Skip to content

Битва у Великій Горожанні влітку 1915 року

Передмова

В.К. Паучок, літ. ред. В. Дудок. – Тернопіль, 2016. – 17 с. На правах рукопису

Подано переказ свідчень очевидців битви у Великій Горожанні влітку 1915 року між австро-угорськими та російськими військами. Ці свідчення, збережені в живій пам’яті, показують особливості військової тактики в першій світовій війні. Вони розкривають ставлення до місцевих селян австро-угорської та російської царської армій. Описана битва мала важливе стратегічне значення для зупинки наступу російських військ. Визволення села австро-угорськими військами від російської окупації під час першої світової війни має яскраві історичні паралелі з сучасною підтримкою України державами Євросоюзу.

Мешканцям Великої Горожанни, всім, хто цікавиться історією першої світової війни, історичним краєзнавством.

Перша світова, рукопашний бій, штурм, російська окупація, австро-угорська армія, Велика Горожанна.

До сторіччя Великогорожанської битви. Складено за розповідями Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни,
Бокало (Гуменної) Катерини Миколаївни, Бокала Дмитра, Каніковського Миколи, Гринчишина Володимира Івановича, Василишина Стефана та переказами розповідей про битву у В.Горожанні, почутими від Паучок (Луцької) Надії Євгенівни, Шмотолохи Мар’яна Івановича. Рік, коли відбулася битва, встановлено за публікаціями з історії першої світової війни.

Сліди битви у червні-липні 1915 року

У Великій Горожанні відбулася одна з найбільших битв першої світової війни. Тоді село не було знищено, більшість селян не постраждали. Тому спогади про ці події пов’язані передусім зі змінами ландшафту, які залишилися після бою. Поля на південний схід й північний захід від села були всіяні кульками олова, і хлопці ходили їх шукати, щоб зробити тягарці для риболовлі чи вилити інший предмет. На південь від села залишилися невеличкі ставки – це колишні вирви від снарядів австрійського війська. На місці знешкодження снарядів, що залишилися після бою, утворилося глинисько, де понад пів століття селяни копали жовту глину - мазати стіни й підлогу. На багатьох подвір’ях стояли ковадла, зроблені із великих артилерійських гільз, вкопаних в землю, або насаджених на дерев’яні палі. Такими «знаками війни» запам’ятався бій, що відбувся у Великій Горожанні в червні-липні 1915 року. Війна змінила село. Всі чоловіки, придатні до військової служби, були мобілізовані до австро-угорської армії. Після довгих років маршів, окопів та боїв багато з них вступили в Українську Галицьку Армію, воювали на Великій Україні до останнього відступу української армії. Ці подій стерли з пам’яті попередні згадки про битву у В. Горожанні. Після поразки Визвольних Змагань, втрати української держави спомини про неї здавалися неважливими і малозначимими. Але для збереження історичного опису подій та пошанування пам’яті їхніх учасників важливо зберегти ті свідчення, які уціліли завдяки переказам сучасників й очевидців. Їхнє значення є тим більше важливим, що за останні десятиліття російська пропаганда вже декілька разів змінювала «інтерпретацію історії» першої світової війни, викидаючи з неї одні події, перебільшуючи «історичне значення» інших. Визволення села угорськими військами від російських окупантів нині має яскраву історичну паралель. Це обстоювання незалежності України державами Євросоюзу перед сучасною російською агресією.

За таких обставин важливо зберегти свідчення про події першої світової війни, які залишилися в живій пам’яті.

Російська окупація 1915 року - перші москалі

Російська царська армія вступила у В. Горожанну 1915 року. Боїв за село, переходу суцільної лінії фронту не було. Австрійська армія відступила на захід, в село увійшли російські війська. Солдати виглядали дуже страшними. Одягнуті в огрядні довгі шинелі, бородаті, з незвично грубими манерам, різкою мовою. З цього часу дівчатам було небезпечно виходити з дому.

В село заходили три групи солдатів, – одні не мали окремої назви, або про неї селяни не дізналися. Вони були піші. Інші дві групи – улани і драгуни. Ті були ідеологічно вишколені, зустрічі з ними були небезпечні для селян. Улани мали білу форму, драгуни – чорну, ці були найлютішими. Кінні загони 3-5 драгунів галопом скакали, розмахуючи нагайками. Можливо це був патруль, або вони переносили повідомлення. Деколи улани їздили чвалом, по дорогах, Стависьками. Улани і драгуни приїжджали на Попівщину. Тоді селяни не звертали уваги, чому саме тут розміщено своєрідний штаб російської адміністрації. Це стало зрозуміло пізніше. Тодішній парох В. Горожанни завзято ширив політичне москвофільство. На таких людей опиралася окупаційна царська армія. Хоч зі всіх мешканців села, крім пароха, лише один або двоє людей хотіли вислужитися перед царською армією.

Російські солдати грабували селянські маєтки. Забирали годинники, настінні і кишенькові, інструменти, прикраси. Солдат заходив до хати, знімав шапку, побачивши образи, хрестився і глибоко вклонявся перед кожним. Тоді забирав, що йому сподобалося. В хаті Гуменного Володимира москаль забрав кишеньковий годинник, що висів на ланцюжку на стіні. Деколи селяни бігли за солдатами просили віддати забране, – на них справляла враження видима побожність окупантів. Але ті грозили побоями, або швидко від’їжджали кіньми.

Відомий такий випадок. Селянин біг за кінними уланами, просив не забирати якусь цінність. Один з них вихопив шаблю і розсік нею чоловіка. Коли люди дізналися про це, вони більше не просили повернути забране майно.

Між тим, селяни кепкували з російського військового офіціозу. Звертання «ваше высокоблагородие», з яким солдати зверталися до офіцерів, в селі перекрутили на звичніше «ваше високе бараболинє на городі є». Уставне «рад старятся» спростили до «рацта рацта».

В поведінці царської армії впізнаємо деякі дії, якими сповна показала себе радянська армія, особливо війська енкаведе. Так, спільно з місцевими москофітами, царські солдати переслідували місцевих громадян, активних учасників громадського життя. Грозили селянину на прізвище Василишин. Іншого уродженця В. Горожанни – Хамуляка Миколу – взяли в полон. Російська армія вибирала з місцевих мешканців окремих людей, які мали авторитет в громаді, могли відстоювати її думку. Цих людей насильно депортували вглиб імперії. Їх називали «заручниками». Ослабляючи місцеві громади, царська влада також сподівалася використати вибраних полонених у можливих переговорах після закінчення війни.

У В. Горожанні в полон взяли Хамуляка Миколу, його вивезли до Києва. Там він міг вільно ходити, але не мав права покидати Київ. Після років поневірянь Микола захворів на сухоти, 1922 року повернувся до Щирця, де невдовзі помер. Хамуляк Микола закінчив гімназію, належав до нової генерації молодої української інтелігенції.

Особливо страшними був перший вхід російських військ. Солдати гарцювали на конях, гонили селом, перевіряли двори. Пані Манґольдт на той час уже спочила, її поховали коло церкви у В. Горожанні. Молода пані залишила маєток ще до російської окупації. Коли почалася війна вона з родиною виїхала до Америки.

…Один з кавалеристів російської армії, який об’їжджав село під час вступу російської армії, прискакав верхи на подвір’я фільварку. Тоді кінь з вершником вскочив у велику муровану криницю, яка була на подвір’ї (неподалік сучасної вежі телефонного стільникового зв’язку). Там кінь і вершник втопилися. Криницю згодом засипали. Кістяк коня і людини витягнули з криниці, через сорок років, коли закладали колгосп. Його керівництво сподівалося відкопати криницю для постачання води на ферму.

Під час російської окупації селяни розібрали багато будівель з колишнього панського маєтку.

Битва у Великій Горожанні, рукопашний штурм

Битва у Великій Горожанні в червні-липні 1915 року становила стратегічно важливу воєнну подію щодо зупинки наступу російської армії та початку контрнаступу військ Австро-Угорщини і союзників. Цієї битвою зупинено наступ царської армії і розпочато звільнення Східної Галичини від російської окупації. Внаслідок переміщення військових сил виникла така ситуація. На південний схід від Горожанни стояли російські війська, вони також були у кутку села Задвір. На північний захід від Горожанни стояли австрійські війська. Вони також були на Смикові і Комарівці. Лінія фронту припадала на потік, який називають Середнім ровом. Сусідні села Татаринів, Грімно і Гуменець були зайняті австрійськими військами, а Ричогів, Новосілки Опарські і хутір Парцеляція – залишалися під російською окупацією.

Австрійська влада евакуювала частину населення. Людей з возами вивезли на поле поблизу села Хлопи. Старші люди ночували на возах, встелених соломою, вкриваючись перинами, матері з малими дітьми – в хатах в селі Хлопи. На полі стояла австрійська польова кухня, де готували їжу. Деякі люди мали з собою корів. Тоді була тепла погода, тому не було холодно ночувати на возах в полі. Корови і коні паслися тут же, поміж возів.

Люди, які жили навпроти двора, За Двором, не могли покинути село. Щоб не попасти під випадкову кулю, селяни копали півниці. То були ямами, до двох метрів глибини. Їх вкривали грубими колодами, засипали землею. Вздовж стін такого сховку ставили лавки, на землю насипали соломи. В криївку вела драбина. Подібні ями копали для зберігання яблук. Тому півниці готували як для захисту від куль, так і для пізнішого господарського використання. Хто не мав готової – копав її, знаючи, що вертається фронт. В одній півниці під час обстрілу ховалися сусіди з кількох дворів. Це були прообрази пізніших криївок. Такі схрони давали прихисток від куль, але не захищали від бомб й артилерійських снарядів. На щастя, ні російська, ні австрійська армії щільно село не обстрілювали. Лише деякі снаряди падали на городи. Так, на городі Гуменного Миколи була півниця. Коли в ній переховувалися господарі та сусіди, поряд з криївкою впав снаряд, він не розірвався, ввігнався в землю понад два метри. Від нього на стіні схрону утворилася тріщина. Тоді в півниці була Гуменна Текля, її бабуся – Морозовська (Вільчик) Петрунеля, сестри Катерина і Ангелина, сусіди Каніковські і Пиліпкові. Мама тоді вийшла зі сховку доїти корову. Молоді господині вибігали з криївок навіть під час обстрілів та бомбардування – дати їсти коровам, доїти.

На початку битви австрійські війська обстрілювали позиції противника з гармат, легких середніх і важких. Одночасно російські війська вели вогонь у відповідь з легких гармат. Снаряди летіли понад селом, з півдня на північ і з півночі на південь. Бомби грушоподібної форми з крилами на хвості – крилатки летіли зі жахливим свистом. Хоч вони залишали невеликі вирви. Такий обстріл позицій противників тривав кілька днів.  

Від пострілів великих австрійських гармат залишилося шість великих вирив, діаметром приблизно двадцять метрів. Дві – при дорозі Миколаїв-Комарно, одна або дві – справа біля дороги з села до лісу (між 3-ю і 4-ю леніями). Ще дві – називали «Озерами», – це болотисті ями посередині між Куцьовою долиною і Янцьовим ровом (на півдорозі між селом і Ліском). Місця цих вибухів вказують, де стояли якісь російські військові частини.  

Перед початком бою російські війська були розміщені з південно-східної сторони села (де тепер ставок За-Горою та городи на схід від колгоспного саду). Звідси вони почали наступ. Австрійські війська їх обстрілювали з легких гармат та вогнепальної зброї. Вони стріляли круглими олов’яними кулями, російські – гострими кулями з спеціального сплаву.

Результат битви визначив величезний рукопашний бій. Приблизно ополудні австрійські солдати рушили в багнетну атаку. Вони наступали з пагорба в полі за Комарівкою. Жовніри рухалися на південь, через селянські двори і сади. Назустріч їм з південного сходу наближалися російські солдати. Вони спершу йшли, потім побігли з криком «гура-а-а». Цей жахливий крик ще довго пам’ятали.

Дві армії зійшлися на Стависьках поблизу Церкви. Рукопашний бій почався на тій частині Середнього рову, що пролягає від огорожі Храму до залишків греблі коло Попівщини. Потім бойовище охопило більшу територію. З неї доносився страшний крик. Одні кричали, йдучи в атаку – інші від отриманих ран. Цей крик тривав до перед вечора. Коли він стих, люди зрозуміли – страхіття закінчилося.

Після цього рукопашного бою багато солдатів лишилося лежати на місці битви. Інші – ранені відійшли в сторону до позицій своїх армій. На подвір’ї Гуменого, біля криниці лежало три солдати, ранені багнетами в живіт. Двоє з них стогнали тихо, один – голосно. Кожен з них тримався за закривавленій живіт.

Коли Гуменна Текля (дівчина віком 22 роки) хотіла подати їм води, – як це прийнято було за народним звичаєм – «подати помираючому бодай ложку води»), тоді двоє дивилися лютим поглядом, а один визвірився, хотів кинутися до неї. В нього була якась зброя, але він нею не стріляв. Води так і не взяв. Наступного дня ці ранені а також багато інших, які лежали на ровах За-Двором, померли.

Де поховали померлих невідомо. Мешканців села термінового зганяли копати могили. Була спека, і воєнні та селяни боялися епідемії.

Російська армія відступала обозом дорогою на Ричогів. Один з небагатьох москофілів побіг за валкою аж до Парцеляції. Казав – «візьміть мене з собою, я вам так вірно служив». Москалі відповіли: «нам тебе не треба, ти своїх продав, і нас зрадиш». Побили його й прогнали.

Вхід у село мадярського корпусу австрійської армії

Австрійська армія не відразу зайняла село. Згодом у Велику Горожанну ввійшов мадярський військовий корпус. Його жовніри не володіли ні польською, ні українською мовами. Після вступу в село вони почали облаву, щоб знайти можливих російських диверсантів. Зустрічаючи чоловіків, – питали одним словом: «рус?». Це означало «чи ти є солдат російської армії». Тим часом селяни розуміли це питання інакше. Називаючи себе русинами, на питання мадярських жовнірів «рус?» вони відповідали ствердно: «так, русин». Тоді їх арештували і часто страчували як «лазутчиків російської армії». Відомо, що деякі газети друкували фото цих невинних жертв.

У В. Горожанні в перші дні входу мадярського схоплено 5 селян, які сказали, що вони русини. Вони працювали в панському дворі. Було очевидно, що це місцеві мешканці. Вдягнуті у біле домоткане полотно, нефарбоване, поношене. З лиця вони також ніскільки не були схожі на російських солдатів – кремезних, добре вгодованих бороданів. Їх привели на територію панського саду, пів сотні метрів на південь від колишнього колгоспної контори. Між цими людьми був чоловік з Колонії, який прийшов сюди на роботу, інші – мешканці з близьких дворів. Тут їх хотіли стратити. Що з ними сталося – очевидці подій не розповіли. Пізніше селяни казали мадярам, що вони поляки. Поляків ті не чіпали.

Жертвами таких облав ставали передусім старенькі чоловіки. Зустрічаючись з жовнірами, вони не розуміли, чого в них хочуть і погоджувалися, що вони «рус-рус». Один такий чоловік жив навпроти панського двору. Коли рідні бігли його оборонити, жовніри не слухали ніяких прохань і переконань. Молодші селяни – а то були жінки, - просили: «та який ж то «рус», це наш, він ось тут живе».

Це дає підстави вважати, що в корпусі мадярів, який переміг у битві у В.Горожанні були жовніри, які за сучасною термінологією є військовими злочинцями. Вони вбивали мирних людей, цинічно посилаючись на безглузді аргументи.  

Штаб, чи керівництво угорської військової частини було розміщено в панському маєтку.

Поправлення господарського стану села

Після бою в селі й навколишніх полях валялося багато артилерійських снарядів. Вони лишилася на позиціях російської артилерії. Відступивши, росіяни залишили їх. За наказом австрійського командування мешканці села перенесли всі знайдені снаряди на дорогу в центральній частині села – під стодолу Гуменного Миколи. Снаряди лежали посортовані, крилатки, інші бомби, малі і середні. Великих було небагато. Це була купа довжиною приблизно десять метрів, шириною приблизно два метри, висотою – до стріхи. Через кілька тижнів люди почали жалітися військовим, що то є небезпечно.

Згодом снаряди вивезли фірами За-Гору, на кінець поля Яцкової (Ковальської) Хими. Її поле було крайнє зі східної сторони при дорозі з села до лісу. На місці підриву снарядів земля перемішалася з глиною, і господарі перестали її обробляти. Потім там люди брали глину, місцевість назвали «глинкою», Сліди вибухів вирівняли геологи під час бурових розвідувальних робіт в кінці 1970-х років. Зараз там характерна рівнина, утворена розливом глини, яку застосовували геологи для ізоляції газової свердловини. 

Після відступу перших москалів в селі залишилися «полонені». Це були солдати російської царської армії, які не змогли або не хотіли відступити з її частинами. Більшість з них походили з сіл Вінницької області та інших областей Великої України, з Лівобережжя. Крім селянської праці вони зналися на столярних і будівельних роботах, інших ремеслах. Вони працювали в селянських дворах як наймані робітники, але їм не платили (такі умови «полону»), лише годували. Влітку колишні солдати ночували в стодолах, конюшнях, у виробничих приміщеннях панського двору.

Деякі полонені працювали для громади – різали дошки на тартаку. Ця ручна пилорама була змонтована на березі рову, де тепер заїзд з дороги до магазину. Це була важка робота, на ній дуже втомлювалися.

Австрійська влада заохочувала «брати полонених» на роботу як частково оплачуваних найманих робітників. Селяни брали одного-трьох таких. В господарстві Гуменного Миколи працювали спочатку три полонених, потім – один. Восени вони сіяли на полі, допомагали орати, збирати і звозити урожай. Коли не було польових робіт – один з них з власної ініціативи зробив господарям в подарунок дерев’яного воза – «тачанку», таку, яку робили на його батьківщині, на Вінниччині.

Між полоненими і господарями, в яких вони працювали були щирі, приязні стосунки. Селяни з Великої України розказували, як в них вдома вирощують і збирають урожай. Коли приходили свята – розповідали, як святкують у їхньому селі, які в них звичаї. Розповідали про свої родини, про те як мама вдома готує страви.

Полонений, який працював у Гуменного Миколи був столяром. Коли надійшла весна, і почався Великий Піст, – наближалися Великодні свята 1916 року, – він попросив господиню, в якої працював – Гуменну Петрунелю: «спечіть, мамо, мені хліба – я буду втікати, так щоб до Великодніх свят прийти додому, там вдома мама сама». Господиню він кликав «мамо». Австрійська влада не контролювала, що роблять полонені. Він перед святами пішов. Так розійшлися домівками й інші солдати.

Маніпуляція пам’яттю про бій у В.Горожанні

Російська пропаганда не оминула увагою бій у В.Горожанні. За розповіддю вчительки історії – Левицької Богданни Михайлівни цей бій у 1970-х роках вивчали студенти історичних факультетів. Там його описували як п’яту за величиною битву за кількістю учасників і другу за величиною рукопашну битву першої світової війни. Цей бій був описаний в багатотомних монографіях з історії першої світової війни, виданих російськими авторами. В 1970-х роках книги про історію першої світової війни лежали на вільному доступі в залі суспільних наук бібліотеки ім. В. Стефаника. В багатотомній «Історії першої світової війни» події у В.Горожанні були описані на 3 сторінках. Проте, вже у 1980-му році ці книги зникли з вільного доступу й каталогів бібліотеки. Принаймні, знайти їх не вдалося. Разом з тим, сучасні російські видання раз у раз повідомляють про «визволення» Галичини царською армією, про «захист прав» москофілів, в яких події першої світової війни набувають дедалі більш викривленої інтерпретації. Це наводить на висновок, що не лише історія часів ОУН-УПА, та навіть події першої світової війни, зокрема, – бій у Великій Горожанні і визволення села від російської окупації у 1915 році, також є темою сучасної ідеологічної війни проти України.

Світлини

Cхематична мапа розміщення австро-угорських та російських військ під час битви влітку 2015 року у Великій Горожанні. Російські війська стояли на південь та південний схід від В.Горожанни. Австро-угорські – на північний захід від села. В рукопашному бою вони зійшлися на Середньому рові на Стависьках в центральній частині В.Горожанни.
Австро-угорські війська застосовували надважку артилерію. Маленькими кружечками позначено вирви, які утворилися від її снарядів. Більшим колом позначено місце розташування командування угорського корпусу, який зайняв село після переможної битви. Переміщення військових частин перед рукопашним штурмом, позначено стрілками. Лінією фронту під час штурму був Середній рів. Мапу взято з Google.
Місце розташування російських військ перед початком бою. Місцевість на південь від кутка села з назвою Кінець - східна частина Задвора. Війська стояли в долині, щоб їх не було видно. Перед початком наступу це поле було обстріляно середньою артилерією. Залишки картечі ще десятиліттями лежали в цьому ґрунті.

Тут і далі – світлини, зроблені у вересні 2006 року.

Напрямок, в якому почали атаку російські війська. На середньому плані – західна частина кутка села Задвір. Російські війська рухалися полем, городами, поміж садиби в сторону розміщення австро-угорських військ. На задньому плані – видно височину, це східне крило розташування австро-угорських військ. За цією височиною стояли надважкі австро-угорські гармати, які обстрілювали ймовірні місця дислокації російського командування.
Місце розташування австро-угорських військ перед початком бою. Місцевість на північ від кутка села з назвою Комарівка. Піхота була розміщена на захід від цього місця, – до хутора Нова Колонія. Перед початком бою ця місцевість була обстріляна російською артилерією. Сліди цього обстрілу – кулі кількох різних форм залишалися в землі багато десятиліть. В далечині видно пагорби, де стояли російські війська.
Напрямок початку наступу австро-угорських військ.
Середній рів – місце, де в рукопашному бою зійшлися австро-угорські та російські війська. В минулому цей рів був ширшим, глибшим і повноводним. Тут стався початок штурму.
Місцевість побіля Середнього рову, де відбувався рукопашний бій австро-угорських і російських військ. Це Стависька в центральній частині села. В минулому (до 17 ст.) тут був ставок, неподалік звідси – давня гребля. Ставок змілів, його осушили. Після цього залишилася характерна рівнина.
Бій на цій території тривав до перед-вечора. Звідси на все село розлягався страшний крик угорських жовнірів і російських солдатів. Бій розширився також на інші території Стависьк, на городи й садиби поряд з цим місцем, по всій середній частині села. 

Битва у Великій Горожанні влітку 1915 року. / В.К. Паучок, літ. ред. В. Дудок.
– Тернопіль, 2016. На правах рукопису