Skip to content

Мученики Комарна, 1941: свідчення очевидців й сучасників. Частина перша

Вступ

В.К. Паучок. Літ. ред. В. Дудок. – Тернопіль, 2016. – 45 с. На правах рукопису

Подано свідчення очевидців про життя людей, котрі згинули мученицькою смертю в тюрмі НКВД в Комарно 1941 року. Ці спогади живої пам’яті показують нелюдську природу російського більшовизму, розкривають надзвичайну силу волі і віру українських селян, які беззахисні опинилися в руках катів. Описані події назавжди відвернули українську громаду від безбожної комуністичної ідеології, зцементували в ній християнську віру, підняли сучасників на збройну боротьбу, згуртували пізніший національний і громадський опір. Незалежність України зцементована кров’ю Героїв, які віддали за неї життя.

Мешканцям Комарно, В.Горожанни і довколишніх сіл, всім, кому дорога пам'ять про жертв московських катів та Героїв Визвольних Змагань українського народу.

Жертви московських катів, Визвольні Змагання, Комарно, Велика Горожанна. Заступництвом Блаженного Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Спогади зібрано на сповнення волі Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни. Упорядкування запропонував Білас Остап  Данилович

Заступництвом Блаженного Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Спогади зібрано на сповнення волі Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни. Упорядкування запропонував Білас Остап  Данилович.

© Громада Великої Горожанни, 2016

Комарно, 1941 рік

Промова пароха Комарна 25 червня 2006 р.[1]:

«Де Авель, твій брат?» [Буття 4.9] – запитав Бог Каїна. Той відповів: «Чи я сторож брата свого?» [Буття 4.9]. І Господь Бог прорік: «Голос крови брата твого взиває до Мене з землі» [Буття 4.10].

Кров невинних жертв взиває до Господа Бога. Наш український нарід, може, як жоден інший, не має стільки тих жертв, тої невинної крові.

Коли увечері пройти біля стін колишньої тюрми в Комарні, проймає якийсь розпач, жах, то кров, проллята на цьому місці. Тому воно є для нас без перебільшення, святим, бо там проллята кров наших рідних і близьких.

Тому ми, свідомі громадяни на своїй землі, як спадкоємці тих, котрі стали невинними жертвами цієї катівні, маємо запитувати один одного: чи вірно чинимо, боячись травмувати психіку своїх дітей розповідями про те, якою страшною смертю помирали ці люди? Бо ж якщо не ми, то лукаві фарисеї навчать їх іншої історії, у якій не буде місця для наших мучеників. Пам’ятаймо про це, бо наша Церква отримує ласки через велике їхнє заступництво.

Нехай Бог допоможе нам, приходити сюди, може, навіть не при нагоді, частіше застановлятися, щоби ми не зневажили, не потоптали необдуманими вчинками тої невинно проллятої крові.

Вірю, що Господь Бог благословить наш нарід, може не заради наших заслуг, а зглянувшись на ті жертви. Ми дуже легко піддаємося на спокуси. А потрібно бути дуже сильними, щоби піднести Україну.

Сьогодні ми хочемо пом’янути людей, наших мучеників, нашу незагоєну рану. Нехай Господь Бог їх упокоїть, а нас заохотить до праці, до будівництва сильної держави, Християнського життя. Вічна їм пам'ять.

Промова пароха Комарна 24 червня 2012 р.[2]:

Ми прийшли на це місце, щоби молитвою пом’янути усіх тих, хто загинули тут у роках 39-41. Хоч ми безпосередньо згадуємо тих, які померли від 24 по 27 червня. Ми бачимо, що люди, приходячи сюди, по різному ставляться [до того, що тоді сталося]. Як ми, християни 21 століття, повинні ставитися до цієї події. Найперше, я би хотів прочитати з Святого Письма, книги Товита таку розповідь.

В ній розповідається, що Товит і його син Товія є чужинцями в Ниневії в Асірії. Там, де переслідують їхній народ. Ось батько сідає до столу, і що він каже? “І коли був приготований для мене стіл, повний усіляких страв, мовив я до мого сина Товії: «Піди, моя дитино, і як знайдеш якогось бідного з наших братів невільників у Ніневії, що пам'ятає на Господа з усього серця, приведи його сюди, щоб їв разом зо мною. Гляди ж, я тебе чекаю, поки не повернешся, дитино!» І вийшов Товія шукати якого-небудь бідного з наших братів і, повернувшись, мовив: «Тату!» А я до нього: «Що таке, дитино!» Він же: «Тату, он там один із нашого народу лежить забитий; його кинули на тім самім майдані, де задушили.» Схопивсь я на рівні ноги, залишив обід і, перед тим як почати їсти, забрав його з майдану й поклав у хатинці, щоб поховати його, як зайде сонце. Потім, повернувшися, обмивсь і, докраю сумний, почав обідати. Я пригадав собі слово пророка, яке сказав Амос про Бетел: «Обернуться у смуток ваші свята, й усі ваші веселощі в ридання» [Амос 8.10] – і я плакав. А як зайшло сонце, пішов, викопав яму й поховав його” [Товит 2.1-7].

Тобто, ми чуємо: Товит, почувши, що хтось із його братів убитий (він його не знав, той не був його родич) залишив обід, їжу і сховав цього померлого. Бо в той час, коли піймали на такій справі, – чекала смерть. Тобто, Товит ризикував своїм життям. В кінці [книги Товита] ми читаємо, – після того, коли Господь Бог вирядив його у таке, ангел до нього каже.

“Як ти ховав мертвих, я чинив так само. Коли ж ти не лінувався вставати, і, кинувши свій обід, пішов мерців ховати, я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе. А разом із тим послав мене Бог, щоб вилікувати тебе й Сару, твою невістку. Я – Рафаїл, один із сімох ангелів, що завжди стоять приявні (перед Богом) й мають доступ до Господньої слави” [Товит 12.12-15].

Прочитав ці уривки, дорогі браття і сестри, для того, щоби ми розуміли. Тим, що ми зібралися тут, що ми лишили свої клопоти, якісь, може, радісні моменти, що ми прийшли сюди, під стіни [тюрми], щоби молитвою згадати всіх помордованих, – виявляється, – тим ми для себе щось збираємо. Бог цінує це. Якщо Товит встав, лишив обід і пішов, сховав того померлого, потім вночі пішов – похоронив, – це було йому пораховано за праведність. То Господь також цінує те, що сьогодні прийшли пошанувати ті жертви, що були невинно помордовані.

В чому була їхня вина. Може, вони щось обікрали, обікрали Радянський Союз. Вони були невинними жертвами. В той час, коли людина взагалі не цінилась, людина була ніщо. Ми бачимо, що там, де люди забувають про Бога, там, де люди відвертаються від Бога, людина трать вартість. Сьогодні є неділя, коли ми згадуємо Христа Чоловіколюбця. Бог так полюбив свій народ, що дав свого Єдинородного Сина, який був розп’ятий на хресті. І саме в розп’ятті був вияв найбільшої любові. «Немає більшої любові, як віддати своє життя» [Єв. Івана 15.13] .

Ті люди, можливо, не були настільки [ідеологічно переконані], щоби так [думати], але багато з них були готові, були і готувалися до смерті. Багато і тих, які йшли в ліси, і жертвували своє життя за волю, за долю народу. А ми – їхні внуки і правнуки, – не маємо часу їх пом’янути. Бог нам цього не подарує. Бог спокійно не дивиться, коли ми легковажимо. Отож, дорогі, стараймося на майбутнє кожного року, не тільки самі, але й залучати інших – щоб вони приходили. Бо, виявляється, що Господь благословить тих, які чинять добрі діла. Щоб ми навчилися цінити тих людей, які тут були помордовані, цінити ті дари, які ми отримали від Бога через ті жертви, які тут були принесені. Нехай Господь допоможе нам ставитися з повагою до пам’яті про всіх погиблих. І не тільки казати «я пам’ятаю», але молитися. Не тільки молитьсь, але робити все, щоби та пам’ять якнайдовше була в нашому народі. Бо нарід, який пам’ятає свою історію, має майбутнє.

Це є наша тяжка історія. В терпінні людина стає мудрішою. Власне такі моменти наводять цілий нарід на мудрість. Пам’ятаймо про це. Приходімо сюди, і Бог буде благословити нас і наших дітей і наше майбутнє. І Україна буде мати майбутнє. Нехай Господь допоможе нам.

Люди, які загинули мученицькою смертю 24-27 червня 1941 року в тюрмі в Комарно

Велика ГорожаннаБурмас Дмитро Степанович
Гринчишин Гринько
Дячишин Олекса Григорович 1988
Кузик Іван
Лясковський Михайло
Маційовський Олекса 18**
Паучок Стефан Ількович 1911
Сенів Кость Матвійович 1996
Сенів Олекса Матвійович 1898
ВербіжДерев’янко Анастасія 19**
КомарноЗдерко Микола Іванович 1899
Кліпко Іван
Крук Іван з Комарна
Перун Андрій
Радович Петро
Сороківський Андрій
Мала ГорожаннаКордіяка Юрій 19**
Новосілка ОпарськаБеген Андрій
Данильців Февронія 1923
Дерев’янко Іван 19**
Яворський Іван
ТатаринівКарабин Петро Федорович

Інші люди, чиї Імена тут на записано

Жертви, закатовані в тюрмі в Комарно в червні 1941 року

Укладач: У вересні 1939 року Червона Армія зайняла Східну Галичину. Відразу радянська влада почала переслідувати місцеве населення. Першими були арештовані активісти українського руху. Репресивна машина, вибудувана в СРСР, починаючи з жовтневого перевороту 1917 року, методи катування і переслідування в'язнів, вироблені з часів раннього московського царства, система доносів, вистежування, – все це було застосовано проти української громади, проти селянства й інтелігенції. Ще до початку війни в тюрмах НКВД загинули, пропали безвісті тисячі жертв.

В перші години війни керівники Радянського Союзу наказали знищити всіх в'язнів на території, звідки відступатиме Червона Армія. Тоді в багатьох містечках Західної України енкаведисти розстріляли, закидали гранатами, закатували тисячі в’язнів. Відтоді слова Дрогобич, Борислав, Чортків, Тернопіль, Городок, Щирець та багато інших назв поселень стали назвиськами катівень, в яких пролито кров тисяч невинних жертв.

Одна з таких найстрашніших тюрем НКВД була в Комарно. В ніч з 25 на 26 червня 1941 року службовці військ НКВД Червоної Армії в страшний спосіб закатували всіх її в'язнів. Ця подія змінила світогляд і політичні переконання населення краю.

В цю ніч невинні жертви були закатовані такою лютою смертю, що її неможливо ні збагнути, ні передати словами. Тюрма НКВД в Комарні стала Голгофою, в якій прийняли мученицьку смерть невинні її в'язні, наші односельчани, сусіди, родичі. З того часу Бог дивиться на це місце, і біля цієї тюрми – неможливо говорити, слова замовкають, мова ціпеніє.

Люди, які загинули 26 червня 1941 року прийняли страшну мученицьку смерть. В одного – вибрані очі, в іншого – все тіло порізане, так що лише по незакривавленому клаптику сорочки його упізнали. Іншому – в ноги вбито цвяхи, ще одному – цвяхи вбито в голову. …Нині минулися очевидці, які бачили цих жертв, але вони все життя розказували про них, і їхні свідчення – правдиві.

Після повернення Червоної (Радянської) Армії в 1944 році радянська влада продовжила криваві злочини. Тюрма НКВД в Комарні стала місцем смертельних страждань тисяч земляків. Лише одиницям з одиниць вдалося вийти живим після тортур, перенесених в цій тюрмі.

Перебуваючи в Україні під час проголошення Блаженним Миколая Чарнецького та Співмучеників Папа Римський, Єпископ Риму Іван Павло II згадав всіх жертв, – серед яких були і наші односельчани, закатовані 26 червня 1941 року в Комарні.

З книги спогадів[3]: У Комарні й околиці виразно було чути вибухи німецьких бомб на літовищі у Скнилові. У днях 23-24 червня 1941 р. у місті помітно тривогу енкаведистів і урядовців військомату, які квапливо заарештовували людей. Після арешту відбувався короткий допит, а опісля кожного в’язня два міліціянти вели попід руки до будинку НКВД. Гуркіт машин з в’язничного подвір’я виказував, що там діялось щось несамовите. Час до часу лунали постріли і було чути людський стогін. Жахливою була ніч з 25 на 26 червня 1941 року. Тієї ночі мордовано арештантів. Із-за тюремних мурів було чути оклики та уривані слова: «Люди, ратуйте», «За що нас катують», «Не вбивайте».

Дня 26 червня 1941 р., зранку, приблизно о годині 3-і замовкли голоси мордованих і останні вистріли НКВД.

Баглай Йосип[4] (Комарно): У пам’яті закарбувалася картина скорботної дефіляди на ринковій площі в Комарні після втечі енкаведистських катів та приходу сюди у складі німецької армії словацької військової частини, що розташувалася в передмісті під липами на Фарі між старою і новою церквами.

На підготовлену трибуну один за одним піднімалися оратори. Мені, дев’ятирічному хлопчикові, донині не спливає з пам’яті виступ священика з села Березець Михайла Бубняка, який показував багатолюдному зібранню вишукано жорстокі знаряддя катування в’язнів у комарнівській тюрмі. Був серед них чобіт із густо набитими у підошвах цвяхами, в який енкаведистські недолюдки силоміць взували свої жертви.

Настав день похоронів. Довга валка із двадцяти трьох возів з уквітчаними домовинами розтягнулася вулицями Комарна, а за нею безконечним потоком ішли й ішли у мовчазній скорботі люди, щоб віддати останню шану землякам своїм, співгромадянам і рідним.

Панахиду на комарнівському цвинтарі відправили парох Комарна Григорій Кліш, священики Михайло Пасічний з Грімна та Михайло Бубняк з Березеця.

Невдовзі над цвинтарем, коли труни вже були опущені в могилу, раптом небо прорізала яскрава блискавка і вдарив могутній грім. Умить все довкола оповила темрява, люди у страху втікали, хто куди міг.

Неназваний свідок (Комарно): Вийшов священик з Березця і виніс на трибуну чобіт з прибитими цвяхами прибитими до чобота. Той чобіт мав зі споду цвяхи набиті, на тих цвяхах були головки великі, а на головках – ще було вирване людське тіло. Каже, – дивіться, чим катували наших людей. То я пам’ятаю.

Гладка Віра (Комарно): Мені голки пхали під пагністі [нігті]. То було терпіння немилосердне. Я приходила до пам’яти, коли мене відливали водою. Я сімнадцять років мала, але не зрадила. Не продала нікого. Один наглядач казав, – дівчинко, всі повтікали з катівні... А я всьо на своїй шкірі перенесла. Нікого не видала.

Мого брата одного розстріляли, спалили. Другий був ранений і до доби помер. Сестра у криївці в Катериничах з чоловіком, і ще був чоловіків брат, і ще один невідомий – себе постріляли. Їх привезли під тюрму. І ще знущалися по смерті з них. Розказували, що запхали в зуби папіроса. Не знаю де могила, де вони спочили. Десь під Переможним. Де то є, там треба висипали могилу. Ніхто не скаже де то є, ми з головою ходили ‑ шукали те місце, не могли знайти. І очевидців нема, щоби показати, де то є. А там багато наших хлопців поховано.

Наших хлопців, друзів вони вбивали. Прив’язували до конячого хвоста і так волочили через ціле село. Як вони, ті «визволителі», тілько не знущалися з наших людей.

Проць Тимофій: Їх разом всіх взяли. Приїхали в село, прибув той вполномочений, чи уповноважений, як там вони казали, Омеляненко. ...Вони вже були від’їхали з Комарна, але щось казали, ніби німців відбили і вони ще раз, вернулися. Приїхали сюда машинов.

Взяли тих всіх наших зразу на машину. Декотрого вже й сильно побили. Впали на нього і так сиділи на нім, поки завезли до Комарна.

Мої жінки бабці чоловік – Кость Сенів. То його забрали. Він уже старший був, і його взяли, з Тамтого боку – Маційовського, тутка ‑ Стефана Паучка. Маційовський був у нас війт, за Польщі казали – солтис. То вони його взяли. Він там жив, де тепер Білова, Гануська Стасів.

Казали, що у чергового в Комарні просили, щоби випустив тих людей, але він не хотів, ‑ чи побоявся чи що.

Всіх узяли за один день. Прийшли, чергового взяли з сільради: «Покажи, де той живе, де той, де той». Мали список. І всьо. Забрали в Комарно і помордували.

Стасів (Побігушка) Ганна Михайлівна: Ту з Комарна приїжджала жінка. Мене не було тоді вдома. Вона була в тій тюрмі, як мордували. Її загнали, казали копати яму. А хлопців у ту яму ставили і так стріляли, кого ще добили там, в ямі. І її взяли, вона була вчителька. Вона так сі дуже просила: «Я нікому не вповім, пустіт мі. Я сама, я сирота. А не вірите, во ходіт зо мнов, а я зараз скокну в ріку, я сі втоплю. Я нігде не буду ходила, но ми того-во не робіт». А вона яму копала.

Казала: «піду топитися», а вона в саді сиділа на яблуньці. Пішла понад ріку, і ‑ по садах. А німці вже були в Рудках. Чути ю’ стріли було.

Як німці прийшли, вона показала, де була та могила. Тоді відкопували ті трупи. Показала, де сховалося кількі лбдей, яких замордуавли, розказала, хто там був. Казали, що двоє, чи не з Вербіж, дівчинка і хлопчик, – ще навіть дівчє було, – то їх понамазували [записали в протоколі вигадані звинувачення], підписали [протоколи] і очі вибрали в тому схлву. Очі вибирали, язики виривали, ту страхіття було.

Вона потім була приїхала сюди, дивилася на ту знимку тітки [Маційовської (Гуменної) Юлії] і вуйка [Маційовського Олекси], якого тут замордували. Так вона плакала, казала: «Як ви вберегли»?. А я була занесла до Луцького [Миколи Івановича] ту знимку, в шафі зак’ сховала.

Зі спогадів Зозуляк Галини Іларіонівни (Комарно): У вересні 1939 року Здерко Микола Іванович 1899 року народження, врешті отримав роботу – вчителем математики у Комарнівській школі. Згодом став завучем. Учні мого батька ще й досі згадують добрим словом. Був вимогливим, справедливим, умів прищепити любов до знань.

...У червні 1941 року стояла сонячна погода. Навкруги буяла зелень, пахло цвітом черемхи і ранньої липи. Вітер розносив опалі пелюстки цвіту білих і рожевих троянд. І той вітер доносив по вулиці Шевській стогін і плач людей, яких мордували під гул тракторів на подвір’ї тюрми. Люди чули, як мій тато через стогін просив: «Чого ви мене мучите? В мене вдома жінка з двома дітьми, дитина хвора».

Мого тата викликали до школи і звідтіль він вже не повернувся. Мама і сусіди просили, плакали, щоби не йшов, щоби заховався, але батько сказав, що в нього ключі і, може, вони комусь потрібні.

Моя мама стояла коло хати і виглядала, коли повернеться батько. Поверталися з тюрми ті, кому поталанило – випустили. Один з них сказав, що зараз і ваш чоловік прийде. Мама тоді прибігла до хати, в нестямі кинулась до хворої сестрички, – Мартусю, скоро тато повернеться. Але Мартуся так ніколи і не покликала тата. Не забуду ніколи, як люди мене малою ласкаво гладили по голові і тихо промовляли, – сирітка.

Мамі тоді було 33 роки. Залишилася з двома дітьми. Потім, після війни і маму заарештували, але, дякуючи добрій людині, її було оправдано і ми не опинилися в Сибіру, хоч не раз її переслідували, погрожували і всяко принижували, згадуючи батька.

Слоньовська Надія Володимирівна (Комарно): Тут [в дальній крайній камері зліва] тримали Марію Володимирівну Качмарську, вона була вчителькою у [Малій] Горожанні. Добу стояла, впала, зімліла, а вони вилляли відро води на неї, підвелася і далі стояла.

І Здерко Микола тут-во сидів, у крайній. З вікна кричав: «Люди, де ви? Чи вас нема? Нас мордують». Березець хотів йти рятувати, але сили були нерівні. А був тут Федько з Чулович, він одну дівчину з Розлуки випустив і зразу втік, а «чорний ворон» їздив туди-сюди, шукали його.

Юзик Бучкевич ще малим хлопчаком прибіг тут, виліз на стрих. І бачив той чобіт з цьвоками. З якогось села, чи з Новосілки, чи з Підзвіринця то мала жінка по цілому тілі діри. «Рукавиці» знімали, вуха відрізали, шкіру пасмами з живих лупили.

Пономаренко, зав райвно, приходив по мого тата, забрав тоди Здерка Миколу.

Мою стриєчну сестру, Слоньовську Любу Іванівну, і ще одну дівчину з Розлуки змусили мити столи з крови. Потому, як їх випустили, то вони були такі, як не при своєму розумі. Вона навіть боялася в хаті ночувати. То татового рідного брата дочка, потому вони втікли звідси до Польщі, там вийшла заміж за священикового сина, у Млаві жили, там також боялися поляків.

Мене тато не взяли сюди [до своєї хати – навпроти тюрми], бо переживали, щоб я не перестрашилася. А брат [Слоньовський Роман Володимрович] то всьо бачив.

Тут-во, в нашій хаті [через дорогу напроти тюрми] кагебісти мешкали. Як ми робили ремонт, ще знайшли телефонні дроти під підлогою.

Вітер Михайло (Комарно): Після втечі катів рідні і близькі зайшли до тюрми. Тут побачили понівечені тіла, знайшли знаряддя для тортур, речі в'язнів.

Згадаймо імена людей, закатованих у комарнівській тюрмі.

  • Здерко Микола – уродженець Комарна, вчитель математики в Комарнівській школі;
  • Радович Петро ‑ уродженець Комарна, студент Львівського університету;
  • Сороківський Андрій ‑ мешканець Комарна, швець;
  • Крук Іван ‑ мешканець Комарна;
  • Кліпко Іван ‑ мешканець Комарна, лікар;
  • Паучок Стефан, господар з Великої Горожанни;
  • Лясковський Михайло з Великої Горожанни;
  • Гринчишин Гринько ‑ селянин-господар з Великої Горожанни;
  • Брати Сенів Кость і Сенів Олекса ‑ господарі з Великої Горожанни;
  • Маційовський Олекса ‑ селянин, колишній війт з Великої Горожанни;
  • Кузик Іван ‑ селянин-господар з Великої Горожанни;
  • Кордіяка Юрій ‑ молодий господар з Малої Горожанни;
  • Карабин Петро ‑ селянин з Татаринова.
  • Яворівський Іван ‑ селянин з Новосілки Опарської;
  • Данильців Февронія ‑ молода дівчина з Новосілки Опарської;
  • Берген Андрій ‑ господар з Новосілки Опарської;
  • Перун Андрій ‑ мешканець Комарна;
  • Дерев’янко Іван ‑ господар з Новосілки Опарської;
  • Дерев’янко Анастасія ‑ родом з Вербіжа;
  • селяни з Вербіжа, чиї імена невідомі.

Зі спогадів Луцького Миколи Івановича: За що вони [Кордіяку] Юрка замордували, за що йому викололи очі. Юрко був така доба дитина, чемний, слухняний. Так добре вчився, був дуже здібний. Може, був би і здобув освіту, вони ту невинну дитину замордували. Такого доброго хлопця, що не був ні політиком, ні багачем. Замордували невинно.

Та вони всіх невинно замордували. А Паучок Стефан, що їм був винен, а шваґер [Маційовський Олекса], а інші що були винні?

Сороківський Любомир Андрійович (Комарно): Того дня замордували Сороківського Андрія, я його син. Батько мав *5 років. Батько не був ані політичний діяч, ані член ОУН. Він був просто швець. Коли їхали німецькі бомбардувальники, він прийшов з рибів і хотів собі випити склянку пива. І щось там сказав про ті літаки. А один сексот показав на нього пальцем, його як забрали, то вже більше не вернувся.

Його замордували останнього. Він був на самому верху. Руки мав зв’язані колючим дротом. Голова обсмалена. Отими черевиками з цвяхами все тіло помасакроване.

Здерка Миколу добивали сокирою.

Я був на похороні і пам’ятаю. Мені тоді було шість років. На похорон прийшли десятки тисяч люду. Від того місця, де могила, аж до самої школи. Коли наші хлопці давали салют, я, малий, зі страху впав.

Тут у могилі є два шереґи залізничних рейльсів, і отак у два ряди поховані, трумни поскладані. Отам [крайній з півночі] – Здерко, а після Здерка мій батько є.

Качмарський Роман Володимирович (Комарно): Качмарська Марія Володимирівна (1930-2006) у 1948 році закінчила середню школу, потім учительські курси в Самборі і працювала вчителькою у Малій Горожанні. Її заарештували, судили воєнним трибуналом. Дали десять років за зв’язок з Підпіллям. Була у Воркуті, в Комі АРСР працювала там на таких важких роботах, разом з іншими рила котловани для цегельні. У 1956 році її звільнили. Робила у Львові креслярем, інженером-технологом.

Василишин (Побігушка) Клементина Іванівна: Коли рускі втікли з Комарна, в’язні так просили того, що сторожував їх: «Випусти нас, ми тебе, – бо він казав, що боїтьсі, – не видамо». ...Побоявсі. Потім, як москалі вернулисі, зара, в ту саму ніч завели трактор і так мордували. У ту саму ніч. І потім казали, що живих призакопали. Вирили яму, трактором, і покидали живих.

Я того не виділа. Наших багато було людей, щось дев’ять. А з Новосілки була одна і з Горожінки одна, – було но дві жінки, а то – всі чоловіки.

Паучкової [Паучок (Кордіяка) Параскева Іванівна] [син] Стефан погиб. А другий син – Онуфрик [Паучок Онуфрій Ількович в партизанку] пішов...

Загинули в тюрмі в Комарно в червні 1941 року

Карабин Перто Федорович

Карабин Перто Федорович – мешканець Татаринова, селянин, господар, громадський активіст, батько двох малолітніх донечок. Закатований в тюрмі в Комарно в червні 1941 року. Похований в братській могилі в Комарні.

Ганич (Карабин) Софія Петрівна (Татаринів): Мали 5 гектарів поля, там і долина була. З такого і жили, бо пенсії не було і на заробітках ніхто не був. Стара хата стояла на тій стороні. Ми родилися ще в старій хата. Тата вже ту брали.

…Біглисмо за машиною. Кричали: тату, тату, тату. Тато ще чув наш голос. То сусіди чули. Мені не раз згадує сусід – вони коло дороги живуть. Каже: я пам’ятаю, бо ми, діти, вже були побудилися. Чув як ви плакали за татом.

…Напрацювався. Дерево возив здалека. Стайню, стодолу поставив. А ми лишилися сиротами.

Арештували в той день ще одного чоловіка – Карабина Миколу. В нас Карабинів пару родин є. Але, видно, мого тата взяли першого з камери. Бо мама так казали. Як розкрили  яму, то витягнули одного, другого, їх 27 чи 28 було. Мама кажуть: не той, не той. Мама по одежі пізнала. Аж тата витягнули передостаннім. Тато на самому споді.

А люди вже зорієнтувалися, що то мордують, бо чули крики, плач. Тато того не знав. Брали на слідство. І тата замордували.

А молодшого Карабина, він був ще нежонатий, лишили. Він також загинув в УПА, пізніше. Він сказав, що його арештували за крадіжку з ліса. Люди тоді були кинулися на дерево. «Хто за ліс – виходіть». Так йому вдалося. А тато пропав.

Мама моя вже замуж не виходила. Мучилисмо сі. Сестра моя одна вчителька, а я працювала. Коні були.

То найгірше, що згадую, Господи Боже, що зробиш.

Маційовський Олекса

Маційовський Олекса – уродженець В.Горожанни, селянин, господар, здібний до організації громадського життя. За Польщі був обраний війтом, перебуваючи на цій посаді аж до приходу радянської влади 1939 року. Похований в братській могилі в Комарні.

Гуменна Юлія – дочка писаря Гуменного Миколи. Юлю згадують як добру господиню, чуйну жінку, яка любила свою родину, поважала громаду, сусідів. Скромна, незалежна, працелюбна, – такою запам’ятали її рідні. Похована у В.Горожанні разом з батьками.

Скільки разів, розповідаючи дітям казки, батьки повторювали, – «жили собі чоловік та жінка», сподіваючись, що щасливий кінець казки неодмінно здійсниться, що роки чоловіка та жінки будуть довгими та щасливими. Та не для радянської дійсності була така казка. Не для большевицької влади була мрія про щасливий родинний затишок. ...Не дати доробитися, не дати щасливо дожити віку, – з такою метою прийшли «визволителі»-енкаведисти.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Того дня Юлька поїхала до Львова щось з домашніх речей продати. Тоди була біда, не було в що вдягнутися, у місті люди не мали що їсти. Так Юлька пішла до Львова може щось з грядки виміняти, продати. Йшла пішки до Львова й назад. Виходила вночі й пізно ввечері поверталася.

Вона вже не раз так ходила, але тоді цілий день Олекса раз за разом з великою нудьгою виглядав за дружиною на дорогу, чи не вертається Юлька зі Львова. Так йому було нудно, що все виходив на дорогу, вглядався, чи не йде вже дружина з міста. Врешті Юля прийшла пізно вночі, втомлена. У тій же хвилі, як вона зайшла в хату – невдовзі за нею ввірвалися облавники.

Юльку поставили обличчям до стіни, руки вгору, сперті на стіну. Олексу тим часом забрали. Забрали, а вона так й стояла з піднятими руками, впершись у стіну. За тим арештом Олексу замордували у тюрмі Комарні в червні 1941 року.

Дітей в них не було. Олекса з Юлькою поставили були хату і взяли до себе жити Славка Стасіва, родича по лінії батьків Юлії Гуменної. Хата, збудована Олексою та Юлькою, стоїть досі.

Як розбили тюрму в Комарні після приходу німців, Юлька чоловікового тіла не впізнала. Бо все тіло було порізане, скатоване, закривавлене. Лише кінчик сорочки був без крові. По тому кінчику сорочки, синьої з великими білими ґратиками, Юлька впізнала, що то Олексове тіло .

Юлька дуже плакала, все приходила до мами – сюда до нас додому. Так з туги незадовго померла. Поряд з нею поховані її мама й тато, бабця і дідо Гуменні. Сестра [Луцька (Гуменна)] Текля [Миколаївна] з чоловіком були замовили фігуру з символічним надписом про поховання Олекси, але через загрозу доносу цей надпис стерли.

Стасів Наталія Ярославівна: Вуйко Олекса був війтом. З Комарна приїхали, його забрали. Тато мій [Стасів Ярослав] казав – руки зв’язали йому назад. І кинули на машину. То був жах.

У нас збереглася фотографія вуйка Олекси з цьоцею Юлькою. Тато казали, – «тут їх хата, вони не мали дітей, тут всьо їхнє, то нехай та знимка тут зберігається, нікому її не віддавайте».

Тато [Стасів Ярослав] тут служив і видів, як вуйка [Маційовського Олексу] забрали. Кинули на машину, руки назад... Потому цьоця Юлька захорувала на жовтуху і померла.

Баба Маринька [Стасів (Гуменна), рідна сестра Юльки] приходила сюди. Її також побили, відбили одну нирку.

Паучок Стефан Ількович (1911-1941)

Паучок Стефан Ількович (1911-1941) – селянин, господар, столяр. Мати – Паучок (Кордіяка) Параскева. Одружений, мав дочку Софію. Крім роботи в полі, робив меблі, столи, вікна, інші столярні вироби. Хоч Паучок С.І. безпосередньо не приймав участі в політичних партіях, але дратував радянську владу тим, що був типовим зразком селянина, який одночасно обробляв землю і виробляв технічні товари на продаж. У роботі таких людей большевики вбачали найбільшу загрозу своєму пануванню.  Загинув мученицькою смертю в тюрмі в Комарно.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Стефан був столяром, мав трохи поля, робив людям столи, лавки, вмів зробити скриню. Тато купив йому хату, ‑ передостання хата в Кінці з Тамтого Боку. Потім в ній жила дочка Зося з матір’ю, Літенець вона з дому писалася.

По Стефана прийшли вночі. Ще добре не було виднося, але вже дніло, як то навесну – короткі ночі. Прийшли, забрали, і так він пропав в Комарні. Сестра Олюнька, плачучи, побігла через пасовисько ‑ Стависька до Марини. І з тим плачем, – не можучи вимовити, – казала: «…та Стефана забрали». Так з плачем розказувала, як його забирали. Сестра Марина тоді жила на Тамтім боці, через город, поділений надвоє.

Стефана забрали до тюрми до Комарна. Ходило їх повно, водили з собою чергового сільради, і так хапали вночі людей. Жодної причини до арешту не було.

Цьоця Марина носила їсти Стефанові до Комарна, до тюрми. Сир, молоко, хліб, пироги, ‑ що було вдома. Зав’язували то в горнець і з тим йшли. Одного разу дивиться, а в Комарні люди плачуть, кого стріне, по дорозі. Кажуть – знов машини гуркочуть, то вже наших людей мурдують. Того дня Марини до тюрми вже не пустили.

Коли прийшли німці, люди розбили тюрму, там Стефана знайшли мертвого.

Зося, донька тоді в сорок першому році була маленькою дитинкою, немовлям.

Паучок-Михальська Софія Степанівна: Я тата майже не пам’ятаю, бо була ще зовсім маленькою. Але знаю, люди мені розказували, казали, що тато був дуже добрий, такий лагідний, нікого не образив, кожного послухав. Добрий для мами, вдома, для всіх.

Я тата пам’ятаю – но торшка. Я тоді ще була дуже мала. Як тата брали (то вночи було), ‑ я навіть не виділа.

Брати Сенів Кость і Сенів Олекса Матвійовичі

Сенів Кость Матвійович (1996 - 1941) – селянин, господар, швець. Закатований в тюрмі в Комарно в 1941 році.

Сенів Олекса Матвійович (1998 - 1941) – селянин, господар. Одночасно з рідним братом Костем закатований в тюрмі в Комарно в 1941 році. Вдова дружина лишилася у Горожанні. Син Михайло, вивезений в Сибір, пізніше повернувся до Миколаєва.

Паньків Микола Федорович: Навпроти Ковальських Івана і Аньильки, надолі, жили Тимусьві. Їх нема, всіх вивезли і хату розібрали. Того дня над’їхали москалі машиною. Мала так, грузовик, борти обв’язані шнурами. Невисока, десь півтора метра. Але діти того ніколи не виділи, збіглися всі дивитися, бо то машина. Машина стояла, а солдати, москалі, позлазили і стояли коло неї. І ту надійшли Дідуньо – Сенів Кость, ми на нього дідуньо казали. Поздоровався з солдатами, і каже, – я був в Росії, знаю, як там. І щось Сталіна згадав. Як він то слово вимовив, вони як схопилися, хапнули дідуня і – на кузов, до того грузовика. І вже один тодий вдарив дідуня в лице. Я дивлюсі, - а дідуньо вже видьит, що то буде, що вони їм попали. Стали наперед в кузов, трималися во так руками за борт. Вже не сміялися. А дивлюсі – вже кров тече по лици. І ми тоді, діти, – давай тікати.

А що ж, дідуня взяли, питают, хто ти такий, звідки йдеш. Та він каже, – я тутешній, а йду від брата, рідного. А вони зразу, – а хто твій брат. І так зразу злапали і Олексту, Сеніва Олексу, дідуньового рідного брата.

Але то мусіли на них донести. Поляки большевикам повідали, хто є хто. Вони навіть були спровадили на Горожанну карну експедицію. І тоді поляки мусіли на дідуня з братом донести, що вони їх так зразу схопили і потім замордували. Потім поляки спровадили карний загін, що ту в Горожанні місяць стояв. Як вони тут мучили людей, виробляли що хотіли. Хлопи тікали, жінки ховалися, лише де малі діти лишалися, що їх не чіпали. Потім, через місяць, вони рушили фірами туда як на Демя, Держів, за Миколаїв. Там також на якесь село зробили донос, і вони туда йшли. Але в лісі їх перестріли наші. Москалі розділилися на дві колони, одна пішла тагі прямо, а друга, вліво звернула, на північ. То одну з тих колон наші розбили. То була пімста за то, що вони виробляли з людьми.

Проць (Паньків) Вікторія Федорівна: Можу за свого дідусьи розказати. Костя [Сеніва] ми кликали «дідусьо». Він був швець, він змолоду в мої бабці (по мамі) служив. Потім вженивсі, за мамину маму. Був наймит, а потім сі вженив. Баба – Купчак Марія зваласі. Мали дочку Катерину з 1923 року, Паньчишин писалася, що ми маєм [у спадок] її пляц, там фундамент стоїть. Там, де той пляц – там жив Кость.

Він мав невеличку хатку. Потім в тій хатці його дочка жила.

Вій йшов, а вони їхали «чорним вороном». Вискокли. …Вони вже певно за ним шукали. Вискокли і кажуть до нього: «здрастуйте, здрастуйте». Він каже: «здрастуйте». Вони кажуть: «ти портной». Він каже: «Портной, я ще Сталінови чоботи зроблю, от-такі во, - люкс». Як вони йому дали «Сталіна», то йому кров пішла і вухами і писком. …І – в «чорний ворон» і загнали там, до того [постерунку в Комарні]. І замордували.

На дорозі відразу побили, ще на машину кинули і ще йому на машині, заким довезли. Там йому язик відрізали. В голову цьвиків набили. [Я то знаю, бо мій рідний брат] Никола [Паньків Микола Федорович] видів, він ходив з тітков [дочка Костя - Катерина] сі дивити, як їх з ями витьигали, з пивниці – камери. …Дідусьо то [про Сталіна] сказали, але вони вже мали їх на меті. Вони вже за ними їхали.

Наш [Паньків] Микола пам’ятає, він з ними йшов. Дідусьо посилав Моколу до склепу щось купити [і Микола вертався зі склепу, йшов за машиною]. Вони нас любили. Хоч вони були не наш дідусьо, але вони нас любили, мене і Миколу. Все цукирки купили. Чоботи нам зробили. Були такі добрі.

Дідуньо йшов з [моїм братом] Миколою до склепу. Вони [москалі] вже його знали… І: «портной?». «Портной». Та на дорозі відразу побили. Напали, на машину кинули. Ще й по дорозі ще го …, заким довезли до Комарна. А там го закатували.

Стецишин Іван Васильович

Стецишин Іван Васильович (1902-1941) – селянин, господар. Загинув мученицькою смертю в тюрмі в Комарно в оснанні дні перед відступом радянської армії в червні 1941 року. Москалі вхопили Стецишина Івана, коли він, втомлений, зранку відпочивав на порозі хати. Кинули на машину – вантажівку, і більше ніхто його не бачив. Його забрали ті самі, енкаведисти, які арештували і закатували в тюрмі в Комарно багатьох невинних людей 26 червня 1941 року.  

Стецишин Наталія Іванівна: Я ще була мала. Тато був на ширварку [ремонт дороги громадою] тут-во в кінци. І прийшов додому. А ми з мамов були в поле. Тато не знав, де ключ, і сів на поріг. Що мав йти в поле, на загуменю косити сіно чи конючини якої, він сів на поріг. Ну та й приїхала міліція, забрали, та й… Забрали на машину, та й повезли.

…[Тіло тата] шукали всюдий, – не знаю. Не знаю, де замордували, де кинули. І до Комарна, і сюда, і туда, і казали, що тудий до Миколаєва везли. Нігде не було. І так. Знищили, знищили, такий молодий ще був, що то з другого [1902] року, а сорок першого [убили].

То було в 1941 році, десь 22 або 20 червня. То було скорше, як тих людей [замордували]. Їх зара [по тому] забрали. Тата взьили на день, чи на два дни скорше. А потім – їх… І таке сі зробило. …«Поспішили».

Я тоді мала десь 12 років.

Тата нема записано на могилі в Комарно. Його тіла не знайшли. Він загинув разом з тими людьми, то всьо було їдно.

Мама були з 1908 року, померли в 1990-му році. Мали 82 роки.

Тато все їздили, кубіки возили [повинність вивозу дерева з лісу в 1939-41 роках та 1944-1950 роках]. Чи я знаю, що сі стало, чи хтось наговорив, чи ще шось. Не знаю.

Тато походять з хати, де Тижові жили – [за двором], - як Буґирові і Паучкові зараз, - де твій тато [жив]. Звітам вони походять, їх тато Василь називався. А мама зваласі Ганна, з родини Гринів. Тижі їм казали. Стецишин Гринько (Михайла тато) – то брат перший, Федько – другий, і Гілько – ваш сусід, що до Ладика [Гуменного] за Юлю сі женив. Тато мали сестер – Марину, Парашку і Теклю. Марина – ваша сусідка, Парашка – в Гаврички на Смикові, а Текля була вдома.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Стецишин Іван – рідний брат Тижака, рідний стрийко Стецишина Михайла. Арештували, замордували в Комарні. Дочка живе на Тамтому Боці. Їм кажуть – Вихованкові. 

Його жінка була на полі. Прийшов з поля, змучений. Хата замкнена. Над’їхали енкаведисти. Зобачили його на порозі коло хати. Вхопили на машину, кинули, сіли на нього і так поїхали. Таке було останнє прощання з домом.

Гринчишин Гринько

Гринчишин Гринько (1914 1941) – селянин, господар, батько двох донечок. Замордований в тюрмі в Комарні у червні 1941 року. Невдовзі після арешту Гринька його дружина захворіла на запалення легень і померла. Перестудилася, несучи взимку різзя з лісу. Двоє його донечок – Марія і Ольга лишилися круглими сиротами.

Гринчишин Ольга Григорівна: Тата пам’ятаю но трошка. Тата вночи забрали, я навіть того не виділа. Ми в Горожанні жили, на долі.

Тоді вдень тато їздив по кубіки. А вночи – йому сниться, що він летить в шопци до Неба. Каже [до мами], – що то означає. Но приїхав з кубіків, – зразу його забрали.

…Тата забрали, палити не було чим. Мама пішла до ліса за патиками. На плечох несла. Дістала запалення і померла. Я сі лишила сирота. В п’ять років вже не мала нікого. Так ми сі лишили без нікого. До нас приходив Парусів Іван. Казав, що тато сі снив йому, питавсі, що мама робить. А він каже: та що мама робить, мама бідує. А тато відповідає: най, най, за три роки я її заберу. І так було. Тата в 1941 замордували, а мама в 1944 померла.

Моя мама з Гумінця. Мама називалася Анна. З дому писалася Гарвилюх. Коли мама захворували, мамина рідна сестра - цоьтка Параскевія забрала маму і мене до Гумінця. Тітка Параскева писалася Ляшевська. Вже її нема, нікого там нема. Ту хату продали. В Гумінци я ходила до школи. Чотири класи закінчила. Тоді вже можна було сі вчити, але я не мала як.

Тітка була добра для мене, але то була тітка, а не мама. Вуйко Ляшевський Гнат, що з нев був жонатий, – як рідний тато. Вони мене виховували. Тітка з дому Гаврилюх, то була [рідна] мамина сестра. Мама моя була з 1909 року, померла 4 квітня 1944 року.

Я ще маю сестру, Марійка називається. Сестра була в другої цьотки, Ксеня називалася. Сестра вивчилася, в Чернівцьох, була директором дитячого будинку.

В Гумінци мене до школи записали. Всі діти йшли з татами, а я не мала. Такий був жаль. …Татові було 27 років, був ще молодесенький. І так його знищили.

З спогадів Луцької (Гуменної) Теклі Миколаївни: Я його вчила. Гринько був дуже тихенькою, доброю дитиною. Все послухав, що його просили. За що його замордували? То була така добра дитина.

Паньків Іван Онуфрійович: В Комарні погиб Гринчишин Григорій – рідний брат Гринчишина Михайла (Гнатового). Він мав з Гумінця жінку, мав двоє дітий. Коли тата замордували, дочка Ольга жила в Гумінці з бабцев, тепер живе у Львові. Він був старший за брата Михайла.

Гев’як Павло Григорович, Бурбіль ***, Заєць Кондрак

Гев’як Павло Григорович (1902-1944) – селянин, господар. Жив на Смикові. Батько двох доньок. Коли його убили дітям було до десять років. Вертався з ліса, заготовляв різзя на паливо. На полю його схопили облавники. Загинув мученицькою смертю в тюрмі в Комарно.

Проць Тимофій: Тоді [коли загинув Бурбіль, тато тих двох дівчат] загинув [також Паньків (Гев’як)] Марини тато, зі Смикова, і Зайців Кондак. Їх [двох ?] з Бурбільової [Зайцьової ?] хати забрали до Комарна. І там десь подушили. Їх трьох тоді загинуло.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Гев’як Павло Григорович вертався з Під Ліса. Йшов полем. Перестріли на полю. Арештували. Пропав безвісті. Його дочки дуже бідували з мамою. Одна дочка – живе на Смикові. Друга – За Двором, вийшла заміж за Паньківа.

Тебінка Михайло Миколайович (1906-1941)

Тебінка Михайло Миколайович, селянин, господар. Загинув в тюрмі в Комарно. Обставини смерті невідомі. В цей час селян з Горжанни та інших сіл під різними приводами викликали до Комарна. Одних – нібито для уточнення документів, інших – для робіт на військовому полігоні, або для військової підготовки. Потім ці люди безслідно зникали. За переказами очевидців – енкаведисти їх убивали. Тіла закопували на узліссях, при дорогах, на тому ж таки полігоні. Так, щоб ніхто не зміг їх пізніше знайти. Жертвами вибирали добрих господарів, активістів громади, тих, хто співав в хорі, чи працював в читальні. Вибирали передусім патріотів України. Так мученицькою смертю навесну 1941 року загинув господар з Горожанни Великої Тебінка Михайло Миколайович.

Паучок (Луцька) Надія Євгннівна: Тебінка Михайло [Миколайович] – тато Тебінки Миколи. Тебінка Михайло загинув в Комарно [від рук енкаведистів]. Тебінка Микола мав мачуху з Дмитря. Його мама померла, коли Миколі був один тиждень.

Тата, Михайла, вбили, а мачуху хотіли вивезти. Вона втікла і ховалася. Діти – Микола і Стефа – пішли до цьоці Касі Федички [Федик (Стасів) Катерина]. Москалі дітей-сиріт Миколу і Стефу вигнали з дому. Зробили з хати гуртожиток для трактористів. Але люди скаржилися: «як то – хату конфіскувати і двох сиріт вигнати з дому». Так дітям хату віддали.

Кохман (Паучок) Анастасія: Миколи Тебінки тато – Михайло Тебінка. Михайла Тебінку засудили, бо «не вивіз кубіків з лісу». Засудили, пропав не вернувся. Ліс треба було возити з Карпат до Бучал.

Дячишин Олекса Григорович

Дячишин Олекса Григорович (1899-1941) – Селянин, господар, був власником малого сільського кафе. Жив на Смикові, на місці, де стоїть кафе. Арештований большевиками. Загинув мученицькою смертю в тюрмі в Комарно в червні 1941 року. Син Петро загинув в УПА.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: [Дячишин Олекса Григорович] – Любків дідо. Жив там, де тепер кафе на Симкові. Загинув в Комарні 1941 році. Селянин, мав за Польщі кафе. Годував свині, з того робив якісь холодці, продавав. Так тримав сільське кафе. Годував свині, варив в кафе їсти, продавав. З того жив. З великим трудом трохи доробився.

Його діти – Гринько, Любків тато, одружений з Гуменною Даркою, дочкою Гуменного (Морозовського) Володимира. Син Петро (1924-1949 ) загинув в Татаринові, був в партизанах. Син Владик жив в Пустомитах.

Потім родину Дячишина Олекси вивезли в Сибір, то було пізніше, ніж навесну 1950 року. Вивезли маму Маруню Дячишин (вона родом з Липиць), сина Володимира з невісткою Коземемою Наталкою (сестрою Руськи).

Бурмас Дмитро Степанович

Бурмас Дмитро Степанович (****-1941) – мешканець Великої Горожанни. Активіст культурного і громадського життя. За Польщі працював у художній самодіяльності, співав у хорі. Неодружений. Загинув мученицькою смертю в тюрмі в Комарно в червні 1941 року.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Бурмас Дмитро Степанович  – вуйко Сенюти Анни Миколаївни та Надії Миколаївни. Брат їхньої мами. Загинув в тюрмі в Комарно. Не був одружений. Співав в хорі, грав ролі у виставах. Ходив до читальні.

Кузик Іван

Кузик Іван (****-1941) – селянин, господар. Його родина не мала багато поля, тому він тримав невелику крамничку. З погляду радянської ідеології – «належав до бідняків». Не зважаючи на те, його схопили на полю енкаведисти. Ув’язнений в тюрмі в Комарно. Закатований москалями в червні 1941 року.

Паучок (Луцька) Надія Євгенівна: Кузик Іван – рідний брат Кіндрата Кузика. Рідний стрийко Кузика Федора Кіндратовича. Загинув в тюрмі в Комарно 1941 року. Мав невелику крамницю, торгував дрібними речами. Син Кузика Івана загинув під Грімном.

Гринів Ілько Олексійович

Гринів Ілько Олексійович (1907-1941) – селянин, господар, столяр. Виробляв якісні шліфовані меблі з рідкісних порід дерева. Навесні 1941 року його забрали нібито на військову підготовку до Комарна. Там пропав безвісті. Одночасно загинув Побігушка Микола Андрійович. Гринів Ілько був учасником Підпілля. Одружений, дочці Марті було 6 років, Дочка Зеня народилася восени 1941 року. Був добрим господарем, знав будівельні роботи.

Димитишин (Гринів) Марта Ільківна: Нашого тата не арештували, він пішов, як борше казали, на «цьвіченє» [військову підготовку]. Прийшла повістка і він на сорок днів пішов на цтвіченє. Їх, хлопів, багато тоді йшло. А потім, вже в Комарні, вичитали тата і Піліпка: «Гринів і Побігушка – на бік». І пішли, пішли, – не знати, де і шо. Їх взяли до армії, построїли, і потому вичитали: «Побігушка і Гринів…». Так пішли і пропали.

То було в 41 році, ще до війни. Тато був з 1907 року, тодишній, що мама. Я ходила в перший клас. Як тато йшов, прощивсі, – то я добре пам’ятаю, – казав: як я прийду, щоб ти перейшла в другий клас. То було навесну. А сестри молодшої Зені навіть ще не було. Вона родилася в 41 році восени.

Тоді ми тут жили. Тато поставив нову хату. Пів року пожив в ній. Перший покрив хату бляхою. Стара хата тут була на дві половині.

Тато був столярем. Де він вчився, не знаю. Потом прийшла посмертна картка, що він помер – пропав безвісті. Тато був в Підпіллі. Москалі дізналися, щоб того не виказувати – викликали до армії і там знищили.

Діда також були арештували, но прийшли. Замкнули ту в сільраді, бо він поспорив з якимось Ревенком.

Москалі тікали в 1941 році. Наш тато мав ровер. То до нас двоє все приходили до нас за тим ровером – С.Т. і М.Ф., не знаю як він по батькові (на пасовиську була їхня хата). Вони хотіли тікати з москалями. Москалі тікали і вони хотіли за ними. Все ходили по-під хатою, вигримували. Т.С. втік, то «перший комсомолець». Де він був за німців – не знаю, ту його не було. Втік, не було го за німців.

…Не раз прийшли-смо з поля, і ховалися на стриху в стодолі сусідів, щоб вони нас не застали. Тоді ще стояли старі хата і стайня Чепілихи. Там ми ховалися в стодолі на стриху. Чепілів не було, вони жили у Львові. …А ті стояли під хатою, гримали. Ми сиділи в стайні, поки вони не порозходилися. А то вночи приходили, вигримували. Як вони нас мучили. Не мали чим тікати. Де би вони були тим ровером втікли. Тодий роверів не було, тато і Трофинів мали ровери.

Вже як тата не стало, до нас приходив чоловік, не знаю, звідки він був. …Розказував, що видів, як в’язнів вели до Дрогобича, там був наш тато. Тато ще йому руков помахав. Одні казали, що їх в Дрогобичи побили. Другі, – що яму викопали і живих позакопували ще по дорозі. …Тата знали довколишні села, бо він був столяр добрий. Тодий столярів таких не було. Хтось з тих, що знав тата, приходив розказувати, як видів, що його вели до Дрогобича. Казав, що тато ше помахав йому руков.

Побігушка Микола Андрійович

Побігушка Микола Андрійович (19**-1941) – молодий господар, неодружений, учасник Підпілля. Починаючи господарювати, побудував нову хату. Навесні 1941 року його забрали нібито на військову підготовку до Комарна. Там пропав безвісті. Одночасно загинув Гринів Ілько.

Михальський Микола Ількович: Мамин брат Микола був в Підпіллю ще до приходу радянської влади. Енкаведисти про то якось довідалися. Щоб його знищити без розголосу – призвали на військову перепідготовку. Тоді казали «цьвіченє» - навчання. Там він пропав безвісті. Де загинув, коли, де похований – невідомо.

Світлини

Крабин Перто Федорович

Подружжя Карабин (Гев) Катерина Федорівна, Крабин Перто Федорович з Таратнинова. Карабина П.Ф. закатований в тюрмі в Комарно 26 червня 1941 року. Похований у братській могилі в Комарно.
Хата, побудована Карабином Петром Федоровичем в селі Татаринів.

Маційовський Олекса

Подружжя Маційовська (Гуменна) Юлія Миколаївна, Маційовський Олекса. Маційовський Олекса – селянин, господар, активіст українського громадського життя, був війтом за Польщі. Арештований вдосвіта, коли він чекав дружини, яка пішки вночі поверталася з базару зі Львова. Закатований в тюрмі в Комарно 26 червня 1941 року. Похований у Братській могилі в Комарно.
Хата, побудована Маційовським Олексою у Великій Горожанні.

Сенів Кость Матвійнович

Сенів Кость Матвійович, дружина Купчак Марія з Татаринова. Брати Сенів були господарями, активістами громадського життя В.Горожанни. Їхній батько – Сенів Матвій був одним з перших учасників українського руху у Великій Горожанні, учасником опору перед політичним москвофільством. Сенів Кость Матвійович та його рідний брат – Сенів Олекса Матвійович закатовані в тюрмі НКВД в Комарно 26 червня 1941 року. Сеніва Костя москалі арештували на дорозі За Двором, коли він повертався від брата Олекси. Тоді ж арештували Сенів Олексу. Поховані брати Кость і Олекса у братській могилі в Комарно.

Проць Тимофій: На фотографії - Кость Сенів з дружиною. Купчак Марія, її перший чоловік Купчак Микола, родом з Татаринова, загинув на фронті в першу світову війну. Вона з родини Дмитришиних, Крутиха з того роду.

Стецишин Іван Васильович

Подружжя Стецишин (Тебінка), Стецишин Іван Васильович (1902-1941 рр.). Стнецишин І.В. – селянин, господар, закатований в тюрмі НКВД в Комарно в останні дні червня 1941 року. Арештували Стецишина І.В. зранку, коли він сидів на призьбі коло хати. Збирався йти косити конюшину і на короткий час сів відпочити після шарварку – громадських робіт з ремонту дороги, на якому працював від досвіту. Закатований в Комарно в червні 1941 року.

Гринчишин Гринько

Гринчишин Гринько, селянин – господар (1907-41 рр.). Чуйна і добра людина. Арештований в червні 1941 року. Закатований в тюрмі в Комарно 26 червня 1941 року. Похований в братській могилі Комарні. Батько двох донечок. …Тата замордували, спрацьована мати померла від запалення легень. Дочки Марія і Ольга росли в родичів в Гумінці.
На цьому місці була хата Гринчишина Гринька та його родини.

Паучок Стефан Ількович

Схід сонця над Горожанною в кінці червня. Вид з подвір’я Паучка Стефана Ільковича. Паучок Стефан – селянин, господар, столяр. Одружений, під час арешту його донечка була малою дитиною, вона батька не запам’ятала. Паучка Стефана арештували вдосвіта, перед сходом сонця, вивели з дому, кинули на машину. Ще кілька днів сусіди носили йому передачі до тюрми, його мати – Паучок Параскева (з роду Кордіяка) не мала сили ходити до Комарна.. Стефан загинув мученицькою смертю в тюрмі в Комарно 26 червня 1941 року.
Паучок (Кордіяка) Параскева Василівна – мати Паучка Стефана, 1960 рік.

Побігушка Микола Андрійович

Хата, яку побудував Побігушка Микола Андрійович (1912 - 1941 рр.). Побігушка М.А. – селянин, молодий господар. Неодружений. Навесну 1941 року був нібито призваний для початкової військової підготовки в Комрнівському воєнкоматі – «цвіченя». Пропав безвісті. Закатований в тюрмі в Комарно або на полігоні біля Комарно. Місце поховання невідоме. В побудованій ним хаті жила сетра Пелагея.
Побігушку Миколу арештували, коли навесну білим цвітом цвіли вишні, яких він посадив багато коли своєї хати.

Гринів Ілько

Хата, яку побудував Гринів Ілько, селянин, столяр, будівельник. Арештований у той же день, коли взяли Побігушку Миколу Андрійовича. Що з ним сталося невідомо. Гриніва Ілька та Побігушку Миколу москалі убили по дорозі до Комарна, в тюрмі, або на полігоні в Комарні. Гриніва Ілька арештували, коли навесну білим цвітом цвіли вишні коло його хати.
Грирів Ілько, дочка Марта (Дмитришин), його мати і дружина на подвір’ї нової хати. Фото зроблено незадовго до арешту.
Гринів Ілько з дружиною.

Світлини. Вшанування Мучеників Комарна

22 червня 1992 року
22 червня 1992 року
22 червня 1992 року
22 червня 1992 року
22 червня 1992 року
  1. Комарно-Рудки та околиця: Збірник історично-мемуарних і побутових матеріалів. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто. – 1967. – С.168-1971.
  2. Баглай Й. Нехай святяться ваші імена. – Ужгород: Колір-прінт, 2001. – 11 с.
  3. Слово пароха Комарна до громади, виголошене у день 65 роковин трагедії у Комарнвській тюрмі. Комарно, 25 червня 2006 року.
  4. Слово пароха Комарна до громади, виголошене у день 65 роковин трагедії у Комарнвській тюрмі. Комарно, 24 червня 2012 року.

Мученики Комарна, 1941: свідчення очевидців й сучасників./В.К. Паучок. Літ. ред. В. Дудок. – Тернопіль, 2016. – 45 с.На правах рукопису