагання 1918-23 рр.

Грабовенський Михайло Стефанович: Тато і татів брат девять і пів року на фронті були, порох нюхали. Ходили на Україні, під Києвом. Як стала та війна [напад Польщі на Україну], тато но сі вернули з войска [італійського фронту], і пішли [в Українську Галицьку Армію]. В Сердиці зробили застій [«позиційна війна»]. Там були поляки, за стодолов сиділи. А з того боку стодоли – наші залєгли. Так сиділи цілу зиму, ні взад, ні вперед.

Тибінкової, - що її казали, - Манії, чоловік, Михайло він звавсі, там був. Каже тато: «Він над стріхов підліз догори, а що – поляк зобачив, тай його – з карабіна, він сі покотив на землю». Забив його ще нагорі. Попав в саму голову. Він сі хтів подитиви, де поляки сидєт за стодолов. Той виліз на дах, де гребені, на гору. Тато повідали, як то було. Три місяці застій був.

Повідали, ніби приїхав генерал український – дивитисє. Яка то армія в нас, яке шо. А то був польський генерал підисланий. А то був польський генерал.

Тато повідав: «як Англія, Франція дала 85 тисяч гелєрну армію, ‑ гелєрчиків, поляків, ‑ як вдарили по нас, як вдарили, ‑ гнали аж під Київ». …Але потім москаль за ним гнав. Він їх гнав, вони вже в Комарні міст були зірвали. Він за ними гнав, аж в Комарні мости позривали. Потім вони [поляки і маскалі] сі поділили. Дали [полякам] три области. Дати Тернопільську, Волинь, Ровенська область пішла пів сюда, Станіслав і Львіську область. І Поляки до нині кричут «Мій Львів». Перемешель, аж по Сян – виселили людий. А то віддали полякам.

Мені повідав старий Дісяк, Стефана Терлецького тато, він тоже був при войску [в УГА]. Каже: «знайшли стовп залізний, писало: поти сягає українська земля». Двісті кілометрів від границі. І зара поляки наших арештували.

Тато був повар, польським і німецьким офіцерам їсти варив. «І що, ‑ каже, ‑ біцєла Австрія: ми вам дамо зброю». Австрія сі розпала, а Україну – добили. Мій тато називавсі Стефан по-батькові Стефанович. 

Грабовенський Михайло Стефанович: Ще повім як тато були на тім роскулачуваню на Східній Україні. І каже: «Має вісім коней. Сіли на коні, взєли си вили, мотики. Йде Гороженна на Ричогів, Ричогів йде на Вербіж». Я так повідаю, як то йшло [одне на друге]. І розкулачуют кулаків. Правда, люди там по 300 морґів землі мали, вони були багаті люди. І тато каже «Ти куркуль, я ‑ батрак».

Як мій тато вернувсі з плєну, ходив до Підзвіринця пів року каждий день мільдуватисі: «Я є ту». Так була мста. А наші люди сліпі – і полякам вєрут. Не вєр нікому. …Чужих слухай, а свій розум май.

А ті східняки – щоб вони возом сі були заколисали були. Що вони зробили. Каже тато: «Армія була регулярна – армію роззброєли, армію розигнали. Кажут, ‑ "вони на своїх братів не підут бити"». Так було, - і вони "братів не будут били". Розвалили армію. Гелєр вдарив. Муравйов потис свойов армійов. Витлумив, вибив. Тато кажут: «виджу, що вже біда». І тато що робєт. Наша дивізія одна виставила білу фаму, ‑ було ще дві дивізії наших галичанів. Пішли під поляки [здалися полякам]. А та [друга дивізія галичани] – впали.

«Ми вас витроїм», ‑ казали ті східняки [до галичан в польському полоні]. Ще таке казали ті східняки.

Так тото розказували: «Ми виділи, що біда, здалисі [полякам]». Завезли в Катовіце. То їх вимерло – половина. Знаєш, чим годували? Дрібненьков бульбов неполоканов. На тифус гинули, мерли, падали, як солома. [Тато] каже: «Котрий ще такий худий, як я, ‑ то витримував. А котрий був грубший – мерли, падали як солома. Грубші – всьо впало. Всьо вимерло. Був зі Сердиці такий, ‑ каже, ‑ їден в тата, 18 років мав. Так плакав. На тифус захворів, вже вуші мав. Видить, що вмирати буде, вуші вилізли на нього цілого. Ще був живий – винесли до трупарні. І так до ранє вмер. І так вигинули наші люди задармо.

Грабовенський Михайло Стефанович: Ще повім, як приїхала американська делєгація. І каже, ‑ «то в вас нема армії регулярної. Один – з ліса, другий – з дороги, третій – з порога стрільиє». І розбили Україну. І до нині бют.

Поляки – то була англійська кольонія. І вони в нас. Нафту брали з Дрогобича. То я добре пам'ятаю.

Хамуляк Софія Василівна: [Братів] Монастирських братів було три. Оден був за ксьондза в якомусь селі. Оден – був ту директором школи [Монастирський Микола], а дідо також був вчительом, а ще один – в постерунку начальником. Всі Монастирські були вчені. Один був польським війтом – мав дві фамілії Монастирський-Мачищак. Монастирський Микола, що був директором школи, помер, як мав 42 роки. Його жінка [з роду – Гуменна] також скоро померла. Но діти сі лишили [мати Дуди Ольги].

Марійки Проць чоловік (Мала Горожанна, Львів): Тимків Михайло з Малої Горожанни був на фронті в першу світову війну. Потім десь ще був в Сибіру, на засланню. Довго не вертався. Його в полон взяли [москалі] з австрійської армії. Дідо помер, як я був в п’ятім класі. Дідо походив з родини Притула з Горожанни [Великої].

Проць Тимофій Іванович: Тесть [Паньків] також був в Сибіру. Його в полон взяли [москалі] з австрійської війни. Паньків – Вікторчин тато. Тримали десь там, в Сибіру. Потім пустили. То багато таких є.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Дідусьо все говорив: «Ти повторюй ті пісні, щоб ти їх не забула. Може ще прийде час, і їх ще будуть співати. І хтось прийде до тебе їх записати».

Укладач: Луцький Микола був солістом стрілецького хору, першим виконавцем стрілецьких пісень. Луцький М.І. мав рідкісний голос – героїчний альт. Працюючи учителем, він вчив цих пісень учнів у Малій Горожанні, Довгому, Стриганцях. Луцька Н.Є. – його племінниця. Мала співочий талант і надзвичайну музичну пам'ять.

Читальня

Хамуляк Софія Василівна:Чтальню ставила громада. Будували майстри, а помагати – люди ходили. Ми навіть ходили. Ми мали по яких вісім років. А нас, діти, кликали, ‑ ходіт, ходіт. Ну й ми там приходили, і за ті цегли виносили по сходах на другий поверх. То вже другий поверх ставили. Тішилис’мосі, що ми то робимо, що ми то носимо. Були знимки, як [будують читальню], но наші не купили тої знимки, як ми тоті цегли носили. Добре було би сі тепер на то подивити.

Читальню колгосп розібрав на стайні.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна:Про читальню в Дичкові

Хлопців, що ходили до читальні, поляки арештовували. Арештують, возьмут до тюрми, тримають два тижні, випустять. І через якийсь час, через 3-4 місяці знов арештують, випустять і знов арештують. Так арештували Василя Охрімовича. Що випустять його, – знов до тюрми. То на місяць, то на три, а раз – на пів року. Так само Зварича Мілька кликали. «До церкви можеш ходити, а до читальні – ні».

В 1938 році [Мілько Зварич] сховався. Думали, що Мілько пішов на Закарпаття. А він сховався, бо все його кликали, в поліції – набили. За Мільком шукали. Мілько йшов до Бірок вночі. Навпроти – [йшов] комендант поліції, до війта, він жив на полю. Там довго билися. Жандарм стріляв, той відстрілювався і в перестрілці жандарма застрілив. Тоді тата нашого арештували, тримали три місяці не знати за що. Мілько був ранений. Пішов до Миколи Бутковського і через два дні казав себе зголосити. Дістав три кули. Як його забрали, був такий блідий-блідий. Ще його вуйна, і братова, і Стефана Замори жінка зняли убраня і занесли в ріку, приложили каменем. То ще обидві сиділи в тюрмі, і братова, і Стефана жінка, здається по року сиділи в тюрмі.

Ще арештували Михайла Вільніцького і Перепічку Івана. Вільніцький вчився, а Перепічка всьо в читальні робив. Їх все арештовували, тримали в поліції, набили. Обидва хлопці подіставали сухоти. Брат Перепічки Івана – Мирон заразився, повмирали хлопці. Вільніцький помер ще за Польщі, був студент прав. Брат Івана – Мирон помер за німців. Мирон був з 1924 року, а ті два старші за нього були.

Список джерел:

1. Слово о. Шаха Р.В., пароха Комарна до громади, виголошене у день 65 роковин трагедії у Комарнвській тюрмі. Комарно, 25 червня 2006 року.
2. Розповідь складено на основі згадок про розповіді матері й батька Луцького Олега, за спогадами Горбача Олекси, та за розповідями двоюрідних Олегових сестер ‑ Надії Євгенівни Паучок (Луцької), Маії Івнівни Білас (Бокало)
3. Горбач О. У львівських Бриґідках. Спогади // Український самостійник. Мюнхен. – 1962, ч. 4 (56). – С.28-33, ч. 5(57). – С. 38-44.
4. Лист Горбача Олекси з Берфрта 8.4.1993 р. Паучку В.К. до Острова.
5. Лазарович М., Лазарович Н. Машерують наші добровольці… Тернопіль 2003. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє». Серія «Історія». – Випуск 6.

Життя героїв і мучеників Великої Горожанни / Укладач В.К. Паучок, літ. ред. В. Дудок. / На правах рукопису – Тернопіль 2016. – 182 с.